Мої труднощі аж ніяк не закінчилися. Як вижити в такому юному віці далеко від батьківщини? Не пройшовши й половини терміну учнівства, я не володів ремеслом. А якби й володів, то не зміг би жити з нього в Савойї, країні надто бідній для процвітання ремесел. Товстун, що обідав за всіх нас і змушений нарешті дати спочинок своїм щелепам, висловив пораду, послану йому, за його словами, Небом, але, судячи з наслідків, прийшла вона радше з протилежного боку. Він запропонував мені йти у Турин, де в притулку для освічення новонавернених я міг знайти поживу для душі і тіла аж до моменту свого уцерковлення, після чого милосердні душі підшукали б мені підходяще місце. «Що стосується дорожніх витрат, то його превелебність монсеньйор єпископ не відмовиться милостиво забезпечити вас необхідними коштами, якщо пані де Варенс запропонує йому таку святу справу, та й сама пані баронеса, яка надзвичайно добра, – сказав він, уклонившись своїй тарілці, – неодмінно вам допоможе».

Всі ці милості здавалися мені досить обтяжливими. Серце моє стискалося, я мовчав. Пані де Варенс, відгукнувшись на цей план зовсім не з тим запалом, з яким його було викладено, відповіла, що вона поговорить про це з його превелебністю, і кожен допоможе відповідно до своїх можливостей. Але цей клятий товстун побоювався, що вона говоритиме недостатньо переконливо. Маючи свою користь у цій справі, він сам умовив священиків і так спритно все обкрутив, що коли пані де Варенс, яка боялася відпускати мене в подорож, звернулася до єпископа, виявилося, що справу вже вирішено, і їй тут-таки видали гроші мені на дорогу. Вона не зважилася вмовляти мене залишитись. Я наближався до того віку, коли жінка її років не може, не порушуючи пристойності, тримати біля себе молодого хлопця.

Так моя подорож була вирішена тими, хто піклувався про мене. Мені залишалося підкоритися, що я і зробив без особливої огиди. Хоча Турин був далі від Ансі, ніж Женева, мені здавалося, що, будучи столицею, він зв’язаний з Ансі тісніше, ніж місто чужої держави і чужої релігії. До того ж, їдучи з послуху пані де Варенс, я відчував, що продовжую жити під її керівництвом, а це означало більше, ніж жити просто по сусідству. І нарешті, думка здійснити велику подорож давала втіху моїй манії до мандрів, яка вже починала себе виявляти. Мені здавалося чудовим у моєму віці перебратися через гори й піднестися над своїми товаришами на всю висоту Альп. Женевець не здатний устояти перед спокусою побачити іншу країну, і я погодився. Товстун та його дружина збиралися вирушити в дорогу за два дні. Турботу про мене поклали на них. Їм передали і мій гаманець, поповнений пані де Варенс, яка нишком сунула невеличку суму грошей і мені, додавши до неї купу напучень. І ось у Страсну середу ми вирушили в дорогу.

Другого дня після мого від’їзду з Ансі туди прибув батько, що йшов моїми слідами разом зі своїм другом Рівалем, теж годинникарем. Ріваль був розумний, навіть дотепний чоловік, що писав вірші краще за Ла Мотта і говорив не гірше за нього, притому цілком чесний, але його безцільні заняття літературою привели лише до того, що один з його синів зробився актором.

Замість того щоб наздогнати мене, що їм легко вдалося б, адже я йшов пішки, а вони їхали на конях, ці добродії, побачивши пані де Варенс, удовольнилися тим, що поплакали разом з нею про мою долю. Те саме трапилося і з дядьком Бернаром. Він приїхав за мною в Конфіньйон, але дізнавшись, що я в Ансі, повернувся звідти до Женеви. Мої близькі ніби змовилися з моєю зіркою лишити мене на ласку моєї долі. Через подібне ж нехтування пропав мій брат, до того ж так серйозно, що ми так ніколи й не дізналися, що з ним трапилося.

