Отзывы на книги автора «Юрий Винничук»

Яскравий авторський тандем. Обидва автори пишуть високоякісно, уміють захопити читача, занурити його в події, зробити спів-учасником. Тим більше було цікаво, як вони "помиряться" в межах одного твору. На мою думку, їм вдалося на всі 100%!

Насамперед три часові площини, безперечно, дали простір для польоту фантазії. Відчуваю, що частину про Львів писав його знавець Юрій Винничук. А от сучасний Київ, здогадуюся, - справа письменницького пера Андрія Куркова. Найголовніше, що всі часові площини оригінальні, різні й об'ємні. І прекрасно між собою гармоніюють.

Сюжет розгортається досить стрімко, у якісь моменти є відчуття екшну. Ось ти разом зі львівським професором на "співбесіді" з червоними "визволителями", а в наступний момент вже в наші дні намагаєшся розібратися з чорною бухгалтерією. Важливо, що в усе, що відбувається з героями, свято віриш. Навіть у білі кристали з чудодійним ефектом. :)

Роман справді неординарний. Читали з чоловіком паралельно. В обох враження гарне. Єдине, що трохи подивувало - фінал. Здається, він надто стрімкий. Принаймні, ми, читачі, були б раді ще парі сотень сторінок такого якісного тексту.

Яскравий авторський тандем. Обидва автори пишуть високоякісно, уміють захопити читача, занурити його в події, зробити спів-учасником. Тим більше було цікаво, як вони "помиряться" в межах одного твору. На мою думку, їм вдалося на всі 100%!

Насамперед три часові площини, безперечно, дали простір для польоту фантазії. Відчуваю, що частину про Львів писав його знавець Юрій Винничук. А от сучасний Київ, здогадуюся, - справа письменницького пера Андрія Куркова. Найголовніше, що всі часові площини оригінальні, різні й об'ємні. І прекрасно між собою гармоніюють.

Сюжет розгортається досить стрімко, у якісь моменти є відчуття екшну. Ось ти разом зі львівським професором на "співбесіді" з червоними "визволителями", а в наступний момент вже в наші дні намагаєшся розібратися з чорною бухгалтерією. Важливо, що в усе, що відбувається з героями, свято віриш. Навіть у білі кристали з чудодійним ефектом. :)

Роман справді неординарний. Читали з чоловіком паралельно. В обох враження гарне. Єдине, що трохи подивувало - фінал. Здається, він надто стрімкий. Принаймні, ми, читачі, були б раді ще парі сотень сторінок такого якісного тексту.

Идеальное место для чтения книги - небрльшоя кнайпа в старой части города. Філіжанка кави, тістечка, чоколяда та інші смаколики.
Развернутые карты старого и нового ялтвова. Дегаративы улиц. Уличные музыканты.
И вот поднимаешь глаза и уже оказываешься в австрийском Львове. Променад палочек возле оперного театра. Смех, улыбки, цветы. Следующий взгляд и уже Лычаковка батяры, флячки. Пиво, драки.
Следующая картинка писатели украинисиы русины спорят пьют доказывают. Наша утрачкнная интеллигенция.
А вот 1940 год советская власть первый заход. Дефицит национализации ссылка. Кого кондитеров фабрикантов.
Вот не понимаю почему надо все разрушить. Всех посадить. И чего добились. Чего?????
Весь мир до основания мы ращрушим, чтобы построить что.... а ничего. Просто разрушить. Всех опустить до своего уровня ... Всех загнать в нищету. Я рыдала когда намледник конфетной умер в лагерях. Когда арестовывали писателей.
Потом пришли немцы, теперь другие аремюсты.
А Львов начала века пел танцевар общался. Кофе и газета. Стопка и шкварки. Танцы в сопровождении. Вагоны рестораны. Бесплатные обеды или за малую цену. Кафе базаров, студентов. Ресторации для деловых людей. Корчма еврея арендатора. Грязь блеск.
Разные напитки и еда.
Это не просто прогулка по адресам локаций. Это целый пластик культуры.
Львов я соскучилась.
Когда закончится война я приеду и познакомлю с тобой дочку. Мы пройдёмся всеми конфетами. Попробуем все пирожные и обязательно яблоко в сахарной сетке.

