Книга друга
1728

Якою сумною була мить, коли жах вселив мені план утечі, такою чудовою стала мить його здійснення. Ще дитиною я збирався покинути свою країну, рідних, опертя і засоби для життя, полишити навчання ремесла, не опанувавши його цілком, щоб жити ним, зіткнутися з убогістю, не маючи способу з неї вибитися, зазнати в слабкому й невинному віці всіх спокус пороку й відчаю, піти назустріч знегодам, блуканням, пасткам, рабству і смерті й потрапити під ярмо куди тяжче, ніж те, що було мені під силу. Ось що хотів я зробити і ось яке майбутнє повинен був бачити перед собою. Але я малював його собі зовсім інакше. Я думав, що здобув незалежність, і це почуття переповнювало мене. Ставши вільним і паном самому собі, я думав, що все зможу і всього досягну, мені залишалося лише узяти розгін, щоб злинути у висоту і полетіти. Я упевнено вступав у широку світову царину, якій належало заповнитися моїми заслугами, де на кожному кроці на мене чекали бенкети, скарби, пригоди, послужливі друзі й ласкаві коханки. Досить мені з’явитися, як цілий всесвіт обернеться до мене! Але я готовий був позбавити цієї долі всесвіт і цілком задовольнився б невеликим милим товариством, не обтяжуючи себе рештою. Моя помірність обмежувала мене вузькою, але сповненою краси сферою, де я пануватиму. Моє честолюбство не йшло далі якого-небудь замку, де я стану улюбленцем господаря і господині, коханим їхньої дочки, другом її брата і захисником сусідів, буду всім задоволений і не захочу більшого.

У сподіванні цього скромного майбутнього я кілька днів тинявся навколо міста, зупиняючись у знайомих селян, які приймали мене куди добріше, ніж приймали б городяни. Вони зустрічали і годували мене з такою добротою, ніби не бачили в ній ніякої заслуги. І вони не робили мені ласку, бо не виявляли переді мною ніякої переваги.

Так, мандруючи по світу, дійшов я до Конфіньйона у Савойї, розташованого за два льє від Женеви. Тамтешнього кюре звали паном Понвером. Це ім’я, відоме в історії Республіки, мене дуже вразило. Мені цікаво було поглянути на нащадка дворян Кюєрів.^[25] Я відвідав Понвера. Він прийняв мене добре, розповів про женевську єресь, про могутність святої матері Церкви і нагодував обідом. Я не знайшов, що відповісти на вивершені таким чином докази і визнав, що кюре, який нагодував мене таким добрим обідом, щонайменше вартий наших пасторів. Звичайно, я мав більшу вченість, ніж Понвер, попри його дворянство, але я був дуже гарним гостем, щоб виявитися таким самим гарним богословом, а його чудове вино так переможно говорило на його користь, що я згорів би з сорому, якби почав сперечатися з таким гостинним господарем. Тож я поступився чи принаймні не заперечував йому відкрито.

Бачачи мою обережність, мене матимуть за лицеміра. Це не так, я просто намагався бути ввічливим. Лестощі, чи, краще сказати, поблажливість – не завжди вада, частіше вона чеснота, особливо замолоду. Доброта привертає нас до того, хто її виявляє, і ми поступаємося не заради обману, а щоб не засмучувати його і не віддавати злом за добро. Що змусило Понвера привітно зустріти мене, поставитися до мене ласкаво і намагатися мене переконати? Не що інше, як співчуття до мене! Моє юне серце сказало мені це. Вдячність і повага до доброго священика переповнювали мене. Я відчував свою перевагу, але не хотів виявляти її, відплачуючи за гостинність. Мною керувало не лицемірство, і я не думав змінювати релігію, не мав наміру навіть звикати до такої думки, що викликала у мене жах. Просто я не хотів сердити того, хто, бажаючи мене переконати в іншому, ласкаво поставився до мене. Я хотів підтримати його прихильність до мене і дати йому надію на успіх, показавши себе беззахиснішим, ніж був насправді. Моя провина схожа була на кокетування порядних жінок, які, бажаючи добитися своєї мети, уміють, нічого не дозволяючи і не обіцяючи, вселяти надію на те, чого не збираються виконувати.