Мій батько мав не лише гідну подиву чесність і душевну силу, але був і чудовим батьком, особливо для мене. Він ніжно любив мене, але любив і свої втіхи, а нові уподобання дещо охолодили його батьківську любов з того часу, як я жив далеко від нього. У Ніоні він знов одружився, і хоча його немолода дружина не могла вже дати мені братів, але у неї були родичі: склалася інша сім’я, з’явилися інші цілі, нове господарство, і це заважало батькові часто згадувати про мене. Батько старів і не мав статку, який підтримав би його в старості. Нам з братом залишився від матері деякий спадок, і за нашої відсутності невеликі доходи з нього надходили батькові. Ця думка не приходила йому прямо і не заважала йому виконувати свій обов’язок, але непомітно впливала на нього помалу і дещо стримувала його завзяття, яке без цього він довів би далі. Думаю, саме тому він і не поїхав за мною в Шамбері, де міг легко застати мене. Саме тому, коли я згодом відвідував його, він був завжди по-батьківськи ласкавий зі мною, але не надто прагнув мене утримати.

Така поведінка батька, ніжна любов і доброчесність якого були мені добре відомі, навела мене на роздуми, що немало сприяли збереженню мною душевного здоров’я. Я виніс із них велике етичне правило, єдино придатне для застосування в житті: уникати становищ, у яких наші обов’язки суперечать нашим вигодам і особисте щастя ставиться в залежність від нещастя інших. Певен, що в таких становищах і найсильніша любов до доброчесності рано чи пізно слабіє, і ми стаємо несправедливі та злі у справах, не припиняючи бути справедливими й добрими в душі.

Це правило, що глибоко закарбувалося в серці і, хоча трохи пізно, втілене в усій моїй поведінці, надавало мені дивного і дурного вигляду серед публіки й особливо серед моїх знайомих. Мене звинувачували в бажанні оригінальничати і чинити інакше, ніж інші. Кажучи по правді, я не думав чинити ні як інші, ні інакше. Я щиро бажав робити те, що було хорошим. Всіма силами я прагнув позбутися становища, що викликало у мене інтерес, протилежний інтересу іншої людини, і, отже, таємне, хоча й мимовільне бажання лиха цій людині.

Два роки тому мілорд маршал хотів записати мене до свого заповіту. Я з усієї сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нізащо в світі не хотів би значитися в чиємусь заповіті, а надто в його. Він погодився. Тепер він хоче призначити мені довічну пенсію, і я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигідним для себе таку зміну, і це можливо. Але, мій добродійнику і панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нічого не зможу отримати.

Ось, на мою думку, гарна філософія, що єдина цілком підходить до людського серця. З кожним днем я все більше переймаюся її глибокою міцністю й на різні лади перевертаю її в усіх своїх останніх творах; але легковажна публіка не зуміла помітити її. Якщо після закінчення цієї праці я проживу ще, щоб узятися до іншої, то я думаю навести в кінці «Еміля» такий чарівний і вражаючий приклад цього самого правила, що читачеві мимоволі доведеться звернути на нього увагу. Але досить мудрувань для мандрівника, час знову рушати в дорогу.

Вона виявилася приємнішою, ніж я сподівався, а мій супутник – не таким грубим, яким здався мені спочатку. Це був чоловік середнього віку, із сивіючим чорним волоссям, зібраним у косичку, богатирського вигляду, з гучним голосом, досить веселий, чудовий ходок і ще кращий їдок. Він легко брався за будь-яке ремесло, не знаючи при цьому жодного. Здається, він збирався відкрити в Ансі якусь фабрику. Пані де Варенс захопилася його проектом, і тепер він ішов у Турин, щоб добитися згоди міністра. Постійно обертаючись серед священиків і пропонуючи себе в їх розпорядження, мій супутник перейняв у них талант до інтриг і особливий церковний жаргон, яким без кінця й користувався, вдаючи із себе великого проповідника. Він знав навіть один уривок латиною з Біблії і повторював його тисячу разів на день, тож здавалося, ніби він знає їх тисячу. До того ж він рідко залишався без грошей, коли знав про гроші в чужих гаманцях, був радше спритником, ніж шахраєм, і, розмовляючи вульгарним тоном жалюгідного проповідника, був схожий на Петра Пустельника, що з мечем на поясі проповідує хрестовий похід.

