5

Просто з двірця я знову завітав до Мартинюка. Відразу було видно, що мій новий візит жодної приємності для нього не справляє.

– Я прийшов за тим документом.

Він подивився на мене якось насмішкувато і розвів руками:

– На жаль, нічим тобі не допоможу.

– Як то? – сторопів я. – Ти ж казав, що маєш його.

– Мав, – буркнув він невдоволено.

– І вже нема?

– Нема.

– А де ж він?

– Звідки я знаю? Нема і все, – він відвів очі набік, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь іншим.

– Ти знову щось від мене приховуєш.

– Дурниці. Шість літ минуло. Вдумайся. Був у мене той папірчик. Але коли? А зараз нема.

– Ти хоч шукав його?

– Ну, шукав.

– Він що – вивітрився?

– Може, й так. Просто зараз його в мене нема.

– А в кого є?

– В банку.

– Але ж я не нотар і не адвокат, не маю жодних повноважень перевіряти банківські рахунки.

– Я тебе попереджав – це справа безнадійна, – він промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навіть якщо виявиться, що Томашевич дійсно привласнив ті гроші, то коли ти їх повернеш, ощасливиш кожного робітника знаєш скількома золотими? У спілці броварів понад тисячу членів. В результаті кожен з них отримає по кільканадцять золотих. Чи варто це такої бучі, щоб якийсь Ковальський повернув собі таку мізерну суму?

Мені не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.

– Дивно, як різко помінялися твої наміри, – похитав я головою.

– Помиляєшся. Все, як було. А ти ж, до речі, ще нічого не довів, – провадив він, усміхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як сніг. І що тоді? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки.

– Ти говориш не своїми словами. Чому ти зранку про це мовчав?

– Хіба я не казав, що справа безнадійна?

– Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?

– Ти звар’ював. Твій напір заведе тебе колись на лаву підсудних. Чого ти добиваєшся? – Він уже почав гарячкувати і нервово перебирав пальцями по столу. – Нічого з цього не вийде! Нічого! Зрозумів? Не дадуть тобі ходу. І ти ж погориш.

Він уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.

– Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, – промовив я глузливо. – Насправді тремтиш за свою шкуру. А такі томашевичі тим часом…

– Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?

– Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.

Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.

– Як… як це тобі вдалося?

– Що – фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.

– Ти сам розумієш, що цього замало, – голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.

– Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.

– Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санкцію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.

– Тоді дай стару копію.

– Але ж я сказав – не маю.

– А зранку мав?

– Думав, що мав.

– А тепер передумав?

Він уже втрачав терпець.

– Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, – промовив крізь зуби. – Це безглуздо – лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?

– Ні.

– Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лізеш у багно і тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо світу! Я вже мав з ними… – Він затнувся і тремтячими руками витягнув папіросу та закурив. – А тепер не хочу.

– Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобі зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки і струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рівноваги. – Говори! Це було після того, як я пішов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закінчиться, якщо допоможеш мені? Так?

Знову кивнув.

Я опустив руки, і він охляп упав у крісло. Його жалюгідний вигляд мене трохи остудив.

– Звідки ж їм стало відомо, що я зайнявся Томашевичем?

– Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довідалися плани своїх ворогів.

– Ворогів? Маєш на увазі тут організацію з дотримання справедливості?

Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважністю, наче хотів переконатися, чи я остаточно не з’їхав з глузду, потім розреготався спазматичним сміхом, аж йому сльози виступили.

– Що тут смішного? – сторопів я.

– То це вони підіслали тобі інформатора?

– Вони.

– І вони допомогли тобі знайти ті документи?

– Так. А що?

– Та нічого. Просто такої організації не існує.

– Вона недавно створена.

– Її ніколи не було і нема. Хто, як не я, мав би про те знати? Ти попався на гачок, як дурний карась.

– Але ж вони мені дійсно помогли.

– Тільки невідомо, з якою метою. В Томашевича є не тільки впливові друзі, а й впливові вороги. І теж з верхів. Ось тобі й організація.

– Дідько з ними. Я цим зайнявся і не збираюся відступати.

– Тільки не вплутуй мене. З мене досить.

– Мені потрібен лише той документ. І я клянуся, що залишу тебе в спокої. Розумію, що ти його не тримаєш ні тут, ні вдома. Скажи де, і я сам поїду за ним.

– Ну, гаразд. В мого брата на селі, – видушив Мартинюк ледь не з полегкістю.

Його брат був священиком.

– В нього та сама парафія?

– Так, в Рудно. Він тебе не забув. Можеш сміливо до нього їхати. Але пильнуйся. За тобою обов’язково буде хвіст. Я б не хотів, щоб і мій брат мав клопоти.

– Я тебе не підведу.

– Між іншим, хто тобі дав ті матеріали?

– Колишній працівник Товариства пан Дутчак.

– Дутчак? Звідки вони в нього? Це неймовірно. Тут щось не те. Йому, мабуть, дали уже готові папери, щоб він їх тобі передав. Сам Дутчак ніколи не міг би їх роздобути.

– Знаєш, мені однаково, хто, як і звідки. Головне, що вони в мене в руках. До речі, з’ясувалося, що за звітний період членів Товариства шинкарів не тільки не поменшало, а навпаки – побільшало.

– Та йди! Оце номер!

– Він мені передав і ці дані. Одні члени покидали спілку, а інші вливалися. Крім того Дутчак впевнений, що Томашевич не зазнав жодних витрат. Броварники взяли на себе все. Отже, Томашевичу довелося витратитися хіба на канцелярські приладдя.