Розум, жаль, любов до порядку вимагали не потурати моєму божевіллю, забрати мене від загибелі, до якої я біг, і відіслати назад у родину. Так і вчинила б чи спробувала б учинити будь-яка доброчесна людина. Але зовсім не факт, що Понвер, попри всю його доброту, був доброчесний. Навпаки, він не знав іншої чесноти, крім поклоніння образам святих і читання розарію, і вважав, що для блага його віри найкраще писати пасквілі проти женевських пасторів. Навіть і не думаючи відсилати мене назад, він використав мою втечу з дому, щоб зробити моє повернення неможливим, навіть якщо я захочу повернутися. Можна побитися об заклад, що він прирікав мене на бродяжництво і загибель у злиднях. Але він цього не бачив. Він бачив у мені душу, яку слід було відняти у єресі й повернути в лоно Церкви. Байдуже, буду я порядною людиною чи волоцюгою, аби я ходив до меси! Втім, не слід вважати, що так думають самі католики, подібні думки властиві будь-якій догматичній релігії, де віра стає важливішою за справи.

«Бог кличе вас, – сказав мені Понвер, – ідіть у Ансі, там ви знайдете добру милосердну жінку, яка милістю короля виявилася в змозі виводити інші душі з облуди, з якої вийшла сама». Мова йшла про пані де Варенс, новонавернену, яку священики справді змушували ділити призначену їй сардинським королем пенсію у дві тисячі франків з негідниками, що торгують своєю вірою. Я відчував себе приниженим від думки, що потребував милосердя доброї жінки. Мені подобалося, коли мені давали все необхідне, але не подобалося отримувати милостиню, і якась святоша не надто мене приваблювала. Але під тиском Понвера і голоду, що загрожував мені, і ще тому, що мені подобалося вирушати в мандри з певною метою, я пішов у Ансі, хоча й не без почуття гіркоти. Я міг легко дістатися туди за день, але не поспішав і провів у дорозі три дні. Побачивши обіч шляху який-небудь замок, я негайно до нього завертав, певний, що на мене чекає там пригода. Я не наважувався входити до замків чи стукати у двері, я просто починав співати під найпривабливішим, на мій смак, вікном і дуже дивувався, коли після всіх моїх старань не виходили ані пані, ані панночки, зачаровані красою мого голосу і змістом моїх пісеньок. А я ж знав силу-силенну чарівних пісеньок, яких навчили мене товариші, і чудово співав!

Нарешті, я побачив пані де Варенс. Ця мить визначила всю мою вдачу, і я не можу торкнутися його лише мимохідь. Мені йшов шістнадцятий рік. Будучи не красенем і невисокого зросту, я відзначався гарною статурою, у мене були красиві ступні, стрункі ноги, відкрите жваве обличчя, маленький рот, чорні брови і волосся, а очі, хоча й маленькі і глибоко посаджені, виблискували вогнем, що кипів у моїй крові. На жаль, нічого цього я не знав. Якщо мені й доводилося в житті згадувати про свою зовнішність, то лише тоді, коли вже пізно було нею скористатися. Моя юнацька боязкість посилювалася соромливістю люблячої натури, що завжди боялася комусь не сподобатись. До того ж, маючи цілком розвинений розум, я не бував у товаристві і не знав гарних манер, а всі мої знання не лише не замінювали їх, але ще більше бентежили мене, даючи відчути, як багато мені бракує.

Отже, боячись не справити гарного враження, я вирішив показати себе інакше і написав красномовного листа в ораторському стилі, перемішавши книжкові фрази з висловами підмайстрів і намагаючись здобути прихильність пані де Варенс. У конверт зі своїм листом я вклав лист Понвера і пішов на цю жахливу зустріч. Але я не застав пані де Варенс, мені сказали, що вона тільки що пішла до церкви. Це була Вербна неділя 1728 року. Я побіг за нею слідом, побачив, наздогнав, заговорив…

Ніколи не забуду цього місця, з того часу я часто поливав його сльозами і вкривав поцілунками. І чому я не можу обнести золотою огорожею цю щасливу місцину і привернути до неї шанувальників з усієї землі? Той, хто шанує пам’ятники спасіння людей, мусить наближатися до неї не інакше, як навколішках!

То був прохід за її будинком, між потічком і стіною двору. Він вів через потайні двері до церкви францисканців. Готова зникнути за цими дверима, пані де Варенс обернулася на мій голос.

Що сталося зі мною, коли я побачив її! Я гадав зустріти похмуру святенницю, мені здавалося, що «добра жінка» пана де Понвера і не могла бути іншою. А побачив я сповнене грації обличчя, прекрасні лагідні блакитні очі, сліпуче білу шкіру, абрис чарівних грудей. Ніщо не сховалося від очей юного прозеліта, бо я тієї ж миті став її прихильником, упевнений, що, хоч яку б релігію проповідував такий місіонер, вона могла вести тільки до раю. Вона з усмішкою взяла з моєї тремтячої руки конверт, пробігла очима лист Понвера, прочитала мій і перечитала б його ще раз, якби лакей не нагадав їй, що час іти до церкви. «Дитино моя, – сказала вона мені тоном, від якого я весь затремтів, – ви подалися в мандри в такому юному віці, це й справді гідне співчуття». І, не чекаючи відповіді, додала: «Йдіть до мене в дім, скажіть нагодувати вас обідом, а після меси ми поговоримо».

