3

Наступного ранку після нашої цнотливої ночівлі Ромко з’явився з великим букетом троянд, Уляна розтанула, вони помирилися, і він, на мою неприховану втіху, забрав її до себе. Перед тим вивів мене на подвір’я і запитав, чи між нами щось було.

– А що могло бути? – запитав я.

– І то правда, – погодився він.

А що було б, якби було? Учора я її прагнув, а сьогодні з полегшенням цілую в щічку і кажу «Чао». Та їй, мабуть, теж легше від того, принаймні вона всміхнулася до мене й підморгнула, Ромко здивовано блиснув очима й злегка нахмурився. Потім буде її колупати, але то вже не моя справа.

– Тобі треба дівку з хатою, – каже стрийко Зеньо, опускаючи мене з хмар на грішну землю. – І тоді ти герой. Можеш усіх послати. Дівка з хатою – це чудовий вихід. Хо-хо! Я тобі підшукаю якусь партію.

Женитися? Ще раз? Ні, ні, я хочу назад у той сон. Лютеція кудись мене мала повести… я хочу туди… Я поглянув на стіну й стелю, яку розмалював хитросплетінням зелених гілок, а в гущавині листя й білих квітів зашифрував імена своїх дівчат, котрі, якщо добре не приглянутися, скидаються на галузки чи павутину. Потім, коли котрась приходить до мене, я показую її ім’я, і вона обнімає мене з вдячністю, вірячи, що там лише вона, єдина і найдорожча. Ніхто ще її таким робом не увічнював.

Розділ четвертий
1987. Брюховичі – Львів

1

Чесно кажучи, ще з раннього віку я не любив праці. Праця нищить митця, вважав я і намагався якнайменше приносити їй у жертву свій час, бо найголовніше – творчість. А творчість не вибачає зради. Або ти їй віддаєшся повністю, пірнаєш у неї з головою, або бавишся в цюцю-бабки, і тоді вона до тебе повертається задницею, а ти так і зостанешся вічним невдахою. Я увесь час перебував на межі порожнечі і повноти, намагаючись не занадто відхилятися від цих крайнощів, тому весь сенс мого існування полягав у тому, аби нізащо не стати серйозним членом суспільства, не бути відмінником, не отримати червоного диплома й не опинитися на дошці пошани: «Ними пишається наше місто». Усе, як у листах Бруно Шульца: «Я не надаюся до жодної чесної праці… Я б хотів байдикувати, нічого не робити, валандатися – мати трохи втіхи від краєвиду чи від небосхилу». Моє фарцування та писання літературних статей для журналів дозволяли цілком добре заробляти на прожиття, але я був лінивим, я волів писати те, що ніхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не існував оточуючий світ, і лише голод змушував нарешті відірватися від писанини і вирушати на пошуки грошей.

Життя моє складалося зі здобутків і втрат, але якщо здобуте ми приймаємо легко і з розумінням, що воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбільшою наукою тут є уміння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, як неодмінний закон природи й земного тяжіння. Я ніколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався відразу про це думати як про щось, на що я віддавна сподівався, я переконував себе в тому, що чудово знав, що саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарешті сталося, зітхав я, а тепер можна рухатися далі. Це не означає, що я все ж таки не вихлюпував свої емоції, але відбувалося це лише на самоті, так, на самоті я відводив душу, поринав у глибінь свого розпачу й розмовляв сам із собою, найкращим психоаналітиком, який мені трапився в житті. Звісно, що при цьому в нас була пляшка, без пляшки поринути в себе й змусити себе ж на конструктивний діалог – важко. Зате на ранок я з новими силами брався за роботу й відганяв лихі думки, наче мух.

Я готовий був утратити все, бо наперед усі ці втрати уявляв. Наприклад, уявляв свій стан, якби хата згоріла з усіма моїми книжками й рукописами. Авжеж, я б шаленів, але якби це сталося насправжки, то я вже був готовий до цього, бо всі кола свого пекла я пройшов подумки, і пекло мене більше не лякало. Я ніколи не сумнівався, що я людина щаслива. Навіть у найрозпачливіші хвилини мого життя. Бо вірив, що завтра стане краще. Я ніколи ні з чим не квапився, керуючись мудрою настановою Скарлет О’Гари зі «Звіяних вітром»: «Я не хочу думати про це сьогодні. Я подумаю про це завтра» і не менш мудрою думкою Оскара Вайлда: «Ніколи не відкладаю на завтра того, що можу зробити післязавтра». Я був певен, що мною опікуються вищі й мудріші сили, і все, що трапляється в моєму житті доброго чи прикрого – це все закономірно, проти цього протестувати не варто, краще змиритися й розслабитися. Бути щасливим – це ніколи, ніколи, ніколи нікому не звірятися у своїх проблемах, якщо ваш співрозмовник не належить до тих, хто проблему може вирішити. Не нарікати на особисте життя й життєві невдачі, не сповідатися першому-ліпшому у своїх хворобах. Бо правдивий біль – соромливий, кожен прагне жити, а не вмирати, і хоче бути з тими, хто живе, точніше, з тими, хто всім задоволений чи принаймні всім своїм виглядом демонструє задоволення життям. Віра – один із чинників людського суспільства. Якщо я думаю, що зараз упаду, то впаду, якщо я думаю, що нічого не зможу, то таки не зможу. Якщо я думаю, що мої сподівання мене обманюють, то вони мене справді обмануть. Хто остерігається лиха, з тим лихо трапляється. Демони карають за безпідставні підозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі, довкола себе.

