ЗАСНУВАННЯ ЛЬВОВА

Точної дати заснування Львова історична наука до нас не донесла. Епоха пізнього Середньовіччя приховує багато таємниць про події тієї пори на просторах Європи. І культурна столиця України, на жаль, не оминула подібної участі. Тож перша літописна згадка про Львів датується 1256 роком. Звів місто князь Данило Галицький і назвав його на честь свого сина Лева. У літописі, який містить цю згадку, йдеться й про чималу пожежу, яка сталась у польському місті Холм.

Як повідомляє літопис, пожежа була такою великою, що її було видно за багато миль – з міських укріплень Львова.

Данило Галицький – засновник Львова

Протягом певного часу зафіксована у літописі дата вважалася першою згадкою про нинішню столицю української Галичини. Однак у 2010 році відбулася подія, яка зламала звичні стереотипи. Львівський історик Іван Паславський зробив відкриття, яке зацікавило європейських дослідників. В одній з бібліотек учений виявив французький стародрук, у якому містилась інша версія заснування міста. У книзі йшлося про те, що Львів було засновано до першої літописної згадки. Йдеться про 1240 рік, що збігається з датою захоплення Києва кочовиками Бату-хана. Слід додати, що, на думку Івана Паславського, автор згаданого стародруку – французький історик XVII—XVIII сторіч Мішель Ле Кієн – своїми працями довів власний авторитет. А отже, джерело можна вважати цілком солідним.

Панорама Львова А. Гогенберґа 1618 р.

Центром старовинного Львова була сучасна площа Ринок. Місто надійно захищали укріплення, побудовані з урахуванням природних чинників, а саме пагорбів Високого замку та річки Полтви. Вигідне розташування міста Лева на перехресті важливих торгових шляхів зумовило його швидкий економічний розвиток. Наприкінці XIII сторіччя місто стало вагомим центром ремесла і торгівлі. В умовах безперервних війн із сусідами велику роль відіграло й стратегічне розташування Львова у центрі Галицько-Волинського князівства. Тож легко зрозуміти князя Льва Даниловича, який у 1272 році переніс столицю князівства з Галича до Львова.

Час вносив свої правки в архітектуру міста. Після захоплення Львова польським королем Казимиром ІІІ Великим у 1349 році центр міста було перенесено на південь. Цього разу місто будувалося за західноєвропейськими зразками. Спочатку з’явилася центральна площа, а вже навколо неї житлові квартали і лінія укріплень. Загалом система укріплень Львова створювалася близько 300 років. Спочатку, в другій половині XIV століття, вона складалася з частоколу, рову і валу. Пізніше було побудовано мури, один з яких дістав назву Низького, інший – Високого. До міста вели дві брами – Краківська і Галицька. Біля них через рів перекинули підйомні мости. Дуже важливою частиною укріплень був Високий замок, закладений у 1360 році. Минали століття, і Львів змінювався. Однак над деякими його властивостями час не владний. Львів і досі залишається для усієї України тим місцем, де живе її душа.

Високий замок у Львові. Гравюра ХVII ст.

БИТВА НА СИНІХ ВОДАХ (1362 р.)

Битва на Синіх Водах, попри усю її значущість в історії України, тривалий час залишалася поза увагою науковців. Події далекого 1362 року, коли українське Поділля нарешті позбулося панування Золотої Орди, замовчувались, а вітчизняна історіографія надавала перевагу міфічній битві на Куликовому полі, що її взяла на озброєння пропаганда Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу. На відміну від Куликовської битви, поразка трьох ординських князів од війська князя Ольгерда Гедиміновича в битві біля Синіх Вод відбулася насправді, чому є безліч археологічних і історіографічних доказів.

Великий князь литовський Ольгерд. Гравюра з «Опису Європейської Сарматії», 1578 р.

Уперше битва на річці Синюха, яка є притокою Південного Бугу і протікає територією сучасних Кіровоградської й Миколаївської областей, згадується в літописній оповіді «Про Поділля». На жаль, ім’я автора цієї пам’ятки залишилося невідомим, але з великою ймовірністю можемо припустити, що написаний твір на початку тридцятих років XV століття. Стосовно битви на Синіх Водах літопис повідомляє:

«…Коли господарем був на литовській землі князь великий Ольгерд і йшов у поле з литовським військом, побив татар на Синій Воді, трьох братів: князя Хачебея, Кутлубуга и Дмитрика. А ті три брати Татарської землі, отчічи и дідичи Подільської землі....»

До нашого часу збереглося небагато джерел, які повідомляють про перебіг самої битви. Найдокладнішим є фрагмент хроніки польського історика XVI століття Мацея Стрийковського.