Луїза-Елеонора де Варенс, у дівоцтві де ля Тур де Піль, походила із старовинного і шляхетного роду Веве, містечка в кантоні Во. Вона рано вийшла заміж за пана де Варенса з дому Луа, старшого сина пана де Віллардена з Лозанни. Цей бездітний шлюб виявився не надто щасливим, і пані де Варенс, під впливом якогось домашнього горя, скористалася перебуванням короля Віктора-Амадея^[26] в Евіані й, перебравшись через озеро, впала до ніг монарха, покинувши таким чином чоловіка, сім’ю і батьківщину з легковажністю, подібною до моєї, яку вона, подібно до мене, оплакувала згодом. Король, який любив здаватися ревним католиком, узяв її під своє заступництво, призначив їй пенсію в п’ятнадцять тисяч п’ємонтських ліврів, що зовсім немало для короля, який не відзначався щедрістю. Аби такий прийом не дав приводу вважати, що він закохався в утікачку, він відіслав її під ескортом своїх гвардійців у Ансі, де під керівництвом Мішеля-Габріеля де Берне, номінального єпископа Женевського, вона й виголосила зречення від своєї релігії в монастирі Візитації.

На час моєї появи в Ансі вона жила там уже шість років. Їй було двадцять вісім років, вона народилася разом із століттям. Вона сяяла красою, яка добре зберігається, бо полягає не в правильності рис, а в їх виразі. Її обличчя дихало ласкою і ніжністю, у неї був дуже лагідний погляд, ангельська усмішка, маленький рот, попелясте волосся незрівнянної краси, яке вона причісувала недбало, що надавало їй особливої пікантності. Вона була невелика на зріст, навіть мала і дещо повнява; але неможливо було знайти гарнішого обличчя, гарніших грудей і гарніших рук.

Пані де Варенс отримала досить безсистемне виховання; як і я, вона втратила матір при народженні, і, з байдужістю приймаючи знання, що діставалися їй, дечого навчилася від гувернантки, дечого від батька, дечого від учителів, і дуже багато чого від своїх коханців, головним чином, від пана де Тавеля. Він мав смак і освіченість і передав їх тій, яку кохав. Але безладність здобутої освіти завадила розвитку її природного розуму. І хоча їй були відомі основи філософії та фізики, вона успадкувала від батька любов до знахарства та алхімії, готувала еліксири, настоянки, бальзами, порошки і запевняла, що їй відкриті певні таємниці. Користуючись її слабкістю, шарлатани заволоділи нею і довели до зубожіння. Її розум, таланти й чарівність, якими вона могла б тішити краще товариство, загинули серед печей і порошків.

Але якщо підлі шахраї зловжили її погано зорієнтованою освітою, щоб потьмарити світло її розуму, її чудесне серце витримало випробування і назавжди залишилося тим самим. Її люблячий і лагідний характер, милосердя до нещасних, невичерпна доброта, весела й відкрита вдача не змінилися. Навіть з наближенням старості, серед злиднів, хвороб і обмов, ясність її прекрасної душі до кінця життя зберегла в ній усю веселість її кращих днів.

Її облудність походила від невичерпної енергії, що вимагала собі застосування. Вона не цікавилася жіночими інтригами, їй потрібно було вигадувати всяку діяльність і керувати нею. Вона була народжена для великих справ. На її місці пані де Лонгвіль виявилася б просто дрібною інтриганкою, вона ж на місці пані де Лонгвіль керувала б державою. Її таланти зажили б їй слави за вищого становища, але в тому середовищі, де вона жила, лише занапастили її. У посильній їй діяльності вона завжди надто розширювала свій план у голові і завжди уявляла свою мету у великих розмірах. Завдяки цьому, вживаючи засобів, що більше відповідали її цілям, ніж силам, вона зазнавала краху з вини інших; коли її проект не вдавався, вона банкрутувала там, де інші нічого не втратили б. Цей потяг до діяльності, що завдавав їй стільки горя, все-таки дав їй велику користь і в її монастирському притулку, завадивши їй до кінця життя замкнутися тут, як вона мала намір зробити. Одноманітне життя черниць, їхні тихі розмови в передпокої не могли б задовольнити її вічно діяльний розум, що вигадував щодня нові системи і мав потребу в цілковитій свободі. Добрий єпископ де Берне, не такий розумний, як Франциск Сальський, багато в чому був схожий на нього, а пані де Варенс, яку він називав своєю дочкою і яка більше за інших була схожа на пані де Шанталь, могла б бути схожою на ту і в її самотності, якби смаки не відвертали її від монастирського неробства. Не через відсутність релігійної ревності ця мила жінка не віддавалася дрібницям релігії, які, здавалося, личили б новонаверненій, що живе під наглядом прелата. Хоч з якої б причини пані де Варенс змінила релігію, вона щиро сповідувала ту, яку прийняла. Вона жила й померла як добра католичка, і смію стверджувати, що лише через огиду до святенництва вона не виявляла своєї святобливості на людях. Вона вірила занадто твердо, щоб виставляти свою віру напоказ. Одначе зараз не час розводитися про її принципи, у мене ще буде нагода про них розповісти.

