– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось відчув. Щось побачив у тобі. Мова навіть не про твою зовнішність. Я не міг собі це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоїсь обраності, розумієш? По телефону ти здавалася мені… простішою… втім, як усі люди. Але ти мічена дівчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумію, для чого, але це справді так.

– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в голові була тільки одна думка: «Я хочу бодай щось відчути. Я знову хочу заплакати». Цікаво, навіщо ми зустрілися? І що б сталося, якби мене протримали на кордоні не сорок хвилин, а зо дві години? – мені справді було цікаво.

– По-перше, я б неодмінно тебе дочекався. Чи подзвонив, і тобі передали б мою візитку. І пропустили б. – Він усміхався своєю дивною усмішкою. – А з приводу того, «навіщо ми зустрілися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми більше ніколи не побачимося, а може, у нас із тобою коли-небудь буде спільна біографія.

– Так… ти маєш рацію… і взагалі, чи не все одно? – Я сміялася.

– А ти часто мрієш? – він і далі ставив мені запитання.

– Завжди. Весь час. Кожної секунди. І знаєш, мені іноді навіть страшно…

– Чому тобі страшно? Ти що, мрієш про щось погане? – Він із зацікавленням дивився на мене.

– Ні… просто все якось дуже дивно: всі мої мрії збуваються… завжди. Я часто уявляю собі якісь речі, думаю про щось… і вони втілюються в життя до найменших подробиць, так що мені стає моторошно… Це якесь вічне дежавю. Я малюю своє життя у своїх думках, уявляю якісь ситуації, цікавих людей, з якими мені б хотілося познайомитися… а потім усе це відбувається в реальному житті… точнісінько… і я іноді не розумію причини: все відбувається, бо я це малювала в своїй голові… чи тому, що я знала наперед, що так буде, і просто бачила своє майбутнє… Це цікаво, але трохи страшно.

Ми вийшли з ресторану і вирішили ще трохи погуляти під дощем. Він був закоханий у дощ не менше, ніж я. Водій і далі так само безшумно їхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволі ступали. Кожен з нас думав про щось своє, і раптом він запитав:

– А що ти думаєш про смерть?

– Ну… я не думаю про неї взагалі. – Його запитання мене зовсім не здивувало.

– Взагалі про неї не думаєш?… Але про неї іноді слід думати, хоча б тому, що вона існує. Мусимо дивитися правді в вічі. – Він подивився на мене своїм дивним поглядом.

– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справді дуже прикро… Мені буде шкода батьків… А ще мій пес… він мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподіваюся, що не помру завтра. Мені б цього дуже не хотілося. Чого я по-справжньому боюся – то це смерті близьких людей. Мене не лякає моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найріднішої людини. Оце справді страшно. І якщо я й далі переходитиму дорогу на червоне світло і не ловитиму ґав, тоді мої шанси дожити до завтра невеликі. Ми не в Європі, а в Україні, тож мусимо на це зважати.

– Юлю, просто прийми це: поки ти зі мною – з тобою нічого не станеться. Це зрозуміло? – твердо сказав мій приятель.

– Можливо. А коли тебе не буде поруч зі мною, тоді що? Станеться? – Я сміялася.

– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсім інші обставини. І з тобою все одно нічого не трапиться. Ясно, дівчинко моя? Ходімо в машину, бо застудишся. – На відміну від мене, він говорив цілком серйозно.

– Якщо ти нормально себе почуваєш, давай погуляємо ще десять хвилин, а тоді сядемо в машину… обіцяю. – Мені подобалося дихати особливим повітрям цього міста.

Ми проходили повз якусь бабусю, яка сиділа, закутавшись у плед, і продавала якусь городину. Щось привернуло його увагу… Він підійшов до старенької, з цікавістю розглядаючи її товар, і запитав:

– Скажіть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?

– Це пастернак, синочку, – відповіла старенька застудженим голосом.

– Борис Леонідович? – Він лагідно їй усміхався.

– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…

– А як вас звати? – поцікавився він.

– Катерина Іванівна, – відповіла здивована бабуся.