Його дружина, пані Сабран, була досить доброю жінкою, яка набагато тихіше поводилася вдень, ніж уночі. А що я завжди спав у одній кімнаті з ними, її галасливе безсоння часто турбувало мене, і турбувало б ще частіше, якби я розумів його причину. Але я ні про що й гадки не мав, являючи щодо цього зразкову дурість, що дозволяла клопотатися про мою освіту самій природі.

Отже, я весело йшов у товаристві свого святобливого провідника та його жвавої жіночки. Ніщо не бентежило моєї подорожі: тіло і душа були в найщасливішому настрої за все моє життя. Молодий, сильний, здоровий, безтурботний, певний у собі та інших, я переживав ту коротку, але дорогоцінну мить життя, коли його експансивна повнота так розширює наше єство всіма відчуттями і прикрашає в наших очах всю природу чарівністю нашого існування. У моєї приємної тривоги була мета, що робила її менш блукаючою і зупиняла мою уяву. Я дивився на себе як на продукт, на учня, друга, майже коханця пані де Варенс. Її приємні розмови, всі її дрібні ласки, ніжний інтерес, який вона, здавалося, виявляла до мене, її чарівні погляди, що здавалися мені сповненими кохання, бо самі вселяли мені його, – все це живило на ходу мої думки і спонукало мене до чудових мрій. Ані боязнь, ані сумнів у моїй долі не бентежили цих мріянь. Послати мене у Турин означало, на мою думку, зобов’язатися дістати мені кошти для життя, пристойно помістити мене. Я не піклувався про самого себе, інші взяли на себе цей клопіт. Таким чином я легко йшов уперед, позбавлений цієї ноші; молоді бажання, чарівниця-надія, блискучі плани наповнювали мою душу. Все, що я зустрічав, здавалось мені запорукою близького щастя. У будинках я уявляв сільські святкування, на луках – надзвичайно веселі ігри, уздовж річок – купання, прогулянки на човні, вудіння риби, на деревах – чудові плоди, а під їх тінню – солодкі побачення, на горах – чашки молока і вершків, чарівне безклопіття, мир, простоту, приємність іти, куди очі дивляться. Ніщо не проходило повз мою увагу, не викликаючи в серці якоїсь веселої картини. Велич, різноманітність, справжня краса видовища робили цю картину гідною розуму. Навіть марнославство домішувало сюди своє вістря. Таким молодим прошкувати Італією, побачити вже стільки країн, іти горами за Ганнібалом здавалося мені славою, неприступною для мого віку. До всього цього додайте часті, приємні зупинки, добрячий апетит і можливість задовольняти його; справді, мені не слід було соромитися, і в порівнянні з обідом Сабрана мій здавався мізерністю.

За все своє життя я не згадаю проміжку часу, такого вільного від турбот і прикрощів, як ті сім-вісім днів наших мандрів. Нам доводилося розміряти свій крок до кроку пані Сабран, і подорож обернулася не чим іншим, як довгою прогулянкою. Цей спогад залишив у мені щиру прихильність до всього, що до нього стосувалося, особливо до гір і до піших переходів. Я подорожував пішки лише в свої кращі літа, і завжди з великою втіхою. Згодом обов’язки, справи, необхідність возити багаж змусили мене зробитися паном і наймати екіпажі; разом зі мною увійшли туди важкі клопоти, прикрощі, труднощі, і тепер я відчуваю лише потребу приїхати, тоді як раніше у своїх подорожах я почував задоволення від самої ходьби. Довго я шукав у Парижі двох товаришів з такими самими смаками, які пожертвували б кожен п’ятдесятьма луїдорами зі свого гаманця і роком свого часу, щоб разом обійти пішки всю Італію, у супроводі одного слуги, який ніс би мішок для нічлігу. Багато хто, очевидячки, був у захваті від цього проекту, але глибоко в душі всі вважали його надхмарним палацом, про який часто базікають, не бажаючи дістатися до нього. Пам’ятаю, що я палко говорив про цей проект із Дідро і Ґріммом,^[27] і мені вдалося розпалити їхню фантазію. Якось раз я подумав, що справу зроблено; але все звелося до бажання здійснити подорож на папері, у якій Ґрімм не вигадав нічого забавнішого, як змусити Дідро скоїти купу непривабливих вчинків, а мене замість нього віддати до рук інквізиції.