Фантазия автора не переставала забавлять все время чтения книги. Настолько интересно придумано и описано, тем более подогнано под украинские традиции, интересы. Тем более все происходит где-то во Львове. только вот осталось найти это таинственное место и самой отправиться в настолько интересное путешествие, которое изменило жизнь главного героя (а на другое я и не рассчитывала :))

Единственное-хотелось более красочного окончание. сложилось впечатление, что слегка что-то недописано. возможно, автор просто хотел, чтоб все-таки закончилось все как у обычных людей, несмотря на фантастичность всего сюжета

Яка чудова книга, про яку я ще добу назад і не чула!..
Та треба інколи відвідувати розумних і начитаних друзів, які люблять витрачати гроші на книги і ще більше люблять цими самими книгами ділитися :)))
Дуже цікавий, незвичний, ба більше! - ексклюзивний задум, крута реалізація - 7-м авторів за ціною одного, а на додачу ще й приємне оформлення... Книга сто відсотків вартує бути на полиці серед інших таких же крутезних книг.
Власне, про ідею все сказано і в анотації на обкладинці, і у вступі. Дійсно, Жадан та Фоззі зробили те, чого раніше чомусь не зробив (ну або зробив, але я про таке не чула) ніхто з тих, хто переймається проблемами українців; української ідентичності і того, як вона впливає на наше сучасне життя.
Далі хотілося б ранжувати усіх авторів за тим, наскільки сподобалися їхні розділи.
1. Андрій Кокотюха зі своїм Бананом, життя якого припало на буремні часи, пов'язані з розпадом імперії та початковим становленням Української держави, став для мене найбільшим відкриттям. Іронічно-цинічно, влучно, доречно, актуально. Мова українська.
2 - 5.
Тут дуже важко визначити послідовність авторів для себе, адже всі сподобались по-своєму і когось одного важко виділити.
Володимир Рафаєєнко, раніше невідомий мені письменник, справив реально круте враження. Його вустами (а, скоріше, пером, чи напевно клавіатурою) чудово передано дух сучасної нам з вами епохи. Жодних перегравань, реальний живий та цільний герой, якому віриш і співчуваєш. Мова російська.
Юрій Винничук трохи фантасмагоричний (але як атмосферно передав життя міжвоєнного періоду!). Мова - "смачна" українська.
Фоззі неочікувано (адже не письменник) круто розкрив життя півслявоєнного періоду, "прєлєсті" життя при тоталітаризмі людини із мас. Багато влучних фраз і думок. Мова російська.
Макс Кідрук здивував сюжетом - адже не так і просто, як на мене, писати про майбутнє, ризикуючи при цьому зачіпати сучасні українські теми - це дуже сміливо! Макс вразив не тільки і не стільки стилем, як саме змістом. Мова українська.
6. Сергій Жадан відверто розчарував. Загалом мені подобається та близька його творчість, але тут вийшла якась халтура. Дякую за задум, але, схоже, що писати "на замовлення", а не завдяки натхненню, виходить у Сергія не дуже. Але є значний такий плюс в тому, що дана робота мастодонта сучукрліт не є його найкращою - на цьому фоні ще сильніше виділяються інші розділи. Мова українська.
7. Від Ірени Карпи (з літературною творчістю якої знайомлюсь вперше, але вже давненько підписана на неї в інстаграмі) я нічого і не очікувала, тому і розчарування не було. Схоже, пані Ірена (або, краще, мадам - недарма ж що в реальності вона мешкає в Парижі, що героїня її жила саме там) пише в основному про себе. Досить пусто і за емоціями, і за такими приємними оку художніми прийомами, але в загальну канву цієї книжки історія вписалася, тому ок. Мова українська.

Мови розділів зазначала не просто так, а щоб відмітити і цей класний задум - адже немає, напевно, в цьому світі українця, всі - всі - всі родичі декількох поколінь якого розмовляли б виключно українською мовою.
Як підсумок - на такі невеликі за обсягом, але дуже глибокі за змістом, книги не шкода витрачати ні гроші, ні час. А "ДНК" однозначно входить до мого власного читацького днк.

Книга "ДНК", яка вийшла з-під пера аж сімох (!) українських авторів (Жадан, Винничук, Карпа, Фоззі, Кокотюха, Рафаєнко та Кідрук) — це історія поколінь через життєві історії кожного окремого представника. Неприкаяність і пошук своєї країни, свого дому. Хитрощі і намагання будь-якою ціною вижити, знаходячись між молотом і ковадлом, між "совєтами" і німцями. Мрії і сподівання на краще життя розкиданих по світу українців. Радянська система освіти та армія. Проблема расизму, національної дискримінації, антисемізму та сексизму. "Гідного" життя в Радянському Союзі. Ядерної зброї. (Частина Фоззі "Гены, гены" видалася найстрашнішою...) Екології. Науки. Колонізації. Війни та миру. Людських відносин.

