ДУНАЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА

У 967 році нашої ери політика князя Святослава, спрямована на завоювання Хозарського каганату, зазнала змін. Константинополь доводив київському князю користь від завоювання Балкан. Візантія потерпала від войовничої Болгарії, тому шукала союзника в боротьбі з нею. Це збігалося з намірами самого Святослава, який мав намір, за свідченнями М. Грушевського, «загорнути під себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Візантії».

Під 967 роком «Повість минулих літ» повідомляє про перший болгарський похід Святослава: «В літо 6475 рушив Святослав на Дунай на Болгар».

Умовний портрет Святослава Ігоревича із Царського титулярника, XVII ст.

Виставлене супроти київського воїнства тридцятитисячне болгарське військо не витримало натиску і відійшло до дунайської фортеці Доростол. Дізнавшись про поразку, болгарський цар Петро захворів і згодом помер. А скоро майже вся східна Болгарія була завойована Святославом. Як повідомляє літопис, «одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи тут, у городі Переяславці, беручи данину з Греків».

Улітку 968 року Святослав змушений був залишити Переяславець і поспішити на допомогу Києву, який взяли в облогу печеніги. Отримавши перемогу над печенігами, Святослав зайнявся зміцненням владної структури Київської держави. Старшого сина Ярополка він посадовив князем у Києві, Олега – у Древлянській землі, а Володимира відрядив посадником до Новгорода. Сам же оголосив про наміри укласти союз із німецьким імператором Оттоном І і створити могутню державу слов’ян на просторах між Дунаєм і Чорним морем.

Під час другого походу на Болгарію, у 969 році, Святослав захопив її столицю, Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ. Управитель Болгарії був позбавлений трону і знаків царської влади. Між тим у Візантії зрозуміли, що мають справу з небезпечним суперником, і стали шукати порозуміння з Болгарією. 11 грудня 969 року імператор Никифор Фока був убитий, і престол посів Іоанн Цимісхій. Улещуючи київського князя подарунками і обіцянками, візантійці спробували змусити Святослава відступитися від Болгарії. Святослав відмовився від переговорів. Візантійський хроніст Лев Диякон передає слова князя так: «Я піду з цієї країни не раніше, ніж отримаю грошову данину і викуп за всі захоплені мною міста і за всіх полонених. Якщо ж ромеї не хочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, і забираються в Азію». У відповідь Візантія розпочала підготовку до війни.

Навесні 970 року Святослав заволодів Македонією, подолав Балкани і, здобуваючи місто за містом, невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимісхій спішно виступив з багатотисячним військом назустріч князю. Йому вдалося заволодіти кількома населеними пунктами на території самої Візантії і в Болгарії. Однак сутички у Фракії так і не визначили переможця.

У 971 році візантійці зібрали п’ятдесятитисячне військо і вдарили на Преславу. 14 квітня 971 року Цимісхій заволодів містом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарії, після чого об’єднане військо рушило на Доростол. Облога Доростола тривала три місяці. Після генеральної битви, яка відбулася 24 липня 971 року, князь Святослав вирішив відновити переговори з візантійцями. Укладена між ними угода скасовувала претензії Київської Русі на кримські володіння Візантії і Болгарію. Водночас військо Святослава забезпечувалося необхідними припасами на дорогу, і йому надавався безперешкодний пропуск до кордонів Русі.

Мініатюра з Ватиканського манускрипту XIV століття (хроніка XII століття Константина Манассія). Зверху зображено завоювання Святославом Болгарії, знизу – похід Іоанна Цимісхія на Доростол

ХРЕЩЕННЯ РУСІ

У 988 році Київська Русь була могутньою державою. Позаду залишилися роки становлення, спроби князя Ігоря продовжити справу Олега у Візантії, упокорення древлянського союзу племен Ольгою і походи проти ворогів «давньоруського спартанця» Святослава. На князівський престол у Києві зійшов син Святослава Володимир, пізніше прозваний Великим. Настав час встановлення християнства на землях, підвладних Києву.

Володимир залишив по собі славу реформатора, і встановлення християнства – далеко не єдина його реформа. Проте навряд чи варто заперечувати, що саме вона мала найвагоміші наслідки для Київської держави. А передували хрещенню такі події.

У 980 році князь робить спробу реформування язичницьких вірувань. Про це повідомляє «Повість минулих літ»:

«…І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами…»

Утім, має право на життя й інша версія подій, яка з’явилася на початку ХХ сторіччя. Згідно з цією версією, Володимир не облаштовував капищ, натомість встановив культ єдиного бога Перуна. У будь-якому разі швидко з’ясувалося, що реформа не сприяє розбудові держави, розвитку культури і писемності, зв’язкам з європейськими країнами, які на той час були в більшості християнськими. На фоні такого стану речей у Володимира з’явилась ідея хрещення Русі. Нагода підвернулась швидко – у 987 році візантійський імператор Василій попрохав допомоги у Києва в міжусобній боротьбі з землевласниками. Володимир погодився, але поставив умовою участі у кампанії шлюб із сестрою імператора Анною. Зустрічною вимогою очільника Візантії було хрещення Володимира і запровадження християнства як офіційної релігії Київської Русі.

