Його думками заволоділа пані Бонасьє. Майбутньому мушкетерові ця молода жінка здавалася мало не ідеалом коханки. Вона була гарна, повита серпанком загадковості, посвячена в усі таємниці двору, що надавало її чарівному личку зворушливого виразу серйозності. Крім того, вона здавалася здатною на взаємне почуття, що саме по собі нестримно притягує недосвідченого коханця. До того ж д’Артаньян врятував її від цих негідників, які збиралися обшукати її і завдати тілесних мук. Вона повинна була відчувати до нього почуття вдячності, яке так легко могло перейти до взаємин набагато ніжніших.

Д’Артаньян уже уявляв собі – так швидко летять мрії на крилах уяви, – як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку про майбутнє побачення, а разом з нею золотий ланцюжок або й навіть перстень з діамантом. Ми вже казали, що в ті часи молоді люди не вважали за сором приймати подарунки від свого короля. Додамо також, що й поняття моралі в ті часи відрізнялися від нинішніх, а тому чоловіки не могли похизуватися скромністю у стосунках зі своїми коханками. Дами майже завжди дарували їм на пам’ять коштовні й довговічні подарунки, ніби крихкість почуттів могла бути переможена міцністю їхніх щедрот.

Прагнучи домогтися успіху, чоловіки нерідко вдавалися до послуг жінок і не вважали це нижчим своєї гідності. Ті, коли Бог дав саму лише вроду, дарували свою вроду, звідси й пішла приказка про те, що «найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має». Багаті жінки, крім своєї вроди, віддавали ще й гроші, і можна навести як приклад чимало героїв того щедрого на амурні пригоди часу, які не досягли б ні високих чинів, ні перемог у боях, якби не більш-менш туго набиті гаманці, прив’язані коханками до їхніх сідел.

Д’Артаньян був бідний. Нерішучість провінціала – цей легкий наліт, схожий на тендітну квітку або ніжний пушок персика, – швидко змів ураган не дуже цнотливих порад, якими троє мушкетерів напучували свого друга. Д’Артаньян, скоряючись дивним звичаям того часу, почував себе в Парижі як у завойованому місті, майже так, як почував би себе у Фландрії: там – іспанці, тут – жінки. Всюди були вороги, з якими треба боротися, і була контрибуція, яку слід накласти.

Проте ми повинні сказати, що цього разу д’Артаньян керувався почуттям більш шляхетним і безкорисливим. Галантерейник казав йому, що він багатий, а д’Артаньянові неважко було здогадатися, що в такого заплішеного дурня, як пан Бонасьє, гаманцем розпоряджається, скоріше за все, дружина. Але все це аж ніяк не вплинуло на те почуття, що спалахнуло в ньому, тільки-но він побачив пані Бонасьє, і холодний розрахунок майже не торкнув кохання в його серці. Ми кажемо «майже», бо думка про те, що вродлива, привітна й розумна молода жінка, окрім того, ще й багата, анітрохи не заважає зародженню кохання, а скоріше навпаки – всіляко цьому сприяє.

Багатство припускає наявність безлічі вишуканих дрібничок, що чудово поєднуються з вродою. Тонка біла панчоха, шовкова накидка, мереживний комірець, витончений черевичок, весела стрічечка у волоссі не допоможуть негарній жінці стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, які від усього цього тільки виграють. Руки, особливо жіночі, аби вони залишалися гарними, не повинні бути обтяжені ніякою роботою.

Отже, д’Артаньян – його статків ми не приховували від читача, – д’Артаньян не був мільйонером. Звичайно, він сподівався одного чудового дня ним стати, але термін, який він намітив собі для цієї сприятливої зміни, був дуже приблизний. Поки чекаєш на переміни, розпач охоплює від усвідомлення того, що кохана жінка страждає без тисячі дрібничок, які роблять її по-справжньому щасливою, а ти не маєш можливості запропонувати їй цю тисячу дрібничок! Коли жінка багата, а коханець її бідний, вона принаймні сама може дозволити собі те, чого він не в змозі їй подарувати. І хоч вона тішить себе, як правило, за гроші свого благовірного, слова вдячності за це не часто дістаються йому.

Д’Артаньян, маючи намір стати якнайніжнішим коханцем, лишався разом з тим відданим другом. Продовжуючи мріяти про чарівну дружину галантерейника, він, проте, не забував і про своїх приятелів. Пані Бонасьє була жінкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, яких д’Артаньян з гордістю познайомив би зі своєю коханкою. Крім того, від тривалих прогулянок пішки з’являється звірячий апетит: д’Артаньян віднедавна почав це помічати. І вони влаштують один з тих чарівних обідів, коли рука торкається руки друга, а нога – ніжки коханої. І, нарешті, у хвилину найбільшої скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грішми своїх друзів.