Я хапався за різні халтури, одного разу навіть переконав голову колгоспу в Дідилові, що його новому корівнику бракує на стінах мозаїки. Корівник був показовим, у ньому все блищало і світилося. Підлога гладко вигемблювана й полакована. Там була навіть «Кімната психологічної розгрузки». Одне слово – не корівник, а цяця. Зрозуміло, що в таку красу корів не заженеш, тому корови місили болото в загорожі за корівником. У мозаїці я петрав не більше, ніж ті корови, але знайшов кумплів, які петрали, і ми за два місяці ту мозаїку таки виклали. Любо було поглянути – корови, телятка, доярки. Комісія з Києва задоволено кивала. Заробляв я також писанням рецензій на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництві «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солідному генералові, я, звісно, не відмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.

2

Генеральська вілла містилася в Брюховичах, давній відпочинковій місцині. Я сів на ровера, поклав до наплічника кілька книжок і поїхав. Я з вітерцем промчав попри сосновий ліс, а потім уже повільніше крутив педалі тихими безлюдними вуличками і з цікавістю роззирався на довоєнні будинки-люкс та вілли, у яких поселилася нова совєтська еліта, але за притаманною для цієї еліти звичкою вона все, що можна було закапарити, – закапарила. Хтось вліпив неоковирний хлівець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тільки те, що корисне, квітів було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав і городчика. Тобто він колись там був, а зараз усе заросло бур’яном, з якого прозирали хирляві півонії й завіяні вітром польові маки. Хвіртка була відчинена, я увійшов і натиснув дзвінок на дверях.

Але відчинила мені молода дівиця. Вона була в халаті, який роз’їжджався на ногах і на грудях, під халатиком вгадувалися боттічеллівські стегна й перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На голові в неї були папільотки, дівчина витріщилася на мене, як на кролика з крильцями.

– Да-а-а… – протягла вона.

– Я до Василя Григоровича.

– А єво нєт. А по какому поводу?

– Я з видавництва, – сказав я й подумав, що бажання заробити зайву копійку в мене не настільки сильне, як небажання спілкуватися з цією персоною.

– А-а, – зраділа вона невідь-чого й відразу перейшла на мову аборигенів: – Ви будете помагати йому писати мемуари? – Я кивнув, відчуваючи, як моє ставлення до дівчини тепліє. – Прекрасно, заходьте. Він пішов прогулятися, зараз повернеться.

Вона провела мене до вітальні, у якій панував типовий для гнилої інтелігенції безлад, і кинулася згрібати з канапи свої труси й ліфчики. Коли нахилялася до мене спиною, то жоден рубчик не засвідчив, що під халатом у неї є білизна. Мабуть, щойно виповзла з лазнички. За мить вона зникла, а відтак з’явилася в шортах і блюзці. Сіла на канапі навпроти мене й улаштувала допит: хто я, що я, чим займаюся. Я, звісно, розписав себе в неймовірно привабливих барвах, хизуючись неабияким літературним досвідом у написанні мемуарів, авжеж, воєнних також. Коли я говорив, вона уважно мене розглядала, хоч, може, слухала не настільки уважно. Урешті встала й сказала, що приготує каву.

Генерал, рухливий худорлявий чоловік років сімдесяти, увійшов бадьорим кроком до вітальні, потиснув мені руку й сказав, що дуже радий, що доведеться працювати з молодою людиною, бо перед тим йому прислали старого пердуна, який його неймовірно діставав своїми уточнюючими питаннями і не мав ані краплі фантазії у своїй пустопорожній голові. Згадка про фантазію мене напружила, у мене виникла підозра, що мемуари міститимуть вагому домішку фікції.

