Розділ VII

Скеля над Руською брамою прибралась у снігову шапку і виглядала білою та пухнастою. Втім, як і береги Смотрича. Потік, більше схожий у цю пору року на невеличкий ручай, аніж на повноводну річку, швидко ніс свої води серед скелястого каньйону, у петлі якого знаходився Кам’янець. Далі, здолавши два десятки верст, він досягав Дністра й зливався з ним, поповнюючи річку, якою проходив кордон між Річчю Посполитою і володіннями Молдовського Господаря. За кілька днів води Дністра вливались у широкий лиман і, залишивши позаду високі мури турецької фортеці Аккерман^[11], приєднувались до безкрайніх просторів Чорного моря.

Широких морських просторів було неможливо побачити з передмістя Кам’янця, яке минав Семен Паливода, повертаючись із Сатанова. Перед поглядом втомлених очей поставала лише розбита важкими возами дорога. Вона, минаючи у долині місток над Смотричом, проходила через міську браму, що була названа Руською, і бігла далі, беручи круто вверх. Власне, назва брами відповідала імені південного міського кварталу, до якого крізь надбрамну вежу і потрапляли подорожні з цього боку Кам’янця. Існувала ще Польська брама з боку Польських фільварків – північного передмістя. Проте Паливода вирішив їхати цією стороною, про що швидко пожалкував. Внаслідок ожеледиці дорога тут була щедро посипана піском, змішаним із сіллю, і кінським послідом. Суміш мала розтопити кригу, по якій ковзали копита волів і коней, що тягли до Кам’янця свої важкі підводи, навантажені харчами, крамом, військовою амуніцією і тисячами потрібних місту речей. Завдяки піску вервечка возів, які зазвичай повільно повзли до фортечного мосту і ринкової площі, була не надто довгою. Щоправда, сніг на бруківці тепер перетворився на рудувату смердючу мішанину й неприємно чавкав під черевиками перехожих і копитами коней. Від дороги тхнуло гноєм, вологою і зимою.

Семен стиснув острогами боки коня, обігнав кілька возів, на яких сиділи вусаті чумаки у високих баранячих шапках, і за хвилину опинився на вулиці, що вела до ратуші. Уже хотів повертати до будинку, у якому наймав кімнату. Після багатьох годин у сідлі він мав надію відпочити, перед тим як являтись на очі Ґурському. Однак мріям про відпочинок перетворитись на реальність не судилось.

– Пане Ольховський! – покликав незнайомий голос, коли Семен проїздив повз оточену парканом яму, яку нещодавно розпочали рити коштом вірменської громади Кам’янця. Її пишно іменували Вірменським колодязем^[12].

Паливода озирнувся. Юнака, який махав йому рукою, він не знав. Але блакитний жупан незнайомця і шабля при боці свідчили про належність останнього до гарнізону міста. Скоріш за все посланець Анджея Ґурського. Семен не помилився.

– Пане Ольховський, вас хоче бачити його ясновельможність. Просив не баритись! – бадьоро вигукнув юнак, наблизившись.

Семен зітхнув. Першим бажанням було послати людину у блакитному жупані під три чорти. Проте після недовгих роздумів він вирішив поводити себе не так категорично. Зрештою, коли все закінчиться, міська казна повинна заплатити за послуги. Наскільки важко люди при владі розстаються з дзвінкою монетою, Семен знав не з чуток. Тож зайвим було від початку давати у руки каштеляна виправдання для майбутніх затримок у виплаті гонорару.

– Ти хто такий? – без неприязні у голосі запитав Паливода.

– Данило Козак, ваша милосте. – відрекомендувався посланець.

– Козак? – зацікавлено поглянув на нього Паливода.

– Прізвище Козак. З міщанського роду. На службі у пана каштеляна.

– Давно?

– Третій місяць.

– І як служба, подобається?

– А… – судячи з тону, перебування на посилках у Ґурського юнакові зовсім не подобалось.

– У себе? – запитав Паливода, змінюючи тему.

– У себе, – відповів Козак. – Лютують.

– Через убивства?

– Через них теж. А головне… – юнак хотів щось додати, але збентежився.

– Кажи, Козаче, не мнись, – підморгнув Семен.

– Пані Беата наказала вино прибрати, тож його ясновельможність постять.

– Давно?

– Від учора.

– Зрозуміло. Що ж, відвідаю його.

– Будьте ласкаві, без вас наказали не повертатись.

Семен з усмішкою похитав головою.