– Катерино Іванівно, а що ви ще продаєте?

– Помідори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тільки вже вечір, майже все розібрали.

– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуємо, еге ж? – Він усміхаючись подивився на мене.

– Авжеж. Залюбки, – я усміхнулася спершу йому, потім бабусі.

Щаслива старенька, якій далі не треба було вже мерзнути, а спокійно збиратися додому, назвала ціну і трепетно розкладала фрукти та овочі по пакетах. Він узяв пакети з овочами, акуратно поклав їй якісь гроші на край маленького столика і швидко попрямував до водія, який уже йшов йому назустріч. У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’їхав… Дякую, синку».

Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерігала, як великі прозорі краплі зрадливо стікають по склу… Фальшиві сльози сентиментальної осені… Я відчувала його дихання: дихання дощу і дихання чоловіка, який стояв зовсім близько. Він не дивився на дощ, а тільки на мене. Я відчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту. Скільки часу минуло відтоді, як я побачила його вперше? Два, три тижні?… Тоді звідки це знайоме відчуття, що я чекала Його все життя і що цей дощ без Нього вже не буде таким, як раніше? У голові пульсувала єдина думка: «Втікай. Просто зараз… доки не пізно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить він мовчки обійняв мене. Його рука ковзнула по чорно-білому зображенню Моніки Белуччі на моїй футболці, він тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так. Шрам… тут. Пізно. Хоча я все-таки встигла щось пробелькотати про готель.

Кожен день з ним був вартий сотні багатьох, прожитих до цього. Мені подобалося з ним мовчати… подобалося, як він на мене дивиться… особливо вранці. Я розплющувала очі, і мені хотілося усміхатися, тому що його усмішка випереджала мої перші передранішні думки… Мені навіть подобалося по три години чекати його в ресторані… він ніби жив поза часом… так само, як і я… Йому я зготувала перший у своєму житті фреш… фреш, зготований для когось, окрім себе… З ним я спробувала вкрутити свою першу в житті лампочку… і знищила нудне штучне світло… а він щиро радів за мене, адже знав – я віддаю перевагу сонячному… Втім, коли він вирішив укрутити лампочку, у нього це вийшло не краще – він знищив світло у всій квартирі під мій радісний щасливий сміх… Ми були однаково безпорадні у всьому, що стосувалося побуту… ми не хотіли ні з ким жити… ми однаково любили безмежну свободу і самоту, поважали мовчання і шанували тишу… можливо, саме тому нам було так легко. Він замовляв усе меню в ресторані… при цьому ми майже нічого не їли, забирали додому, а потім викидали. Мене розвеселило, як він злився, коли інтелігентний український охоронець у ресторані послужливо назвав його чорний шарф «аксесуаром»… Мені дуже подобалося бігати казковим осіннім парком, просто думати про те, що він є, і не відповідати на дзвінки всього світу. Я захоплювалася його уважливим ставленням до людей, які цілодобово на нього працювали чи просто здибувалися на його життєвому шляху. Мені подобалося, як він називав мене прекрасною дівчинкою або чарівною дівчинкою. Мені навіть сподобалося, коли він сміючись назвав мене ідіоткою, бо я не змогла відповісти на запитання, в якому році народився Ван Ґоґ:

– Я не пам’ятаю, в якому році народився Ван Ґоґ… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижі, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… і я неодмінно туди потраплю. І що це за допит о четвертій ранку?)))

– Краще спи, – говорив він крізь сміх. – І обійми мене як слід.

– Що значить спи? Ідіоткою мене ще ніхто не називав. Хоча я дійсно вперше в житті почуваюся ідіоткою… поруч з тобою.

– Ну… має ж бути хоча б одна людина на цьому світі, поруч з якою ти відчуєш себе ідіоткою… – Він дратував мене, і навіть у темряві я бачила його усмішку.

– Так… має бути. І я дуже рада, що ти є.

– Руденька… ти прекрасна дівчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?

– Ну… це однозначно краще, ніж ідіотка.

– Ти дуже розумна дівчинка.