Генерал запросив до свого кабінету. Він розмовляв українською з елементами суржику і, мабуть, це була ще одна суттєва причина найняти секретаря. Інша суттєва причина – дати раду цілій купі книжок, що красувалися стопками на письмовому столі, а деякі лежали ще й на підлозі. Тут була історія «великої вітчизняної» в кількох томах, а також різноманітні мемуари інших військових. Генерал запропонував мені сісти за стіл і підсунув кілька аркушів паперу, на яких було детально виписано план спогадів, починаючи з дитячих літ. Біля кожного пункту вказано ту чи іншу книжку мемуарів і сторінки. Так от, як я буду працювати? Тупо цупити з інших книжок? Я запитав, що я повинен робити з цією літературою. Генерал пояснив, що писати ЙОГО спогади я буду за чужими спогадами, а вкінці, коли вже все буде написане, будемо разом правити. Головне – все це описувати своїми словами і якомога простішим стилем.

– Ви Брежнєва читали? – запитав несподівано. Я кивнув. – Ось приблизно такий стиль. Простий, діловий, деколи з гумором. Лєонід Ільїч же ж талановитий стиліст?

– Так-так, – погодився я з готовністю, помітивши його допитливий погляд, – він дуже талановитий оповідач. Шкода, що так скупо все описав. Міг би й ширше.

– Це правда. Але ми все зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше й вагоміше. Так?

– Як скажете.

– Тоді берімося до роботи.

У цей час дівчина принесла каву.

– Ви вже знайомі? – поцікавився генерал. – Це моя онука Юлія. – Він зачекав, коли вона вийде, і додав: – Зараз я вам надиктую про моїх батьків, про моє дитинство, бо цього ви тут не знайдете, – він поплескав по стопці книг. – Будете писати від руки. Потім удома… ви маєте друкарську машинку? Це добре. Я терпіти не можу цокання друкарської машинки. Отже, потім удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак… з чого почнемо… Ага… мій дід походив з Полісся…

Генерал неспішно човгав у своїх теплих пантофлях з кутка в куток і диктував, а я старанно нотував усю ту каламуть, яку він молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час від часу він зиркав у котрусь із книжок, звідки стирчало мільйон закладок, і додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвідомлював, скільки на мене попереду чекає роботи, адже все це доведеться передруковувати, а тоді правити й знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цілком зрозуміла – сидів наш генерал цілими днями в штабі, ото його ті машинки й задовбали. Не гуркіт гармат, не вибухи снарядів, а машинки.

Тобто я займався тим, що позичав у інших авторів, мабуть, таких самих генералів, їхні глибокі роздуми, позичені ще в когось. Генерал, щоправда, потім перевіряв, чи не надто значні збіги в текстах та чи дотримуюся я однакового стилю. Проте він мені не дуже докучав, приїжджаючи лише раз на тиждень і завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефіцитом. Значно частіше мене провідувала його онука. Вона крутилася по хаті, вдаючи, що чимось зайнята, та час від часу цікавилася, як посувається робота. Нарешті не витерпіла і запропонувала піти на озеро. Я подумав, що невелика розривка не зашкодить, і погодився. Юля зібрала щось перекусити й випити, спакувала те все у наплічник і почепила мені на плечі. Сама несла скрученого коцика.

Озеро містилося серед лісу, людей було мало. Ми розташувалися на піщаному березі, купалися й засмагали. Але коли двоє молодих тіл лежать поруч, то мимоволі їхні руки розпочинають зближення, а відтак ми вже цілувалися, хоч і дуже скромно. Коли пристрасть взяла гору, я запропонував піти до лісу. Ми згребли усі манатки, знайшли невелику галявину, постелилися й там уже, не криючись, кохалися під відкритим небом, відчуваючи, як сонце пестить наші тіла. Потім ми пили вино й реготали невідомо з чого, а ввечері, повернувшись додому, продовжили наші любощі, які відтоді уже тривали регулярно. Таким чином, проживання на генеральській віллі стало не тільки корисним, але й приємним. Надто, що в генерала була встановлена потужна антена, яка ловила не лише Польщу, а й Швецію.

Юля навчалася в університеті на юридичному і мала відповідне товариство вищого лету, до якого мені було як до неба рачки. Вона чесно призналася, що зустрічається з сином судді, який уже працює помічником у суді, і збирається за нього заміж. Але з ним не спить. Мене це здивувало, і я не повірив. Але вона пояснила, що він ще дівич, дуже соромливий, і вона не хоче його шокувати тим, наскільки вона просунута в сексі. Водночас вона наперед смакує, як буде його розбещувати, а поки що розважається зі мною. Я не мав нічого проти, моїм завданням було тільки вижити в цьому засраному світі, у цій гноївці, у яку мене кинула доля. А щоб вижити, доводилося призвичаюватися до всього, що мене оточувало, мімікрувати, удавати сіреньку пташку, не рипатися й не шукати собі клопоту на бідну голову.