3

На вулиці було далі мокро й похмуро, сіялася дрібна мжичка, але така несмілива, що рідко хто відкривав парасолю, воліючи використовувати її як паличку. Перехожі увихалися на хідниках від авт, коли з-під коліс вилітали рясні бризки. Неподалік брами, з якої я вийшов, стояв високий чоловік в сірому плащі і сірому капелюсі, насунутому ледь не на очі. Він дивився з-під лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав мені папку зі знимками? Він стояв до мене правим боком, не видно було, де його ліва рука. Я вдав, що нічого не помітив, хвильку зачекав, доки відважиться підійти, закурив, але він і не зрушив з місця, лише час від часу повертав голову в мій бік, але якось так знічев’я, мовби ненароком.

Я кинув недопалок до смітника, перейшов дорогу, перетнув Легіонів, і пішов догори Сиктуською⁸. Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся і знову побачив його – він ішов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе і свої проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною.

Зранку я випив лише каву і нічого не їв, коли зателефонував невідомий. Тепер я вирішив зайти до сніданкового покою Мусяловича. Повісив плаща і парасолю на крісло за вільним столиком та підійшов до буфету. Переді мною стояли дві молодички, які жваво щебетали про забаву, на яку їх було запрошено, але вони ще не визначилися зі своїми сукнями. Вони взяли заливні язики, салатки і пампухи до чаю. Я добряче зголоднів, тому вибрав помідорову зупу, котлєт⁹ з тушкованою капустою і бурячки, розрахувався на касі й отетерів: за столом, який я зайняв, уже сидів той самий чоловік, хоча вільних столів було кілька. Я поставив тацю на стіл, сів і подивився на нього. Його обличчя було таким сірим, як і його плащ, очі тривожно бігали, але в рухах була впевненість і рішучість. Його тривога породжувалася не страхом, а звичним станом хижака, який завше мусить бути на сторожі.

– Я знаю, ви помітили, що я стежив за вами, – промовив він хрипким голосом. – Але на вулиці я не хотів розмовляти.

– Ви розмовляли зі мною в парку, – відказав я, зауваживши, що ліву руку він тримає в кишені, виставивши великий палець. – Маєте ще якусь до мене справу?

Він закашлявся, прикриваючи рота хустинкою. Потім відповів:

– М-м… скорше навпаки. Це я вам потрібен.

– Звідки така певність?

– Нюх, пане Крилович. Нюх… а він мене нігди не підводить.

– Хто ж ви такий?

– Я член організації, яка пильнує дотримання справедливості. Ми обстоюємо права робітників.

Я бачив, що він кпить і геть не скидається на робітника.

– О! Щось я ніколи не чув про таку організацію.

Мені стало нудно і я почав їсти. Він якусь хвилю стежив за рухом моєї ложки, врешті знову заговорив:

– Ми зовсім недавно розпочали нашу діяльність.

– Добре, – кивнув я. – Поясніть – оті знимки з борделю, якими Томашевич шантажує, хто там зображений?

– Цього я вам не скажу. Він шантажує не одну особу, а кількох.

– Чого ви домагаєтесь?

– Справедливості. Його треба зупинити.

– А звідки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаєте? Може, ви якраз людина Томашевича?

– Ще сьогодні будете мати можливість переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславові. Чоловік, до якого ви звернетеся, допоможе у збиранні матеріалів.

– Виходить, мене позбавили будь-якої ініціативи. Гадаєте, я самостійно не доберуся до суті?

– Доберетеся, але це займе далеко більше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися надто довго. А вибори не за горами. Уявляєте, що буде з державою, коли усілякі томашевичі займуть відповідальні пости?

– Ого! То ви ще й політикою займаєтеся.

– Не без цього. Ми не були певні, що вас зацікавить ця справа.

– Ви й зараз не можете бути певні.

– Ваш візит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогодні ж таки поїдете до Станиславова.

Його нахабство мене нервувало, але я вже сидів на гачку, я вже попався, і протестувати було б марно та й не в моїх інтересах.

– Щось ваші методи стеження мало схожі на поведінку робітничої організації, – закпив я.

– Гадаю, ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи міняються, міняються й методи, все прогресує.

Помітивши, що він збирається йти, я запитав:

– Де мені вас шукати?

– Ми вас самі знайдемо.

Він встав і знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столі, там, де перед тим лежав лікоть його правої руки, залишився папірець. Я сягнув мовби за кошичком з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без того повні вуста. Кого тут було остерігатися?

Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:

– То не телефонна станція, – але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.

Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, коли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:

– В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навіть блискало.

– То нічого. Справи є справи.

– І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.

Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нікуди не їхати. Може, й вона належить до таємної організації?

– На кого ви працюєте? – запитав я.

– На кого? Та ж на Мусяловича! Хіба не знаєте? З восьмої ранку до десятої нас тут троє, бо заля вже повна. З десятої до першої я одна, а відтак нас знову троє. Але ще тільки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називає сніданковий покій?

Вона зітхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим відливом й великі очі, рівний носик і верхня губка були злегка задерті. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерів.

– А коли зачиняєтеся? – запитав я.

Касирка зацікавлено поглянула на мене:

– А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмій вечора.

– Ви вгадали. Як вас звати?

– Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колєжанки прозвали.

Я перейшов з польської на українську:

– Ну, бачите, ім’я таки свідчить, ким ви є насправді. А то вже думав, що прикидаєтеся полькою.

– Нє, де там! Чого би мала прикидатися? Я їх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Віся…

Вона розсміялася, демонструючи свої гарні білі зуби.

– Добре, Ясю, забіжу ще до вас і запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрій, як зараз.

– У мене завше гарний настрій.

4

Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:

– Станція Станиславів!

Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:

– Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?

– А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і – просто. І то є Вовчинецька.

Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.

– Чи тут мешкає пан Дутчак? – запитав я стару жінку, що поралася в городчику.

Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:

– Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!

З віконця на стриху висунулася кудлата голова.

– До мене? А хто то?

– Я зі Львова.

– А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.

Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.

– Вас Марком звати?

– Так. Ви знали, що я приїду?

– Ага… Прошу сюди, – він завів мене на кухню і посадив за стіл. – То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем…

– Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.

– Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.

– А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?

– Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злиттям ревізія ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.

– Які ви страти тоді понесли?

– Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кілька документів.

Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

– Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.

– Ви що – підозрювали Томашевича в махінаціях?

– Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувєм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?

– А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?

– Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.

– Чим це пояснити?

– Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.

– Як вважаєте – злиття було вам вигідне? – запитав я.

– Та нє, – похитав він головою. – Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.

– Це Томашевич подав ідею про злиття?

– Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.

– А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.

– Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.

– Ви йому послали повідомлення?

– Послали. Тіко він чомусь його не отримав.

– А хто саме посилав?

– Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.

– Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?

– Тепер я си гадаю, що так воно й було.

– Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування – обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?

– Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.

– Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?

– Так.

– І збори готував він?