Розділ ІІІ

Укутані щільною сніговою ковдрою Товтри над ледь помітною після минулої заметілі лісовою дорогою починали бовваніти у мороці похмурого світанку. Важка ніч, під час якої передовий дозор вказував шлях загону за допомогою смолоскипів, залишилась позаду. Морозний ранок фарбував лати жовнірів білою памороззю, а від дихання коней і людей над дорогою здіймалась імла. Навколо майже розвиднилось. Саме тоді від голови валки, де їхали драгуни міської сторожі, долетіли стривожені голоси й іржання коней. Кучер, що правив каретою, натяг поводдя і розкотисто гукнув:

– Тпр-р-р-у!!! Стояти, малі!

Карета проїхала ще кілька футів і зупинилась. Анджей Ґурський, який знаходився поряд із Семеном у салоні, витяг шию, намагаючись з’ясувати причину зупинки.

– Що там, чорт забирай?! – гукнув він до кучера.

– Не можу знати, ваша ясновельможносте, – відповів кучер. – Зупинились.

– Сам бачу. Дізнайся чому.

Кучер зіскочив з козел і хотів бігти уперед, однак швидко зметикував, що у цьому немає потреби. Від авангарду від’єднався комонник і погнав коня у напрямку карети, у якій їхали Ґурський і Паливода. Наблизившись, застиг у нерішучості.

– Чому стоїмо? – роздратовано запитав у нього каштелян.

Замість відповіді жовнір налякано повернувся у той бік, звідки приїхав, і похитав головою. Семена здивував вираз розгубленості, який зовсім не пасував людині у військових обладунках.

– Ваша ясновельможносте, там… – нарешті тремтячим голосом вимовив драгун.

– Що відбувається?! – розходився каштелян. – Чому зупинились?! Бачить Бог, з мене досить на сьогодні поганих новин!

– Ви повинні поглянути! – жовнір вказав рукою. – Здається, там відбулось убивство…

– Що?! Що ти верзеш?!

– На шляху тіло людини.

Семен без зайвих слів вискочив з карети й за хвилину був біля заметених снігом кущів, поблизу яких стовбичили люди каштеляна. Обережно ступаючи по глибокому снігу, наблизився. Картина, що її побачив, перевершила навіть ту, яку уявляв собі мить тому. Оточений схвильованими жовнірами, біля дороги у калюжі крові лежав чоловік. На убитому не було верхнього одягу, лише спідня білизна. На грудях і животі білизну було розрізано, живіт розпорото, а поряд лежали нутрощі потерпілого. Судячи з того, що тіло повністю задубіло на морозі, труп знаходився тут не менше кількох годин.

– Господи, що тут відбулось? – перелякано зашепотів чиїсь голос.

– Людина не здатна на таке! Сам диявол виліз із пекельних глибин і убиває перехожих! – кинув інший жовнір, і одразу кілька голосів зашепотіли молитви латиною і слов’янською. Голоси декотрих помітно тремтіли. Було дивно спостерігати, як кремезні, заковані в обладунки й озброєні чоловіки, поводять себе на кшталт купки переляканих овець.

– Панове! – намагаючись не підвищувати голос, підняв руку Паливода. – Зберігайте спокій. Картина не з приємних, але тут не відбулось нічого містичного. Банальне убивство. А зараз я попрошу кожного з вас повернутись на дорогу до своїх коней. І головне – намагайтесь ступати власними слідами, ви й так натоптали!

– Ви чули, лайдаки! – додав вагомості словам Паливоди вигук каштеляна, який полишив теплий салон карети і стояв неподалік, на шляху. – Геть звідтам, хто не бажає канчуків!

Жовніри, побоюючись більше ніж таємничої містики гніву Ґурського, який славився своїм нестримним норовом, швидко повернулись на дорогу. За хвилину біля мертвого тіла у снігу залишився тільки Паливода.

– Дякую, пане сенаторе, – з вдячністю приклав він руку до грудей.

Ґурський буркнув щось невдоволено і почухав неголене підборіддя. Він з острахом дивився на убитого у такий варварський спосіб чоловіка, хоча й намагався не виказати хвилювання. Нарешті не витримав і похитав головою:

– Істинно мовлю, Ольховський, вони мають рацію.

– Ви про кого?

– Про жовнірів. Сам диявол залишив пекло і явив нам жах своєї сутності. Сам диявол! Спочатку у Сатанові, потім тут…

– Ви вважаєте? – Семен дістав люльку і запалив її.

– Я звик вірити власним очам!