– Це ти до чого сказав?

– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дівчинка. Ти ж не ідіотка?

Ми сміялися крізь сон. Наступного дня він полетить, а я поїду. Уві сні він ніжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а він усе ще тримав мене за руку… Огидний світанок… цього разу мені захотілося знищити сонячне світло, але я не знала, де викручується небесна лампочка.

Ми розгублено блукали квартирою і чомусь не поспішали збиратися. Він сів у крісло, уважно подивився на мене і сказав:

– Руденька, мені не подобається, що ти їдеш…

– Чому? Ти ж однаково летиш. І навіщо я тобі?

– Гарне питання… «Навіщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалі ніхто не потрібний. Я звик до тебе. І ти мені дуже подобаєшся.

– Ти мені теж дуже подобаєшся. Ти до мене звик?

– Так, одразу ж, як тільки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приїхала. Дивні у нас стосунки, еге ж?

– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаємо одне одного.

– Чому дивна розмова? Ти практично жила зі мною. Знаєш, дивно: ти приїхала, і я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… і за кілька днів майже одужав. І настрій у мене поліпшився. Отже, бачиш, ти мала рацію. Ти дійсно поліпшуєш настрій. Я, як усі…

– Так, але ти не як усі… – тихо сказала я.

Ми мовчки пакували речі… Мені хотілося скоріше поїхати… втекти… залишитися самій. Я недбало запакувала якісь джинси, куртки, майки… і в угах упала в крісло. Хотілося курити… страшенно. Він збирався і далі. Я не могла на нього дивитися. Мені здавалося, якщо я стрінуся з ним поглядом, я більше не зможу стримати сльози. Це було знайоме відчуття.

– Руденька, що ти робиш? – спитав він, складаючи якісь книжки до свого чорного рюкзака.

– Сумую за тобою.

– Сумуєш за мною? Зараз?

– Так.

– Ти зі мною працюватимеш? Я ж іще в аеропорту тобі про це сказав, чи ти забула?

– Ні.

– Що «ні»? Забула чи не працюватимеш зі мною?

– Не забула. Я з тобою не працюватиму.

– Чому? – чоловік у чорному був здивований.

– Я не зможу з тобою працювати. Мені так здається. Я знаю, що таке бути з тобою… навіть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати між першим і другим, то я маю за краще лишити собі в пам’яті перше.

– Але я не розумію, що тобі робити в Дніпропетровську. Чи полетиш до Парижа?

– Полечу. Неодмінно. Знаєш… ти другий чоловік у моєму житті, якому б мені хотілося показати свій Париж…

– Це помста за мої слова, що «ти в мене перша»? – він усміхався.

– По-перше, я в тебе й справді перша… після кору. А по-друге, я не жартую… – Я розсміялася.

– А першому чоловікові, якому ти хотіла показати свій Париж… Ти показала?

– Ні.

– Руденька, ти мені чогось не договорюєш. Ти потайлива дівчинка. Це був твій колишній чоловік?

– Ні. Саме з ним у Парижі я була…

– Який жах… – Він сміявся. – А чому ти досі живеш у його квартирі?

– Тому що коли ми «тимчасово розлучалися», він наполіг на тому, щоб я залишилася в цій квартирі. Хоча він, на відміну від мене, чудово знав, що ми розлучаємося назавжди. У своїх мріях він уже був з іншою, але для мене знайшов зовсім іншу причину. У нього забракло мужності сказати мені правду. Він чудово знав моє ставлення до життя: я ціную свою свободу і поважаю свободу інших людей. Ніхто нікому не належить у цьому світі. А він просто брехав мені в очі, хоча я спокійно ставила йому конкретні запитання, і йому досить було просто кивнути. Я вважаю, що сорокалітній чоловік мусить відповідати за свої вчинки і за свої слова. Інакше він просто хлопчисько. І мені не цікаво, які мотиви його поведінки і його брехні. Або кажи правду – або взагалі мовчи. Він навіть грамотно підвів мене до того, щоб я перша запропонувала розлучитися і тимчасово пожити окремо. Коли ми розлучалися, він дивився на мене сумними очима і казав, що допомагатиме мені, поки ми поживемо окремо. Через три місяці я випадково почула, що він одружився. А ще за кілька днів він, дізнавшись про те, що я знаю правду, надіслав sms-ку: «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Зате завдяки цій ситуації я дізналася, що в мене є справжні друзі. Гаразд… Сказати по правді, мені не потрібна ця квартира. Я взагалі віддаю перевагу готелям і люблю перелітати з країни до країни. Але я б хотіла, щоб життя чого-небудь навчило його. Можливо, наступного разу він поведеться з людьми по-іншому. Хоча невідомо… А ще… мені просто цікаво подивитися, які кроки він робитиме… бо насправді він дуже гарна людина…