А що ж пан Бонасьє, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки поліцейських, голосно зрікаючись його і пошепки обіцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян і гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що панові Бонасьє буде краще лишатися там, де він тепер був. З усіх почуттів, які володіють людством, кохання – найегоїстичніше.

Проте поспішімо заспокоїти читачів: коли д’Артаньян і забув або вдав, що забув про хазяїна своєї квартири, посилаючись на те, що не знає, куди його поділи, то пам’ятаємо про нього ми і знаємо, де він. Але зараз ми все-таки звернемо свій погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.

Тим часом д’Артаньян, який уже марив про майбутні любовні втіхи, розмовляючи з нічним небом і всміхаючись до зірок, піднімався вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її називали в ті роки. Оскільки він був неподалік від будинку, де жив Араміс, то вирішив завітати до свого друга й пояснити йому, що його змусило послати до нього Планше з проханням негайно прийти до мишоловки. Якщо Араміс був удома, коли прийшов Планше, він, безперечно, негайно побіг на вулицю Могильників і, не заставши там нікого, крім хіба що двох своїх товаришів, не міг тепер збагнути, що все це мало б означати. Отож належало все пояснити другові. Так уголос розмірковував д’Артаньян.

Але причина, через яку д’Артаньян вирішив зайти до свого друга, була лише приводом для того, щоб поговорити з Арамісом про чарівну пані Бонасьє, яка полонила якщо не серце гасконця, то думки напевне. Перше кохання і скромність – поняття несумісні. З першим коханням пов’язана така бурхлива радість, що закоханому, аби він не захлинувся в її хвилях, потрібно комусь про неї розповісти.

Ось уже дві години, як нічна пітьма огорнула Париж і вулиці його майже спорожніли. Всі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло і тихо. Д’Артаньян йшов провулком, тим самим, де нині пролягає вулиця Асса. Юнак з насолодою вдихав пахощі, які долітали з вулиці Вожирар із садів, що їх освіжила вечірня роса і нічний вітерець. Удалині, хоч і приглушені щільними віконницями, чулися п’яні пісні гультяїв, що веселилися в якомусь шинку. Дійшовши до кінця провулка, д’Артаньян повернув ліворуч. Будинок, у якому жив Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.

Д’Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив двері будинку свого друга, над якими віття клена, заплетені густим диким виноградом, утворили щільний зелений навіс. І раптом д’Артаньян помітив, як щось, схоже на тінь, промайнуло з боку вулиці Сервандоні. Це щось було загорнуте в плащ, і д’Артаньянові спочатку здалося, що то чоловік. Але невисокий зріст, непевна хода і рухи швидко переконали його, що перед ним жінка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потім знову рушала вперед. Зупинившись, вона підводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнівалася, чи той це будинок, якого вона шукає. Д’Артаньян був заінтригований.

«А чи не запропонувати їй свої послуги? – подумав він. – Судячи з її ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жінка, яка швендяє вулицями о такій порі, могла вийти тільки на побачення зі своїм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосіб зав’язати знайомство».

Тим часом молода жінка просувалася все далі вперед, рахуючи будинки й вікна. До речі сказати, заняття це не було ні важким, ані довгим, бо тут стояло лише три особняки, і лише два вікна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Араміс, друге – вікно самого Араміса.

«їй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племінницю богослова, – було б цікаво, коли б ця запізніла пташка й справді шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так і є. Ну, любий мій Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!»

І д’Артаньян, намагаючись залишатися непоміченим, сховався в найтемнішому кутку вулиці, біля кам’яної лави, що стояла в глибині якоїсь ніші.

Жінка підходила все ближче до того місця, де причаївся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумніватися вже не доводилося: її виказувала і легка хода, і тихе покахикування, що зовсім не нагадувало надсадний кашель старої бабусі. А втім, як припустив наш кмітливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.

Тим часом чи то на цей кашель відповіли таким же сигналом, що нарешті змусило жінку зважитися, чи то вона і без сторонньої допомоги визначила, що дійшла до мети, одне слово, жінка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі з однаковим інтервалом постукала зігнутим пальцем.

– Це ж вікно Араміса! – прошепотів д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемір! Он як ви вивчаєте богослов’я!

Ледве жінка встигла постукати втретє, як внутрішня рама відчинилась і крізь віконницю блимнуло світло.

– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустріч змусила підслуховувати не біля дверей, а під вікном, – отже, візит не був несподіванкою! Зараз віконницю відчинять і дама влізе через вікно. Чудово!