У ньому автор першої друкованої історії Східної Європи повідомляє:

Мацей Стрийковський

«Ольгерд, уклавши угоду про мир з прусськими і ліфляндськими лицарями, вирушив у похід в Дикі Поля проти татар. З ним виїхали чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював султан Кочубей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх вояків у шість вигнутих загонів, так щоб татари не могли їх оточити у сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши ворога густим залізним градом з луків, почали кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильне шикування військ Ольгерда. А литва з русинами з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їх. А інші з самострілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із коней, наче вітер снопи в бурю. Не змігши витримати лобового натиску, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбитими Кутлубах, Кочубей і султан Дімейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів».

Бій з татарами

Після перемоги князя Ольгерда у битві на Синіх Водах пануванню татаро-монголів на українських землях було покладено край. Завершувався один з найтрагічніших епізодів історії Русі, який тривав від часів падіння Києва у 1241 році.

С. Іванов. Баскаки

ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА (1410 р.)

Роковини Грюнвальдської битви офіційно святкуються у республіці Литва 15 липня. Битва, яка відбулась більш ніж шістсот років тому на території сучасної Польщі, вважається однією з найбільш визначних як для Польщі й Литви, так і для України.

Зауважимо, що історична наука у Литві зазнала значно меншого впливу, аніж українська історіографія. Москва і її прихвосні панували там протягом значно меншого часу і не встигли вчинити з літописами й історичними документами того, що вони вчинили в Україні. І це справжня удача для нас. Середньовічна держава Велике князівство Литовське мала у своєму складі більшість сучасних українських земель, і литовські літописці створили багато документів, які допомагають зменшувати кількість білих плям української історії.

Але повернемось до подій у Грюнвальді. Початок XV сторіччя відзначився активізацією ордену тевтонських лицарів, які бажали розповсюдити свій вплив на землі Великого князівства Литовського. Однак їхня експансія наразилась на активний спротив литовських князів. Апогей протистояння вилився у широко відому битву при Грюнвальді.

15 липня 1410 року дві армії зійшлись у битві, яка мала вирішити долю Східної Європи на багато років уперед. Військом тевтонів командував Великий магістр Ульріх фон Юнгінген. Під його орудою знаходились 51 хоругва німецьких, польських, литовських і прусських лицарів, загони підвладних ордену єпископів, а також союзники, серед яких лицарі з Чехії, Швейцарії, Лівонії, Сілезії і Моравії. Загалом, потужне військо, чисельність якого становила до 83 000 бійців. Втім, якщо реально оцінювати можливості Тевтонського ордену, слід зазначити, що ця цифра завищена.

Я. Матейко. Грюнвальдська битва

Армія, що протистояла Юнгінгену, відрізнялася від війська тевтонів як якістю, так і кількістю. Сили Великого князівства Литовського, що їх очолював князь Вітовт, нараховували близько 12 000 бійців. Щоправда, діяли вони у союзі з польським королем Ягайлом, який стояв на чолі війська у 20 000 бійців. Також у складі польсько-литовсько-руського війська перебували кілька тисяч татарських вершників під командуванням сина знаменитого хана Тохтамиша – Джелал ад-Діна.

Битва відбулася в полі між селищами Грюнвальд, Танненберг і Людвігсдорф. Війська супротивників вишикувалися фронтом, що перевищував два кілометри, і почали зближення. Розпочали битву татарська кіннота й українці, які перебували у складі литовського війська. Німецькі лицарі перейшли у контратаку і скоро почали тіснити супротивника. У відповідь «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нємцов на палаши, a потым навели нємцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нємцов килка тысячий полегло. Еднак же нємцы, того не уважаючи, шли ослєп на поляки и литву…».

Ця атака об’єднаних сил була настільки вдалою, що тевтонці не витримали і зламали стрій, рятуючи власні життя. Переслідування і різня тривали протягом кількох годин. Русь, яка витримала за останні кількасот років безліч потрясінь, заявила, що є силою, здатною боротися за власні права.

А. Муха. Після Грюнвальдської битви

УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У 1449 р

Середина XIV століття стала початком розпаду держави Чингізидів – Золотої Орди. Чвари і суперечки, як раніше це відбулось у Київській Русі, вкрай ослабили владу Каракоруму, водночас посиливши сепаратистські тенденції. Саме на фоні цих подій відбулося відокремлення у 1449 році кримських татар і утворення ними держави – Кримського ханства з правлячою династією Ґераїв на чолі. Першим в історії кримським ханом став Хаджі-Ґерай.

Слід зауважити, що на початку свого існування Кримська держава була досить слабкою. Постійна боротьба за владу суттєво дестабілізувала ситуацію в Криму. Не сприяло зміцненню ханства і становище в економіці – до кінця XVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Літописи так описують побут тогочасного Кримського ханства:

«Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби».

Однак внутрішні проблеми татари швидко навчилися вирішувати шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні сильну армію, Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.

Утворення Кримського ханства

Зухвалим грабункам сприяв і той факт, що з 1475 року ханство стало васалом Османської імперії. Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це було зумовлено розташуванням ханства, яке стало своєрідним плацдармом для мусульманської експансії у глиб Європи.