Хрещення Ольги у Царграді. Мініатюра із Радзивіллівського літопису

Далі події розвивалися стрімко. Наприкінці 987 року Володимир відрядив у розпорядження імператора загін у 6000 варягів. Одразу після перемоги над суперниками імператор вирішив порушити договір і відмовити князю у шлюбі з сестрою. Наслідком цього став рейд Володимира у Крим і облога Корсуня (Севастополь) – міста, яке відігравало значну роль в економіці Візантійської імперії. Після того як місто захопили, Василій спорядив флот, з яким до Корсуня вирушила Ганна. Одразу по її прибуттю відбулося хрещення Володимира і шлюб, після чого князь вирушив до Києва виконувати решту своїх обіцянок.

«…І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню віддати. Перуна ж повелів прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде…»

Такими словами хрещення Русі описує «Повість минулих літ». Залишається додати, що князь Володимир був канонізований між 1240 і 1311 роками Католицькою і Православною церквами як рівноапостольний святий.

В. Васнецов. Хрещення князя Володимира.

Володимирський собор, Київ

БУДІВНИЦТВО СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ В КИЄВІ

Софійський собор є найдавнішим храмом України з тих, що збереглися до нашого часу. У Києві княжих часів існувала лише одна церква, яку було споруджено раніше, – Десятинна. Але, на жаль, будівля, зведена у 989—996 роках, не збереглася до нашого часу. Побудована князем Володимиром Святославичем Десятинна церква була зруйнована монголами хана Батия під час облоги столиці Київської Русі у 1240 році. Протягом тривалого часу історіографами вважалося, що Софійський собор був побудований Ярославом Мудрим у 1037 році.

«Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію…»

На відміну від «Повісті минулих літ», Новгородський літопис датує спорудження Софійського собору 1017 роком. Зважаючи на 20-річну різницю у датах, що їх подають два вирішальних письменних джерела епохи Київської Русі, протягом тривалого часу існувала думка, що у 1017 році Софію було закладено, а у 1037-му будівництво закінчено. Утім, ця версія не витримує критики. Річ у тім, що літопис Нестора і Новгородський літопис – не єдині документи, у яких згадується Софійський собор. Інформацію про нього також містить саксонська «Хроніка» єпископа Тітмара Мерзебурзького. Саме у ній знайдено запис про пожежу у Софійському соборі. Датою смерті німецького хроніста вважається 1018 рік, що доводить існування храму у 1017 році. На користь цієї версії свідчить також «Слово про закон і благодать», написане митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 роками. Цей документ сповіщає, що у 1022 році Софійський собор не лише існував, але й був відомим як на Русі, так і у Західній Європі. Крім того, Іларіон зауважує, що будівництво Софії почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскільки Володимир помер у 1015 році, виникає припущення, що Софію заклали раніше. Це припущення підтвердили і дослідження настінних написів у Софійському соборі, які були проведені київським ученим С. Висоцьким у ХХ сторіччі.

Софійський собор з дерев’яною дзвіницею (справа) на рисунку Абрахама ван Вестерфельда (1651)

Ярослав Мудрий

Софійський собор являє собою надзвичайно красиву будівлю з тринадцятьма куполами. Таке архітектурне рішення не випадкове – кількість голів собору символізує Ісуса Христа і його дванадцять учнів-апостолів. Стіни собору майстерно прикрашені різнобарвними мозаїками та фресками. З історичних джерел дізнаємось, що у давнину при храмі існував монастир, який у наш час поновив свою роботу. Залишається додати, що собор у Києві будувався за аналогією із Софійським собором у Константинополі як головна будівля держави. І хоч відомо, що його зводили візантійські майстри, він не є копією константинопольської Софії.

У наш час найдавніша споруда Києва, повна назва якої звучить як Собор Святої Софії Премудрості Божої, тішить око киян і гостей міста в історичному центрі Києва, на території Софійського монастиря.

Собор є частиною національного заповідника «Софія Київська». Крім монастиря і собору, до заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква та Судацька фортеця.

Софійський кафедральний собор, початок 1910-х

ПЕРЕМОГА НАД ПЕЧЕНІГАМИ У 1036 р

Правління великого київського князя Ярослава відзначалося багатьма видатними подіями, за що князя й прозвали Мудрим. І однією з таких подій можна вважати перемогу над кочовими племенами печенігів у битві під Києвом, яка відбулась у 1036 році.

Перша згадка про печенігів з’являється у «Повісті минулих літ». Хронологічно її відносять до 915 року. Саме тоді князь Ігор уклав з печенігами договір, після чого вони перекочували до кордонів Візантії та Угорщини. Втім, протистояння з кочовиками на цьому не закінчилось, і у 920 році Ігор здійснив ще один похід проти печенігів. Протягом Х сторіччя протистояння русичів з печенігами періодично переростало у нетривкі ситуативні союзи, після чого знову поновлювалось. А на початку ХІ сторіччя суперечності знову поглибилися. Закінчилося це наступом печенігів на Київ і спробою взяти штурмом столицю Київської Русі.

Ярослав Мудрий. Портрет із Царського титулярника. XVII ст.

Держава печенігів на той час уже пережила період свого розквіту, але продовжувала залишатися потужним суперником. Вона була поділена по Дніпру на дві частини з чотирма провінціями. Кожна мала у своєму складі 5 округів, які могли сукупно виставити 40 десятитисячних кінних загонів. Ставкою кагана та місцем загальної ради була долина річки Рось у нижній течії. Загальна кількість печенігів дослідниками оцінювалася до 3 млн осіб. З огляду на таку інформацію, можемо уявити рівень небезпеки, яка нависла у той час над Київською Руссю. Утім, остання змогла подолати загрозу і продемонструвати, хто є справжнім господарем у регіоні.