Поневіряння українського народу і постійний безперервний пошук своєї "обітованої землі", "охоплені ідеєю відвоювати Україну, вийняти її зі свого серця й дати їй прорости в кривавому повоєнному ґрунті". Як каже Марко, герой, з якого починається ця розповідь поколінь: «Випадало мені бути біженцем, утікачем, без країни й прапора, з ідеєю в серці, з мукою в душі, з підробленим паспортом у кишені».

Жодну з семи розказаних життєвих історій не назвеш щасливою. На кожного персонажа, чиї спогади представлені у книзі, припала якась війна чи революція, а то й разом... І від цього стає страшно, бо з того всього випливає — людство не може жити в мирі, не вміє домовлятися і спрямовувати усі свої сили на розвиток і процвітання. І Кідрук в останній історії підсумовує: ніякі прогреси, ніякий розвиток науки, польоти в Космос і колонізація Марсу не варті нічого, коли зміни не відбуваються в нашій свідомості, коли замість того, щоб вчитися на власних помилках, ми знову й знову їх повторюємо. «Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно. Невже ми нічого не можемо вдіяти і спільнота на Марсі має неминуче пройти крізь власні Темні віки, перехворіти на нацизм, пережити епоху диктаторства?»

В OUTRO лунає думка: «Світ донедавна був жахливий і ми готові зрозуміти, що треба змінити, щоб його врятувати. Тепер ми знаємо, як нарешті стати мудрішими».Вивчивши спогади поколінь? Хотілося б вірити, що колись ми станемо мудрішими... 

P.S. Не знаю, чи автори дійсно хотіли це зробити, чи це тільки я побачила в книзі алюзію на «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, в центрі якого була родина Чумаків, зокрема Андрія Чумака. Героя, з якого починається і яким закінчується "ДНК" звати саме Андрій Чумак, і тут же Харківська область і Харків, що є місцем подій і в «Саді».

Фух! Из этой книги выныриваешь, как из моря Борщей. Ну, надо же! И не то чтобы в восторге выныриваешь. Трудно быть в восторге, когда по телу стекает что-то красное, густое и с кусочками капусты и свеклы, но в общем ощущение чего-то незабываемого остается стойкое.

Спорить с тем, что это - что-то необычное для украинской литературы не берусь. Возможно, действительно крайне необычное. Вопрос в том, хорошее ли, качественное ли? Без зазрения совести ответила бы да, если бы не... И вот тут, можете ругать меня кем-угодно, называть тургеневской барышней (если хочется как-то поэлегантней) или ханжой (если погрубее), но мне было многовато секса. И даже бог бы с ним, с сексом, если бы он не принимал таких странных форм. Итак, перечень того, с кем (чем) герой занимался сексом, а я бы не стала:
- труп;
- трио карлиц;
- теща;
- отрубленная голова;
- женское тело с мужской головой.

И согласитесь, секс с тещей в этом случае - самая безобидная штука, хотя от одной мысли о нем у многих мужчин может начаться длительная импотенция.

Ну, и еще, кроме свершившихся половых актов, есть еще и те, о которых герой мечтал (с 8-летними девочками), и те, которые совершали другие участники действа (с русалкой, единорогом).

Но сам сюжет довольно интересен и увлекателен. Во всяком случае, если отставить половой вопрос, становится любопытным устройство того мира, где Бумблякевич блуждает и совершает свои подвиги. Также все время крайне интересно, чем все это у него кончится. И кончается, надо сказать, не примитивным "проснулся и перекрестился", а чуточку интереснее, хотя и той феерии, которая снисходила на нас с предыдущих страниц, нету.

Но все же, несмотря на довольно высокую оценку, это не та книга, которую я кому-либо советовала. На такое надо решаться самому, хорошенько поразмыслив вначале.

С творчістю Юрія Винничука я була знайома давно, проте читала не стільки романи, а книги, як Юрій Винничук - Легенди Львова , Юрій Винничук - Таємниці львівської кави . Про Мальву Ланду чула багато і в основному це були схвальні відгуки. Брала книгу з насторогою через досить пікантні подробиці, але якщо відкинути ці моменти, то історія доволі кумедна і схожа на Пригоди Цибуліно, чи казки схожі на цю. Читалось досить легко, незнайомих слів було не багато, хоча і вжиті були діалектизми, багато дотепів піднімали настрій. Хоча спершу біло не до сміху, здалось, що я попала кудись не туди, адже початок пригод на сміттярці були доволі специфічними. Таке враження було, що писав божевільний, та і ми не кращі, якщо добровільно читали таке. Проте чим дальше в сміттярку заходив Бумблякевич, тим ставало все зозуміліше, а сміттярка була лише фоном, який не так вже і відволікав. Звичайно хотілося, щоб більше було про рідний Львів, проте тут він відкрився в іншого, дуже неочікуванного боку. Це така собі казка для дорослих з мандрами, пошуками загубленного, про дружбу та справжнє кохання в кінці. Тепер із задоволенням почитаю інші романи автора.