– Тоді ви маєте знати напевне, якими вигадливими бувають деякі з людей, коли мова заходить про убивство ближнього. Стара історія, що веде свій початок від Каїна та Авеля. Тут і диявол не потрібен.

Ґурський не відповів. Натомість осінив себе хресним знаменням і зашепотів молитву. Семен зітхнув і розпочав огляд місця злочину.

Убитий лежав горілиць, широко розкинувши руки. Одразу кидався в очі той факт, що убили його в іншому місці. У глибокому снігу поблизу тіла були помітні сліди однієї пари ніг і волочіння. Ніяких ознак боротьби не було. Крім того, кривава калюжа, не зважаючи на її розміри, могла бути більшою. Скоріш за все тіло нещасного тут лише розрізали. На щастя, жовніри каштеляна, помітивши убитого, підійшли зі зворотного боку, і це, безумовно, спрощувало роботу. Тож загальну картину того, що відбулось, можна було зрозуміти. За спиною зарипів сніг, і Семен повернувся. Намагаючись потрапляти ногами у сліди своїх підлеглих, до нього наблизився Анджей Ґурський. Було смішно спостерігати, як поважний магнат з об’ємистим черевом пильно виконує настанову не натоптувати на місці злочину й кумедно перестрибує з ноги на ногу. Паливода вибив люльку об халяву чобота й заховав її у кишеню. Натомість видобув з-за пазухи жупана нотатник і олівець. Розгорнувши на чистій сторінці, заходився старанно замальовувати розташування тіла убитого, сліди ніг людини, яка притягла тіло, а також слід запряжених парою коней саней, на яких убитий і його убивці, судячи з усього, сюди прибули.

– Це вже занадто, клянуся усіма святими! – застогнав каштелян, роздивляючись труп.

Семен знизав плечами й продовжив замальовувати місце злочину. Нарешті закінчив, заховав нотатник і відповів:

– Коли здається, що вже занадто, ваша ясновельможносте, завжди залишається можливість чогось гіршого. Життя недосконале. Залишається зрозуміти, для чого він їх патрає. Я так розумію, тіла убитих у Сатанові теж мають на собі подібні розрізи?

– Єзус Марія, так! Їх убили точнісінько так, як цього бідолаху!

– Чомусь так і думав, – задумливо сказав Паливода.

Ґурський засопів. Перше приголомшення від знахідки на шляху пройшло, залишаючи місце гніву вельможного.

– Але що за наволоч насмілюється чинити це все у моїх володіннях! – розходився каштелян. – Клянуся усіма святими, я посаджу мерзотників на палю. І вони сидітимуть там, доки не розваляться на шматки. І навіть це буде милосердним кроком по відношенню до них! Я примушу їхніх дітей та онуків нести покарання за злочини батьків!

Семен присів навпочіпки біля убитого.

– Не буду сперечатися з приводу милосердя і відповідальності нащадків, пане каштеляне, – сказав задумливо. – Але спочатку їх потрібно упіймати. І саме цим нам з вами доведеться зайнятись.

– Чортівня! – не міг угамуватись каштелян. – Триклята чортівня!

Семен продовжив огляд. Судячи з усього, перед ним знаходився не шляхтич і не купець. Вкрите зморшками обличчя людини, що розміняла шостий десяток. Неохайна борода і зачіска, пошите з простого полотна спіднє. Паливода, оглянувши труп, обережно взяв його за плече і перевернув на груди. Окрім трьох вогнепальних ран на потилиці, з цього боку жодних ушкоджень на тілі не було. Він підвівся і повернувся до каштеляна.

– Пане Анджей, куди ви зазвичай доставляєте тіло у подібних випадках?

Ґурський знизав плечами.

– Відомо куди, у фортецю.

– І що з ним відбувається далі?

– Після огляду лікарем, слідства і усіх необхідних процедур віддаємо родичам, якщо такі знаходяться. В іншому випадку їх погребають коштом магістрату.

Семен відступив від трупа, зачерпнув пригоршню снігу й почав розтирати ним руки.

– Дуже добре, – сказав він. – Я прохав би вас дати наказ лікарю, який оглядатиме убитого, щоб він підтримував зв’язок зі мною.

– Неодмінно, – погодився каштелян. – Зараз він у Сатанові, очікує на нас із вами. Там про все й домовимось.

