ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ЗОПІРІОНОМ – ПОЛКОВОДЦЕМ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО

У 331 році до н. е. розпочалася нова інтервенція проти земель, розташованих на півдні сучасної України. Цього разу її здійснював намісник Александра Македонського у Фракії – Зопіріон. Зібравши військо кількістю у 30 000 вояків, він виступив від пониззя Дунаю до Скіфії.

Першою метою македонського полководця стала Ольвія, розташована на території Кримського півострова. На той час місто було військовим союзником скіфських племен. Захопивши Ольвію, Зопіріон розраховував позбавити скіфів підтримки. Історичні джерела відзначають, що наближення армії македонського намісника застало жителів Ольвії неготовими до оборони. Як згадується, напередодні навали македонців місто потерпало від внутрішніх чвар, тож зупинити ворога на віддалених підступах жителі поліса не змогли. Ступінь небезпеки була оцінена ними, лише коли Зопіріон підступив упритул до мурів Ольвії. Внаслідок цього до рук македонців потрапила велика кількість городян. Цей трагічний факт підтвердили розкопки, під час яких на території Ольвії була виявлена братська могила, хронологічно належна до часів облоги міста фракійським намісником. У похованні знайшли скелети молодих людей, які зазнали насильницької смерті.

Однак, як згадує літопис, у цей непростий для Ольвії час знайшовся один містянин на ім’я Калліник, який зміг організувати оборону жителів поліса. Цьому талановитому організатору вдалося переконати містян полишити чвари й об’єднатися для захисту міста. Задля перемоги Калліник запропонував досі неординарний для рабовласницького суспільства крок – на його вимогу жителі поліса надали волю своїм рабам і дарували права громадянства неповноправним містянам. Крім того, швидкими темпами було укладено новий союз зі скіфами.

Вид розкопу Ольвії. Миколаївська область, Україна

Далі події розвивалися вкрай несприятливо для македонців. Виконуючи союзницькі зобов’язання, скіфське військо виступило на захист Ольвії. Чутки про його наближення насторожили Зопіріона. Після наради зі своїми командирами він прийняв рішення припинити облогу міста і повертатися до Фракії. У цьому й була фатальна помилка фракійського намісника Александра Великого. Відступ через безкрайні степи Причорномор’я зазнав невдачі, і македонська армія була оточена численними скіфськими племенами. Зрозумівши, що утекти не вдасться, Зопіріон був змушений дати бій, який завершився для нього повним розгромом і знищенням. Долю своїх воїнів розділив і сам намісник Фракії.

Слід зауважити, що на цьому скіфи не зупинилися. Слідом за армією Зопіріона, ними було знищене місто Ніконій, яке слугувало базою для македонських військ. Після цього фракійські племена, відчувши, що влада Македонії над ними ослабла, повстали проти Александра, і розпочалася кровопролитна війна. Однак скіфи, цілком справедливо вважаючи, що їм не треба завойовувати нові землі, участі у ній не брали. Скоро союзом скіфських племен до Александра Македонського було делеговано посольство, яке й уклало мир між скіфами і Ольвією, з одного боку, та Македонським царством – з іншого.

Ольвія, залишки старовинного житлового кварталу

ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН VI—VIII СТОЛІТЬ

Як повідомляють історичні джерела, станом на початок VI сторіччя слов’яни були досить численним народом. Наші предки заселяли території від Адріатичного моря на півдні до Північного Льодовитого океану на півночі. Від пустель Середньої Азії на сході до Балтійського моря на заході. Відомо також, що на той час слов’янські племена населяли Малу Азію, Італію та Іспанію. Навіть відомий арабський географ Х сторіччя Ібн-Хукаль відзначав, що у Палермо на Сицилії два з п’яти міських кварталів належать слов’янам.

К. Лебедєв. Князь Ігор збирає данину з древлян у 945 р.

Нестор-літописець – вірогідний автор літопису «Повість минулих літ»

Протягом тривалого часу дослідники вважали, що територія, на якій мешкали слов’яни, набула таких широких кордонів під час великого переселення народів ІІ—VI століть. Але згодом було доведено, що це відбулося пізніше. Причин розселення слов’ян територією Європи було досить багато, і така експансія була зумовлена багатьма об’єктивними історичними процесами. Особливо ці процеси активізувались у VI—VIII століттях. У надрах слов’янського етносу тоді наростав розклад первісно-общинного ладу, викликаний еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Значно активніше розвивалися землеробство і скотарство, набирали сили численні ремесла і народні промисли. Більш розвиненою стала торгівля всередині слов’янського світу. Демографічний вибух, викликаний усіма цими чинниками, також призвів до розселення, адже слов’янам стало тісно на землях своєї малої батьківщини.

«Смерть Олега, князя древлянського». Малюнок Тараса Шевченка

Значну роль у розселенні слов’ян Європейським континентом зіграли й зовнішньополітичні фактори. На той час, внаслідок падіння Римської імперії і просування на південь германських племен, зокрема готів і вандалів, цілісність слов’янських земель була порушена. Цей процес сприяв також відособленню слов’ян і поділенню їхніх племен на групи – східні і західні. Станом на початок VI сторіччя, завдяки падінню держави гунів, слов’яни змогли розселитися на південь, до берегів Дунаю, і далі, до північно-західного Причорномор’я, що також призвело до поділу слов’янського етносу на окремі групи. Подібні процеси, завдяки відступу готів, а також занепаду Аварського каганату в VII сторіччі, дозволили слов’янам заселити Балканський півострів і цілу низку островів Середземного моря. Водночас слов’яни продовжували заселяти землі Центральної та Східної Європи.