Хай ті, хто заперечує симпатії душ, пояснять, якщо зможуть, чому з першої зустрічі, з першого слова, з першого погляду пані де Варенс викликала у мене не лише найжвавішу прихильність до себе, а й цілковиту довіру, яку ніколи не було обдурено. Припустимо, що я і справді відчув до неї кохання, що видасться дуже сумнівним тому, хто прослідкує історію наших стосунків, але чому ця пристрасть від самої хвилини свого зародження супроводжувалася почуттями, що найменше нею викликаються: сердечним миром, спокоєм, безтурботністю і впевненістю? Чому, ледве наблизившись до чарівної сліпучої жінки, що посідала вище становище, ніж я сам, до жінки, від прихильності якої залежала моя доля, я відразу відчув себе так само вільно і спокійно, ніби вже цілком упевнився в тому, що їй подобаюся. Чому я ні на мить не відчув ніяковості, збентеження і сором’язливості? Чому, попри всю свою природну соромливість і несміливість, ніколи не бачачи світла, я з першого ж дня і першої миті відчував себе з нею так легко й невимушено і говорив так ніжно і фамільярно, як і через десять років, коли наша найбільша близькість зробила такий тон цілком природним? Хіба буває кохання якщо не без бажань, бо я їх мав, але без тривоги і ревнощів? Хіба ми не мучимося прагненням дізнатися, чи кохають нас самих? Але мені за все життя не спадало на думку запитати її про це, та й вона виявляла щодо мене не більше цікавості. Безперечно, у моїх відчуттях до цієї чарівної жінки було щось особливе, і далі читач побачить ще багато дивного і несподіваного.

Щоб ніхто не заважав їй поговорити зі мною про моє майбутнє, вона залишила мене у себе обідати. Перший раз у житті я їв без апетиту, і покоївка, що прислуговувала нам, сказала, що вперше бачить мандрівця моїх років і мого кола з таким малим апетитом. Це зауваження, що нітрохи не зашкодило мені в очах господині, вразило прямо в серце сільського товстуна, що обідав з нами і сам-один їв за шістьох. А я був у захопленні, яке не давало мені їсти. Моє серце живилося якимсь зовсім новим почуттям, що переповнювало всю мою істоту, через нього мій розум не міг робити нічого іншого.

Пані де Варенс захотіла дізнатися подробиці моєї історії. У своїй розповіді я знову здобувся на той запал, що його був утратив у хазяїна. Що більше я схиляв до себе цю чудову душу, то сильніше вона шкодувала про долю, яку я собі готував. Її ніжне співчуття проглядало в її обличчі, погляді, рухах. Вона не наважувалася умовляти мене повернутися до Женеви, в її становищі це було б злочином проти католицтва, і їй було відомо, що за нею стежать і зважують кожне її слово. Але вона так зворушливо говорила мені про горе мого батька, що ясно вгадувалося її схвалення в тому разі, якби я повернувся втішити його. Вона навіть не розуміла, що мимоволі свідчить проти самої себе. Але я вже ухвалив рішення. До того ж, чим більше розчулювали мене її слова, тим менше я був здатний розлучитися з нею. Я відчував, що повернення до Женеви звело б між нами майже нездоланну перешкоду, для подолання якої мені довелося б знову тікати. Краще вже було триматися обраного шляху. І я тримався. Пані де Варенс, бачачи марність своїх зусиль, не стала наполягати і лише сказала, дивлячись на мене із співчуттям: «Йди туди, куди кличе тебе Бог, моя бідолашна дитино. Але ставши дорослим, згадай про мене». Вона й не думала, що її слова справдяться так жорстоко.