Залишивши на місці вбивства двох жовнірів і сани, загін продовжив подорож. Важкі хмари, що від ранку вкривали небо, розступились, і сліпуче сонячне сяйво залило засніжені поля обабіч шляху. Однак після ранкової пригоди настрій було зіпсовано. Певний час Ґурський мовчав, втупившись у пейзажі за вікном. Не розпочинав розмови і Семен, вирішивши побути наодинці з власними думками. Так їхали близько години. Нарешті каштелян не витримав:

– Я нічого не розумію. Це якесь прокляття! На моїй пам’яті такого не відбувалось від часів, коли Кам’янець обступили орди Кантемира-мурзи!^[8] – обурено сказав він.

– Що ви маєте на увазі?

– А ти не помітив? Просто так, прямо на дорозі лежить труп. Я міг це зрозуміти у той час, коли під Хотином стояли турки, а увесь край зазнав навали триклятих бусурман. Але тепер!

– Ви хочете сказати, що злочинність у Кам’янці подолано? – скептично поглянув на Ґурського Семен.

Каштелян похитав головою:

– Ольховський, ти доросла людина. Тож мусиш розуміти, я особа на королівській службі. Поставлений тут з метою дати підлеглим його величності відчути силу закону. І я виконую свої обов’язки. Незважаючи на те, що завжди поблизу може знайтись мерзота, яка вважатиме, що їй дозволено жити, нехтуючи тим самим законом. Проте у мене з ними розмова коротка: куля, шибениця або паля. Різного штибу злодії, бунтівники та інша наволоч обходять мої володіння десятою дорогою. Якщо не віриш, запитай у кого завгодно. У лотрів^[9] піджилки починають трястися від самого імені Анджея Ґурського! Ще навесні мною було віддано наказ про страту кількох з них. І результат не примусив на себе довго очікувати – за останні півроку жоден не наважився украсти бодай мішок збіжжя з селянської хати. У байраках над Дністром ще переховуються кілька десятків негідників. Але мені про них відомо, і навесні уся ця наволоч висітиме на шибеницях. І раптом відбувається таке! Я просто не в змозі повірити…

Семен промовчав, похитавши головою на знак згоди. Ґурський зітхнув.

– Скажи хоч щось, Ольховський! Не мовчи.

– Що ви хочете почути, сенаторе?

– Чому, чорт забирай, це відбувається?

Паливода поглянув на каштеляна і знову похитав головою:

– Не можу сказати надто багато. Звідси далеко до Сатанова?

– Два десятки верст.

– Інший шлях є?

– Навряд. Якщо й існують лісові дороги, нині їх занесло снігом.

– Тобто людина, яка вирішила мандрувати з Сатанова у Кам’янець або навпаки, повинна проїхати саме тут?

– Напевне. Чому ти запитуєш?

Паливода поглянув на каштеляна.

– Очевидно, нещасний, якого ми знайшли, а також загиблі у Сатанові, ланки одного ланцюга, – сказав він.

– Це очевидно навіть для мене, – погодився Ґурський. – Але чому у такий дикий спосіб? Заради чого?

Семен підняв комір кунтуша, намагаючись врятуватись від протягів, які гуляли в салоні карети.

– Є багато пояснень навіть для того, що на перший погляд здається незрозумілим, – пригадав він. – Одного разу я зустрів святого інквізитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець і навмисне отруєння – речі несумісні. Але коли розібратись більш прискіпливо, подія набуває іншого забарвлення. Як нам оповідає історія, у Ватикані традиція труїти ближніх досить стародавня. Проте усі ми віримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуємо вірити навіть після того, як отруювачів у рясах виведено на чисту воду. Скоріш за все убивця теж вірить у щось. Принаймні має безліч аргументів для виправдання своїх дій. Можливо, дізнавшись якими є ці аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слідство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-які висновки.

– Ти говориш крамольні речі! – сказав Ґурський. – Якби твої слова дійшли до вух святої інквізиції, мав би безліч проблем.

– Вони намагались. Хоча й безуспішно. Сенаторе, у мене є до вас невеличке прохання.

– Кажи.

– Не завадило б дізнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Відрядіть кількох жовнірів у навколишні села. Навряд чи цей чоловік жив далі аніж за десять верст від місця, де ми його знайшли. Нехай дізнаються, хто він.

Ґурський, погоджуючись, хитнув головою.

– Я дам вказівку. А зараз, прошу вибачення, мої сили вичерпано. Як фізичні, так і духовні. Скоро буде трактир, там стаємо на відпочинок.

– І я буду останнім, хто вас відмовлятиме, – підвів підсумок бесіди Семен.

За чверть години дорога й справді вивела загін до селища, на околиці якого знаходився великий трактир. Ворота з рипінням відчинились, і скоро на дворищі, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамірно. Ґурський у супроводі Паливоди і ротмістра покрокував до будівлі, решта жовнірів розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обігріву й приготування їжі.