Я шкодував, що ми прийдемо у Турин вже незабаром, але радів, що побачу велике місто, і сподівався швидко знайти в ньому гідне місце для себе. Честолюбство вдаряло мені в голову, і я вже бачив, як я нескінченно піднісся над колишнім становищем підмайстра, навіть і не думаючи, що невдовзі опинюся набагато нижче, аніж був.

Перш ніж іти далі, я мушу вибачитися перед читачем чи виправдати себе за безліч нецікавих для нього подробиць, які я допустив і допускатиму далі. Я вирішив показати публіці всього себе, і тому ніщо з мого життя не повинно залишатися темним або прихованим від неї; я постійно мушу бути перед очима публіки, яка стежитиме за мною в усіх блуканнях мого серця, в усіх потаємних куточках мого життя. Хай вона ні на одну мить не втрачає мене з очей, аби, знайшовши в моїй розповіді найменшу прогалину, найменшу порожнечу і запитавши: «Що він робить у цю хвилину?» – не звинуватити мене в небажанні все сказати. Своїми розповідями я дав чимало приводів для лихослів’я людей і не хочу посилювати його своїм мовчанням.

Мої невеликі заощадження зникли: я прохопився, і моя балакучість не залишила у збитку моїх провідників. Пані Сабран знайшла спосіб відібрати у мене все, аж до лощеної срібної стрічки, яку пані де Варенс подарувала мені для шпаги і про яку я шкодував найбільше. Та й сама шпага перейшла б до їхніх рук, аби я не відстояв її. Вони справно утримували мене в дорозі, але при цьому обдерли мене як липку. Я прибув у Турин без верхнього одягу, без грошей, без білизни, дозволивши опікуватися моєю майбутньою блискучою кар’єрою лише своїм внутрішнім чеснотам.

Я розніс за призначенням свої рекомендаційні листи, і мене відразу прийняли до притулку для новонавернених, щоб настановити в релігії, за навернення в яку мені й призначалося утримання. Я пройшов через великі двері із залізними ґратами, які замкнули за моєю спиною, повернувши двічі ключем. Такий початок здався мені радше значливим, ніж приємним, і змусив замислитися. Мене провели у досить простору кімнату, в якій з меблів були лише дерев’яний аналой з великим розп’яттям та п’ятірко дерев’яних стільців, що здалися мені лакованими, але насправді просто лисніли від частого використання. У цій залі для зібрань я зустрів кількох своїх товаришів по навчанню, на вигляд справжніх бандитів, більше схожих на прислужників диявола, ніж на майбутніх дітей Божих. Двоє з цих негідників були славонцями, що видавали себе за єврея і мавра. Вони призналися мені, що проводили життя, мандруючи по Іспанії та Італії, переходячи в християнство і хрестячись усюди, де тільки це обіцяло хоч найменшу вигоду.

