ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

Центром виникнення козацтва стало Подніпров’я, а саме та його частина, що розташована на південь від Києва. У XIV—XV століттях ці землі належали Київському князівству, а пізніше Київському воєводству Речі Посполитої.

Починаючи з Х століття землі півдня України жили у постійному очікуванні ворожого нападу, як повідомляє нам М. С. Грушевський у своїй праці «Нарис з історії українського народу». Виживання відбувалось у постійній боротьбі з кочовиками. Тож протягом великого проміжку часу мешканці України змушені були поєднувати працю хлібороба і навички воїна.

Слово «козак» має тюркське походження. Його можемо перекласти як «сторож» або «вояк». Такий термін гармонує зі способом життя на прикордонних землях. Як зауважує М. С. Грушевський: «Разом з войовничістю і витривалістю життя на кордоні давало розвиток особистості, відчуттю свободи…»

У XIV столітті територія по обидва боки Дніпра перетворилася на пустку. Єдиними осередками тут залишилися замки з невеликими гарнізонами – Канів, Черкаси, Брацлав, Вінниця, Остер і Чернігів. Поблизу фортець проживали селяни, розташовуючись так, щоб у разі нападу кочовиків мати змогу опинитись під захистом мурів. Усе населення постійно жило у страху, фактично на військовому становищі. Як міщани, так і селяни повинні були мати коней і зброю, брати участь у походах проти татар, відбивати ворожі напади. Як описує літопис XVI століття мешканця прикордонних територій: «…йдучи на роботу, він несе на плечі рушницю, а до боку чіпляє шаблю або тесак».

Перші відомості про козаків в Україні датуються 1470 роком. Хоча ці згадки можна віднести як до українського козацтва, так і до татарських здобичників, яких у документах тієї доби також іменували словом «козак». Чіткіші згадки про козаків на землях Київщини з’являються у 1492—1499 роках.

Козак-бандурист. Близько 1890 р. Полтавський художній музей

Козацький стан у тому вигляді, як ми звикли про нього чути, формувався досить повільно. Це відбувалося протягом XVI століття. Уже в середині цього століття документи згадують про наявність у Черкасах козаків у кількості 250 чоловік. Згідно з записами 1552 року, «козакують місцеві селяни, міщани, дрібна шляхта і бояри…».

Герб Війська Запорозького

А вже за кілька років козацтво отримало офіційне визнання польської влади. Універсалом короля Речі Посполитої Сиґізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572 р. було створене реєстрове козацьке військо. Своїм указом король доручав коронному гетьману Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді у документах зустрічається термін «реєстрові козаки» на противагу нереєстровим, які були поставлені у напівлегальне становище. Їхнім осередком стала Запорозька Січ, розташована у пониззі Дніпра. Першою назву «Січ» отримала фортеця, побудована князем Д. Вишневецьким на острові Хортиця. Загалом протягом XVI—XVIII століть столиця низових козаків змінювала місце свого розташування сім разів і остаточно була зруйнована російськими вояками за наказом Катерини ІІ у 1775 році.

І. Репін. Запорожці пишуть листа турецькому султанові

ВВЕДЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА В МІСТАХ УКРАЇНИ

Унікальна для свого часу система місцевого самоврядування виникла в саксонському місті Магдебург, від чого й пішла її назва. Це відбулось у 1188 році. Магдебурзьке право передбачало звільнення міста від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів-землевласників і створення міського самоврядування. Також Магдебурзьке право закріплювало права різних міських станів, таких як купці, міщани та ремісники, встановлювало порядок обрання і функціонування органів самоврядування, регулювало взаємовідносини мешканців міста, визначало покарання за окремі види злочинів. Безсумнівно, що надання Магдебурзького права було великим проривом у суспільному житті того чи іншого середньовічного міста, підносило на новий рівень його розвиток.

Львівська ратуша. 1620 р.

Найпершим здобутком Магдебурзького права можемо вважати виникнення цехової системи виробництва – своєрідних профспілок того часу. Саме цехи дозволяли ремісникам, таким як зброярі, кравці, шевці, кушніри, різники та ін., виробляти та реалізовувати свою продукцію на якісно вищому рівні. Майстри, які не входили до складу цеху, отримували назву «партачі» й були позбавлені права займатись реалізацією продукції, що теж сприяло підвищенню якості виробництва того чи іншого продукту. Не менш важливим здобутком запровадження Магдебурзького права стали нові правила оподаткування, а також соціальні ліфти, які сприяли розвитку міст. За рівнем самоврядування міста поділялися на магістратські та ратушні. Магістратська форма управління визнавалась більш самостійною. Ратушу, як орган міського самоврядування, у кінці XVIII століття мали майже всі міста України. У самоврядуванні обидвох типів ремісники і купці звільнялися від влади воєводи й обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга – судовими справами. Члени першої колегії називалися «райці». До другої входили чиновники на чолі з бурмистром. Обирали представників місцевої влади городяни.

На території України Магдебурзьке право з’явилось у XIV сторіччі. Згідно з інформацією деяких джерел, першими містами, які одержали Магдебурзьке право, стали Сянок у 1339 році, Львів у 1356-му, Кам’янець у 1374-му, а також Луцьк у 1432 році. Однак інші джерела приводять аргументи на користь факту, що раніше Магдебурзьке право прийшло у міста Закарпаття і вже у 1329 році ним користувались Хуст, Вишкове і Тячів.