– Тобі повезло. Але саме це й викликає в мене підозру, чи не розставлені для тебе полапки. А це цілком можливо. Мені всі ці відомості так легко не давалися. Хтось тобі помагає. Але хто? Це можуть виявитися не дуже порядні особи. І хтозна, чи, скориставшись твоїми послугами, вони потім не спрямують свого удару проти тебе самого?

6

Ми колись не раз їздили з Мартинюком до його брата в Рудно, особливо на свята. Все ж таки Різдво, Великдень і Трійця мають особливу атмосферу саме десь на селі, аніж у великому місті. Але перш ніж піти на автобус, я довго петляв різними вуличками, щоб виявити, чи нема за мною хвоста. Правда, не хотів при цьому й зрадити себе, що дуже прагну відірватися, а вдавав, наче роблю закупи. В одній крамниці купив пляшку вина, в другій родзинки, бо отець їх дуже любить, у третій, четвертій і п’ятій запитав зеландського сиру. У шостій купив голландський. Часто озирався за вродливими панночками, хоча й не за надто вродливими теж, а за одно придивлявся до перехожих, що прямували у моєму напрямку. За якийсь час я почав уже вирізняти чоловіків, які незмінно за мною волочилися, вони вдавали, що захоплені розмовою і навіть не підводили голів, коли я озирався. Один з них був огрядний червонопикий бурмило з великою круглою, як гарбуз, головою і білим волоссям, а другий – худий глистоподібний піцик, який ішов так, ніби пританцьовував.

Було непросто позбутися їх, але львівські брами наче саме для таких випадків створені. Я пройшовся кілька метрів по Легіонів і пірнув у наскрізну браму «Ґранд-готелю», звідки був прямий вихід на паралельну вулицю – пасаж Гаусмана¹⁰, але не побіг туди, а спокійно завернув до буфету. Вони ж, знаючи, що це наскрізна брама, помчали до другого виходу. Я тим часом вийшов з готелю і взяв таксі. За кілька хвилин я вже їхав в автобусі в напрямку Рудна.

Старший Мартинюк, Антін, звісно, мене відразу впізнав. Я виклав на стіл гостинці, він відкоркував вино, і ми мило побесідували, згадуючи старі добрі часи. Потім я розповів йому про своє розслідування, а він без зайвих розпитувань взяв з полиці старий календар «Просвіти» і вийняв з нього потрібного мені папірчика.

– Як гадаєте? Буде війна? – запитав мене опісля, киваючи на свіжу газету «Діло», яка рясніла тривожними новинами. – Ви там, газетярі, певно, більше знаєте.

– Невідомо, отче. Гітлер непередбачуваний, – відказав я.

– Якщо буде, то, можливо, це ще один шанс для нас. Що скажете?

Він перебув усі фронти, воював з 1914-го і до 1921-го, але не втратив віри.

– Ця війна, мабуть, буде страшніша за тамту, – сказав я.

– Так… Дивіться, що пише кореспондент «Діла» з Німеччини: «Буде чи не буде війна? Це є темою всіх розмов каварняних, родинних тощо і в Німеччині, хоча зовнішньо ні на вулиці, ні в крамниці, ні в банках не відчувається передвоєнного специфічно-панічного настрою. Все йде нормальним ходом; одначе німецький організаційний хист вже тепер ясно і всюди помітно. Вже зроблено перепис населення для споживчих карток на випадок війни, розділено функції між мешканцями кожного дому на випадок повітряного нападу; спішно в спеціяльних курсах довчають цивільне населення, як боронитися від бомб та ріжних нещасть, що нестимуть військові літаки; хто не має ще протигазових масок, мусить їх негайно придбати. На курсі оборони протиповітряної атаки, на який ходжу і я, якийсь панок, якого згідно з сучасною совітською термінольоґією треба, мабуть, назвати «висуванцем», питає лєктора-інструктора, чи впускатимуть до підземельних захистів від протиповітряних бомб і жидів. Учитель терпеливо пояснює ріжницю між протижидівською німецькою політикою та елементарною гуманністю, і характеристична річ, що всі слухачі йому спочуваюче притакують». А далі він про те, що ви сказали перед тим: «Ще за тиждень перед аншлюсом Гітлер не знав, що так швидко він буде в силі зреалізувати свою здавна вилеліяну мрію. Тактична і психольогічна помилка Шушніґа, відсутність помочи французького уряду, нетривкі відносини між Парижем і Льондоном спонукали його негайно і твердо прийняти своє рішення (що фактично було б тяжко зробити в демократичній державі з її важким апаратом – парляментом, партіями, групами тощо). Правдоподібно, що і в сучасній кризі німецький канцлер не знає, як він остаточно поступить».

– Ну, власне. Але не тільки Гітлер непередбачуваний, а й Сталін теж. Поки що обоє нарощують сили.

– І на чиєму боці опинимося ми? – сумно зітхнув він. – Знову як зерна під жорнами.

– Ну, певно, що ані на німецькому, ані на совєтському. Якщо ми вже раз боронили Польщу, то будемо боронили і вдруге. Може, того разу вона не відречеться від нас.

– Будемо боронили хіба з розпачу, бо встояти не вдасться.

– Але, прошу я вас, по Австрії – черга на Чехословаччину, – він підняв догори вказівного пальця. – Муссоліні зажадав плебісциту в Чехії не тільки для німців, але і для поляків, мадярів та інших національностей. А ця «інша» національність – українці Закарпаття. Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостійність. Що ви на це?

– Непогана нагода, отче. Але що більше я вчитуюся в такі новини, то все більше занурююся в свій невиліковний песимізм.