Та, на превеликий подив д’Артаньяна, віконниця так і лишилася зачиненою. Навіть більше, вогник, що зблиснув на якусь мить, зник, і все знову поринуло в темряву. Д’Артаньян вирішив, що це ненадовго, і продовжував пильно вдивлятися й уважно прислухатися.

Його сподівання справдилися. Минуло лише кілька секунд, і зсередини долинуло два коротких удари. Молода жінка у відповідь постукала один раз, і віконниця прочинилася.

Можна тільки уявити собі, як напружився д’Артаньян, намагаючись усе побачити й почути.

На жаль, джерело світла вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака вже призвичаїлися до темряви. Втім, дехто запевняє, що гасконці вночі бачать не гірше за котів.

Д’Артаньян побачив, як молода жінка витягла з кишені якийсь білий згорток і швидко розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, вона вказала господарю на ріжечок.

Ця хусточка нагадала д’Артаньянові іншу, знайдену ним біля ніг пані Бонасьє, і змусила його згадати про хусточку, що упустив Араміс.

«Що в біса означає ця хусточка?»

З того місця, де він стояв, д’Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя, – ми кажемо Арамісового, бо юнак навіть не сумнівався, що саме його друг розмовляє з дамою, яка стояла на вулиці. Цікавість узяла гору над обережністю, і, користуючись тим, що увага обох дійових осіб цієї сцени була цілком прикута до хусточки, д’Артаньян вигулькнув зі свого укриття, крадькома, зі швидкістю блискавки перетнув вулицю та притулився до рогу будинку, звідки можна було добре бачити все, що відбувається в кімнаті Араміса.

Та коли він зазирнув у вікно, то мало не скрикнув від подиву: з нічною відвідувачкою розмовляв не Араміс – то була жінка. На жаль, д’Артаньян хоч і розгледів обриси фігури, але обличчя її роздивитися не зміг.

Цієї миті жінка, яка була в кімнаті, вийняла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною відвідувачкою. Потім жінки сказали одна одній ще кілька слів. Нарешті віконниця зачинилася. Жінка, що стояла на вулиці, обернулась і пройшла за кілька кроків од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запізно – д’Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.

Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, уже промайнуло йому в голові, коли жінка вийняла з кишені хусточку. Але як могло статися, що пані Бонасьє, відрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би відвести її до Лувру, о пів на дванадцяту ночі бігала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?

Лише важлива справа могла змусити пані Бонасьє так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирічної жінки? Кохання!

Але задля себе самої чи якоїсь третьої особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощів, так ніби він і справді був уже коханцем чарівної пані Бонасьє.

Зрештою, існував простий спосіб, щоб з’ясувати, куди прямує пані Бонасьє: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.

Та, помітивши незнайомого, що, вийшов з ніші в стіні, мов статуя, що враз ожила, і почувши його кроки, які все ближче лунали за нею, пані Бонасьє злякано скрикнула і побігла.

Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жінку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробігла ще й третини вулиці, на яку завернула, як він її наздогнав. Бідолашна зовсім знесиліла – не так від утоми, як від страху, – і коли д’Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала навколішки і здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нічого не дізнаєтеся від мене!

Д’Артаньян підняв її, обхопивши за талію. Та відчувши, як вона обвисла на його руці, він зрозумів, що вона ось-ось знепритомніє, і поспішив її заспокоїти, запевняючи у своїх добрих намірах. Ці слова не мали для пані Бонасьє ніякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думці найгірше. Але голос, який промовляв їх, зробив свою справу. Молодій жінці здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очі, вона глянула на людину, що так дуже перелякала її, і, впізнавши д’Артаньяна, радісно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобі!

– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберігати вас.

– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жінка, лукаво всміхаючись. Її від природи жартівлива вдача швидко звільнилася від страху, який охопив її кілька хвилин тому, бо всі її побоювання розвіялись одразу, щойно вона впізнала друга в тому, кого мала за ворога.

– Мушу признатися, що це не так, – відповів д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашій дорозі. Побачив, як якась жінка стукає у вікно до одного з моїх друзів…

– Одного з ваших друзів? – урвала його мову пані Бонасьє.

– Саме так. Араміс – один з моїх найближчих друзів.

– Араміс? Хто це?

– Облиште, пані! Чи не збираєтеся ви запевнити мене в тому, що не знаєте Араміса?

– Я вперше чую це ім’я.

– І ви вперше приходили до цього будинку?

– Звичайно.

– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловік?

– Ні.

– Мушкетер?

– Уявлення не мала!

– Виходить, ви шукали не його.