З часом розповсюдження Магдебурзького права Україною набирало все більш вагомих обсягів. З метою схилити на свій бік заможних містян у 1494 році великий князь литовський Олександр Казимирович надав Магдебурзьке право Києву, у своїй грамоті нагадуючи киянам: «Єсмо дали вам право немецкоє». Цей документ і є першим писемним підтвердженням запровадження Магдебурзького права у Києві. У XVI столітті князі Вишневецькі дарували право на самоврядування Лохвиці, Лубнам, Пирятину та Прилукам. У 1752 році Магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським Полтаві, 1758 року грамоту отримав Новгород-Сіверський. До кінця XVIII століття Магдебурзьке право одержали майже всі міста України.

Ратуша Магдебургa

СТВОРЕННЯ ПЕРЕСОПНИЦЬКОГО ЄВАНГЕЛІЯ

Книга – це скарб. Книги бувають різними. Одні додають до нашого життєвого досвіду важливі деталі. Інші залишаються з нами на все життя. Однак є серед них і такі, які переступають межу і стають не просто книгою, а символом. Символом певних обставин, існування групи людей, історичного періоду. У Пересопницького Євангелія доля склалася так, що йому судилося стати символом Української Нації. Настільки важливим, що під час інавгурації президенти країни тримають руку не лише на Конституції, але й на цій книзі.

Книга являє собою фоліант вагою понад 9 кілограмів, писаний на пергаменті, й складається з 964 сторінок. У виготовленні рукопису переплелися традиція переписування євангельських текстів і намагання створити шедевр рукопису й мистецтва. Не буде перебільшенням стверджувати, що книга стала проривом у середньовічній свідомості і спробою адаптації книжкової слов’янської до живої народної мови.

У цьому її унікальність і наукова цінність.

У православній рукописній традиції переписування книг Святого Письма завжди посідало особливе місце. Авторство в таких творах ніколи не вказувалося. Тож анонімність є особливістю середньовічної християнської культури. Ці якості сповідали й автори Пересопницького Євангелія. Скромність, відмова від особистої слави, благоговіння і відповідальність за написане – ось риси, притаманні творцям цієї книги.

Мініатюра із зображенням євангеліста Матвія

Пересопницьке Євангеліє змогло уникнути долі багатьох творів, історія появи яких залишається загадкою. Відомо, що роботу над рукописом було розпочато у серпні 1556 року коштом княгині Анастасії Заславської. Це відбулось у монастирі при церкві Святої Трійці, що розташований у містечку Дворець. До кінця 1556 року було написане Євангеліє від Матфея і перша половина тексту Євангелія від Марка. Наступного року роботу припинили і відновили лише в 1561 році, у Пересопницькому монастирі. Тут було дописано Євангеліє від Марка, а також Євангелія від Луки та Іоанна. Працю над книгою було завершено 29 серпня 1561 року.

Пересопницьке Євангеліє

І книга розпочала свій шлях крізь віки. Судячи з усього, нею користувалися досить часто. Це доводить той факт, що палітурку рукопису змінювали не менше трьох разів. У різних місцях рукопису можемо бачити позначки кількома мовами. Ці мітки належать до різних епох. На особливу увагу заслуговує дарчий напис українською мовою, який зберігся на перших сторінках книги. Він сповіщає про передачу Євангелія єпископові Переяславському гетьманом І. Мазепою. Саме великий гетьман зробив нову обкладинку рукопису і прикрасив її коштовним камінням.

Після того як Пересопницький монастир у 1603 році було перетворено на єзуїтський колегіум, Євангеліє вивезли, і воно досить довго подорожувало. На рукописі помітні сліди дощових крапель. Також є напис латиною, який повідомляє, що рукопис перебував у духовній семінарії Переяслава. Крім того, на ньому збереглися позначки, які можна датувати XIX століттям. У XX столітті Євангеліє належало Полтавській бібліотеці, а потім музею Києво-Печерської лаври. Від грудня 1947 року й до нашого часу книга зберігається у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

ВІДКРИТТЯ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ У 1576 р

Острозька академія, заснована на Волині відомими українськими просвітителями XVI століття – князями Острозькими, стала далеко не першим навчальним закладом такого роду в Україні. Однак її виникнення, поза всяким сумнівом, можна вважати важливою віхою в історії нашої держави.

Академію у місті Острог заснував у 1576 році князь Василь-Костянтин Острозький. Утім, князь був не єдиною людиною, яка сприяла відкриттю нового учбового закладу. Значну суму коштів надала племінниця князя – Гальшка Острозька. Сприяли відкриттю школи й інші члени родини.

Василь-Костянтин Острозький

Зауважимо, що в основу діяльності академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук: риторики, граматики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Крім того, викладалися вищі науки, такі як філософія, богослов’я і медицина. Учні Острозької академії опановували п’ять мов: польську, слов’янську, іврит, грецьку і латину. Унікальність вищого закладу освіти виявилася і в тому, що в Острозі вперше була проведена спроба поєднати дві культури: православну візантійську і католицьку західноєвропейську. Саме в Острозі разом з академією з’явилось і українське видавництво – друкарня Івана Федорова. Тут побачили світ у 1578 році греко-слов’янський «Буквар», у 1580 році «Новий Завіт», а також у 1581 році «Книжка собраніє вєщєй нужнейших» Тимофія Михайловича. Були надруковані «Хронологія» у 1581 році, а також шедевр давньоукраїнської поліграфії – «Острозька Біблія». Вийшли полемічні праці «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий». Саме учень Острозької академії Мелетій Смотрицький написав першу фундаментальну слов’янську «Граматику» у 1619 році.