Дочитала нарешті. І у мене питання тепер: і шо?
Ні, взагалі, дуже широкий спектр емоцій у мене викликала ця книжка. І першою емоцією був захват. Дуже мені сподобалася мова, як літературна українська з шикарними просто описами, так і колоритна галицька говірка, якою автор наділяв деяких персонажів.
А потім я перестала розуміти, що взагалі відбувається (що, в принципі, нормально для постмодерного роману, да?).
А потім мені стало нудно.
Знаєте, таке враження, що людина відчула: все можна! Йди куди хочеш, пиши про що хочеш! І вона радісно пише. От прямо про все. Тому що хочется всього і одразу, орієнтирів немає, напрямку немає, нічого немає. Свобода!
Можна писати про секс? Давайте. Про секс з трьома карлицями, тещею, з тілом жінки з чоловічою головою, з жіночою головою без тіла, з русалкою, з однорогом, з восьмирічною дівчинкою... А чого?
Давайте запхаємо на сміттярку цілий кагал бандерівців, з курдами їх от подружимо, зведемо борщ до скаральної страви. А чого?
Що там ще... Резервацію зробимо з ідеальним порядком, де в`язні у тюрмах шкрябають написи цвяхом на уявному пам`ятникові.
Упирів ще для повного щастя додамо, а чого?
Ні, абсурдність як художній прийом я розумію. І посил розумію. Але тут вийшли якісь окремі шамтки, самі по собі цікаві, але не дуже між собою з`єднані.
Нагородив, корочє, городів Винничук, ой-йой. Не продерешся.

Так как книга написана на двух языках - позволю себе такую вольность и напишу рецензию на русском языке. Хоть и писать тут особо нечего.
Я увидела эту книгу в магазине в единственном, тогда еще, экземпляре и не смогла пройти мимо, ведь увидела столько знакомых фамилий, среди которых Фоззи, ненавистная мне Карпа, еще неизвестный Жадан, ну и конечно же, глубоко уважаемый и любимый Кидрук. Последний и сыграл решающую роль в покупке книги, ведь кто-кто, а Макс фигни не напишет.
Мне следует быть предельно осторожной, но при этом максимально откровенной в своих высказываниях, поэтому знайте, что я говорю исключительно то, что чувствую по окончанию чтения. Итак. Целая группа писателей собралась вместе, чтобы написать единое произведение об Украине и ее наследии, ряд историй, объединённых одной ДНК.
Начало меня, к сожалению разочаровало. Я понимаю, что цель Жадана была в том, чтобы перенести нас в старую Украину - со сложной, непонятной речью и далеким для современных людей, бытом. Но общее впечатление от его, и к сожалению, и следующих произведений было крайне негативным. Скучно, практически как на занятиях по украинской литературе, где-то около Стуса, Коцюбинскького и т д. Не люблю это с детства, уж не обессудьте.
Удивительно, но Карпа в этой книге не стала причиной раздражения, доставшаяся ей героиня прописана хорошо, вставки на французском уместны и корректны, так как героиня по сюжету проживает во Франции.
Немного легче воспринимается история Фоззи, пишет он легко и просто, персонаж понятен и читается о нем легко, но я бы не сказала, что слишком увлекательно.
Основная нагрузка, как по мне, легла на плечи Макса Кидрука, которому пришлось собрать все истории воедино и представить нам мир будущего. И автор делает это безупречно, впрочем, как и всегда. То, что открывается перед нашими глазами - интересно и захватывающе, при этом трогает и задевает за живое то, что это - прогнозируемо.
И знаете, если бы всю эту книгу написал Макс с Карпой и Фоззи - вышло бы здорово, и мне наверняка бы понравилось, но увы, во всем остальном для меня оказалось слишком мало жизни.
Нельзя хвалить книгу только за ее концовку. И оставлять ее на полке из-за одного лишь Макса я не хочу, пущу сие творение по рукам.
2 из 5.