– Все буде добре, Козаче, не переймайся. Але маю до тебе прохання.

– Яке?

– Особисте. Тобі знайомий лікар з фортеці на ім’я Адам Костенко?

Данило з усмішкою змахнув головою:

– Не пройшло й місяця, як пан Адам вилікував мою ногу після необачного падіння з сідла.

– Чудово. Ти не міг би зараз знайти його і попрохати від мого імені завітати до його ясновельможності у тому разі, якщо він має для мене новини?

Юнак завагався.

– Маю супроводжувати вас, ясний пане…

Паливода видобув з кишені срібну монету і вклав її у руку жовніра.

– Я знайду дорогу, не переймайся. Тільки зроби все швидко.

Посланець оглянув монету і з задоволеним виглядом стромив її собі у кишеню на поясі.

– Слухаю, вашмосте! – відчеканив бадьорим голосом і покрокував у напрямку фортечного мосту.

Семен повернув коня у протилежному напрямку і пустив його кроком. Проїхав повз ратушу, яка своїм шпилем підпирала щільно вкутане важкими хмарами небо, залишив позаду площу Польського ринку і будинки купців, що вишикувались шеренгою навпроти. За будинками спрямував коня ліворуч, у вулицю, на якій розташовувались помешкання урядників. Швидко залишив позаду величну споруду кафедрального костелу Петра і Павла, з дзвіниці якого передзвін кликав парафіян на службу, і за хвилину зупинився біля конов’язі перед воротами критого ґонтою кам’яного будинку. Залишивши коня конюшим, поспішив до господи.

Будинок Анджея Ґурського, як і всі споруди у Кам’янці, грандіозними розмірами не вирізнявся. Давався взнаки обмежений простір, на якому змушені були тіснитись як міщани, так і шляхетні мешканці міста. Оточена петлею каньйону скеля, на якій так зручно розташувався Кам’янець, споконвіку слугувала ідеальною цитаделлю. Стрімкі скелясті стіни ставали настільки нездоланною перешкодою для ворога, що за всю історію місто зміг взяти приступом лише Вітовт Великий^[13] кількасот років тому. Та й він, подейкували, скористався скоріше протиріччями серед міської залоги, аніж виявив майстерність у облозі. Але розташування на скелі мало й свої недоліки – обмежену кількість землі під забудову і надто велику кількість охочих оселитись у цій «Богом укріпленій фортеці». Що стосується амбіційної назви, Семен, підіймаючись сходами до помешкання каштеляна, згадав фразу, що її приписували турецькому султану Осману ІІ. Згідно з чутками, які можна було почути у кожному шинку Кам’янця, під час протистояння з військами Речі Посполитої кілька років тому у Хотині молодий імператор звелів слугам показати йому знамениту фортецю. Пишна кавалькада виїхала на скелю над протилежним берегом Смотрича, і вражений Осман довго розглядав місто у далекозору трубу. Після цього запитав у підлеглих:

– Хто з майстрів фортифікаційної справи мав нахабність так укріпити сю цитадель?

– Це зробив сам Бог, о падишаху! – відповів йому візир.

– Ну, то нехай Бог і бере її приступом, – буркнув султан і повернув коня у зворотному напрямку, чим скасував приготування до облоги міста над Смотричом. Можливо, це була просто красива легенда, проте навряд чи хтось із сучасників посперечався б з тим фактом, що Кам’янець є неприступною цитаделлю.

Семен струсив з одягу сніг і відчинив двері. Опинившись у вітальні, помітив літнього дворецького у шитій сріблом лівреї та пишній перуці. Дворецький дбайливо поливав квіти на вікні. Помітивши Семена, запитливо поглянув на нього, але нічого не сказав.

– Я до його ясновельможності, – Паливода розстебнув на жупані кілька верхніх гапликів і виразно позирнув на лакея. – І я надто втомився, щоб довго очікувати.

Мажордом, демонструючи розуміння ситуації, кивнув головою і зник за дверима. Семен озирнувся. Будинок, попри невеликі розміри, красномовно віщував про багатство та вишуканість того, хто у ньому проживав. У вітальні не було й натяку на лицарські герби, обладунки й завішені зброєю стіни, як це велось у переважній більшості помешкань польської шляхти. Натомість дорогі німецькі меблі, англійське сукно, шовк і золото. Паливода зловив себе на думці, що саме так і уявляв собі будинок Анджея Ґурського.

Конец ознакомительного фрагмента.