Відчинили інші залізні двері, що ділили навпіл великий балкон, який виходив у двір. Через ці двері увійшли наші новонавернені сестри, які, як і я, готувалися народитися наново через урочисте зречення, а не через хрещення. Це були найбільші розпусниці й наймерзенніші шльондри, які коли-небудь оскверняли надра Церкви. Лише одна з них здалася мені доволі гарненькою. Вона була майже мого віку, можливо, на рік чи два старша. Кілька разів я ловив на собі погляд її лукавих оченят. Це викликало у мене деяке бажання познайомитися з нею, але за два місяці, що вона ще залишалася в цьому домі, вже до цього провівши в ньому три місяці, мені жодного разу не вдалося до неї підійти, так пильно опікали її наша стара тюремниця і святий отець, який ревно трудився над її напученням, але, очевидячки, досяг невеликих успіхів у цій справі. Мабуть, вона була дуже тупа, хоча такою і не здавалася, бо ніколи ще навчання не тривало так довго. Святий чоловік усе ніяк не визнавав її готовою до виголошення зречення. Вона занудьгувала в ув’язненні і захотіла покинути притулок, байдуже, ставши християнкою чи ні. Довелося зловити її на слові, поки вона ще погоджувалася, зі страху, щоб вона не обурилася й не відмовилася від свого наміру.

Маленька громада зібралася на честь новоприбулого. Нам прочитали коротке напучення. Мені пропонувалося гідно відповісти на виявлену Богом ласку, а інших запрошували сприяти мені молитвою та настановляти мене прикладом. Після чого наші непорочні діви повернулися до своєї загороди, а я мав час уволю надивуватися з тієї, в якій опинився сам.

Наступного ранку нас зібрали для нового настановлення, і ось тоді я вперше задумався про крок, який мені належить зробити, і про свої вчинки, які мене до нього привели.

Я вже говорив, повторюю тепер і повторю, мабуть, ще не раз те, в чому незмінно переконаний: якщо яка дитина і здобувала коли-небудь здорове й розумне виховання, то такою дитиною був я. Народжений у сім’ї, яка виділялася своїми звичаями із загального рівня народу, я отримував тільки уроки мудрості та приклади честі від усіх своїх рідних. Мій батько, хоча й любитель утіх, відзначався не лише безумовною чесністю, а й релігійністю. Увічливий у товаристві і християнин у сім’ї, він рано збудив у мені гарні почуття, притаманні йому. Всі три мої тітки були розважливі і доброчесні, дві з них відзначалися святобливістю, а третя, сповнена водночас грації, розуму й почуттів, була, мабуть, благочестивіша за двох перших, хоча й менше виставляла це напоказ. Із лона такої шановної сім’ї я перейшов до пастора Ламберсьє, який, хоча і церковник і проповідник, вірив у душі і чинив майже так само добре, як говорив. Лагідними й розумними повчаннями він і його сестра викохували в мені ті зачатки благочестя, які побачили в моєму серці. Ці шановані люди вживали таких правильних, м’яких і мудрих засобів, що я ніколи не нудьгував під час проповіді, завжди йшов з неї внутрішньо розчуленим і ухвалював рішення жити добре, які рідко порушував, якщо про них пам’ятав. Святобливість тітки Бернар набридала мені дужче, бо вона перетворила її на ремесло. У хазяїна я й поготів не думав про релігію, хоча не змінював своїх думок. Я не зустрів молодих людей, які могли б розбестити мій розум. Я став гульвісою, але не вільнодумцем.

Отже, я був настільки релігійний, наскільки могла бути релігійною дитина мого віку. Я був навіть більш релігійний, бо навіщо приховувати те, що я думаю? Моє дитинство не було дитинством дитини, бо я почував і думав, як дорослий. Лише з віком я повернувся до категорії звичайних людей, при народженні ж я вийшов з неї. Читач посміється, бачачи, з якою скромністю я величаю себе чудо-дитиною. Сміх сміхом, але знайдіть мені іншу дитину, яка в шість років захоплюється і зачитується романами, заливаючись над ними гарячими сльозами. Знайдіть мені таку дитину, і я визнаю сміхотворність свого марнославства і свою неправоту.

Тому, сказавши, що дітям не треба навіть говорити про релігію, якщо хочуть, щоб вони зробилися потім релігійними, і що вони нездатні пізнати Бога навіть по-нашому, – я здобув своє почуття зі своїх спостережень, а не з власного досвіду (адже я знав, що останній нікого не переконає). Знайдіть шестирічних Жан-Жаків Руссо і говоріть з ними про Бога в сім років; повторюю, ви нічим не ризикуєте.