Помста княгині Ольги древлянам за свого чоловіка

Відомо, що станом на кінець VIII сторіччя слов’янами було заселено землі у нижній течії Ельби, а також південно-західне узбережжя Балтійського моря. Там, зокрема, проживали племена полабів, бодричів, лютичів та інші. Внаслідок розселення на величезних просторах Європейського континенту, де перед цим переважало неслов’янське населення, етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала видозмінюватися. З часом цей процес призвів до остаточного поділу слов’янського етносу на три основні групи – східну, південну і західну. Тобто тих, кого згодом легенда іменуватиме нащадками Руса, Чеха і Ляха. На обрії поставала держава, яка мала звеличити слов’ян і голосно заявити про себе на просторах середньовічної Європи, – Київська Русь.

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Не буде перебільшенням сказати, що міст з такою багатою історією, яку має столиця нашої країни – Київ, зовсім небагато. Не лише на території України, а й на теренах Європейського континенту. І хоча вона не така давня, як історія колиски західної цивілізації – грецьких полісів та Рима, місто на Дніпрі має цілком заслужений статус одного з найстаріших поселень на території Східної Європи.

Насправді важко уявити кількість часу, яку містить фраза «Києву – 1536». Із сивої глибини століть до нас промовляє історія словами великого Нестора Літописця й інших творців нетлінної «Повісті минулих літ».

«…Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що тепер зветься Щековиця, а Хорив на третій горі, що прозвалась по ньому Хоривицею. І побудували городок в ім’я старшого свого брата і назвали його Києвом…»

В. Васнецов. Нестор Літописець (Володимирський собор, Київ)

Саме так описує літопис створення Києва. І саме його сторінки виводять на арену історичних подій трьох вождів слов’янського племені полян: Кия, Щека і Хорива, а також сестру їхню Либідь. Ім’я останньої літопис не пов’язав з назвами гір, як імена братів. Однак воно навіки закарбоване у назві правого притоку Дніпра – річки Либідь, що бере свій початок у районі сучасної вулиці Радищева.

Суперечки щодо правдивості поданої Нестором інформації виникають у добу Середньовіччя. Так, наприклад, новгородський літописець, сучасник Нестора, висловлював думку, що Кий не був князем. З його точки зору, засновник столиці Русі трудився звичайним човнярем, який перевозив людей через Дніпро. Захищаючи свою точку зору, Нестор викладає цікаві факти з життя князя: Кий відвідав свого часу Візантійську імперію, де з пошаною був прийнятий імператором. Повертаючись у свої землі, князь побудував на Дунаї місто Київець. Проте ця спроба закріпитися не мала успіху, позаяк полянський князь був витіснений «племенами, що жили поблизу». Слід зауважити, що інформація про заснування Києва трьома братами дещо подібна до історії інших міфічних засновників міст – наприклад, Ромула і Рема. Або до легенди про «родоначальників усіх слов’ян» Руса, Чеха і Ляха. Цей факт досить довгий час примушував дослідників скептично ставитися до версії заснування Києва з «Повісті минулих літ». Однак велика кількість історичних розвідок, проведених протягом останнього часу, доводить, що князь Кий існував насправді.

Кий, Щек, Хорив і Либідь (мініатюра із Радзивіллівського літопису)

Руїни Десятинної церкви. Рисунок 1826 р.

Суперечки про правдивість або неправдивість частини «Повісті минулих літ», яка стосується заснування Києва, могли тривати безкінечно. Проте крапку поставили археологи. Дослідженнями встановлено, що від кінця V сторіччя на Старокиївській горі існувало поселення, огороджене ровом, земляним валом і дерев’яним частоколом. Це старовинне місто, сучасник падіння Риму, стало майбутнім центром великої феодальної держави, яка за часів Нестора Літописця посідала чільне місце у житті європейської цивілізації.

За час, який пройшов від моменту заснування, Київ пережив багато величних і сумних періодів у своїй історії. Але й нині гордовито демонструє статус великого європейського міста. Так, станом на 01.05.2018 кількість населення Києва офіційно становить 2 млн 895 тис. осіб. Для порівняння – кількість людей, які проживають у Парижі, – 2 млн 197 тис. А згадуваний вище Рим населяють 2 млн 875 тис. людей.

ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА КОНСТАНТИНОПОЛЬ

Рік 907-й від Різдва Христового для Київської Русі ознаменувався подією, пам’ять про яку перетнула межу тисячоліття і досі нагадує про велич і силу прадавньої України. Ось що про це пише «Повість минулих літ» Нестора Літописця:

«У рік 6415 ( 907) пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві, і взяв же з собою безліч варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, відомих як товмачі. Ці всі називалися «Велика Скіфія». І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000. І прийшов до Царгорода: греки ж замкнули Суд, а місто зачинили. І вийшов Олег на берег, і почав воювати, і багато вбивств створили в околицях міста грекам, і розбили безліч палат, і церкви попалили. А тих, кого захопили в полон, одних посікли, інших замучили, інших же розстрілювали, а деяких покидали в море, і багато іншого зла творили грекам, як зазвичай роблять вороги».

Слід зауважити, що вікінги, яким офіційна історіографія приписує авторство у створенні Київської Русі, звикли діяти саме таким чином, справедливо завоювавши славу морських розбійників і відважних воїнів. Стосовно князя Олега джерела одностайні – майбутній київський князь належав до загону норманських найманців, приведених Рюриком зі Скандинавії. Розходяться дослідники хіба у деталях. Деякі джерела повідомляють, що Олег був родичем Рюрика, інші називають князя вояком, якого після смерті Рюрика було проголошено регентом при особі малолітнього Ігоря і який зробив Київ своєю столицею.

Похід князя Олега на Константинополь