– А він робить якісь кроки? – запитав мій друг з усмішкою.

– Так… він періодично влаштовує sms-голосування. – Я сміялася.

– Тобто?

– Раз на кілька місяців від надсилає мені одну й ту саму sms-ку: «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Це повідомлення у нього, судячи з усього, в стандартному наборі sms-ок: «Я на зустрічі. Передзвоніть пізніше», «I will call you up later», «Happy Birthday»… «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Він, мабуть, кожного разу чекає, що я йому напишу: «Так, цього разу ваша sms-ка виграшна. Квартира дістається вам». Чолов’язі сорок років, він старший за мене майже вдвічі. Ми прожили разом п’ять щасливих років, об’їздили півсвіту, поважали одне одного… Міг би набратися мужності, взяти слухавку і подзвонити мені. Тим паче, його ніхто не просив гратися в лицаря і залишати мене в цій квартирі. Але, оскільки він почав гру – я йому підіграю. Інша річ – мій пес… Мій Роджер Федерер звик там жити… це його законна територія, він помітив усі кутки… Він – законний спадкоємець…

– Це ваш спільний собака? Він тобі його подарував? – Він сміявся.

– Ну… собака ніби спільний… Але, скажімо так, законний батько мого пса – не він… – Я вже теж більше не могла стримувати свого сміху.

– Який жах… Ти з біса хитра дівчинка, Руденька.

– Можливо… Це погано?

– Ти що… Це дуже добре. Я б навіть сказав, це чудово. Ти мені вельми подобаєшся. – Він міцно обійняв мене.

Він і далі пакував речі й говорив по мобільному. Він уже «був на зв’язку з навколишнім світом», і його телефони останню добу безшумно вібрували щосекунди. Він ходив колами по квартирі й комусь вичитував у слухавку. Я підвелася з крісла, взяла пачку червоних «Мальборо», дістала сигарету і підійшла до балкона. Я не курила вже два з половиною місяці. От і чудово… Головне, не думати про Петю… інакше задихнуся від диму.

Він розмовляв по телефону і слідкував за кожним моїм рухом. Мені хотілося з’їсти сигарету, а не курити її. Аби він тільки не дивився на мене так. Раптом він різко відклав мобільний убік і підійшов до мене. Я загасила сигарету. Він мовчки обійняв мене, і мій всесвіт розлетівся на друзки… це було дежавю: так обіймають уперше і востаннє. Він гладив моє волосся, а мені страшенно хотілося просто сказати йому: «Маю до тебе незвичайну пропозицію. Не відпускай мене». Сльози текли по моєму обличчю струмками, капали на його чорний светр… нехай… на чорному все одно не видно. Я різко відвернулася і весело сказала: «Поїхали».

Ми стояли в темному коридорі, я дістала з сумки «Ray Ban». На небі чомусь прозирнуло сонце… мабуть, щоб підбадьорити мене… А він усе запитував: «А тобі пасують ці окуляри?», «А коли ти знову кинеш курити?», «А яка ти, коли нафарбована?» Я з радістю начепила окуляри й обернулася до нього. Я стояла біля дзеркала.

Він підійшов до мене, легенько обійняв ззаду і сказав, дивлячись на наше віддзеркалення: «Ти неймовірно вродлива дівчинка, Руденька, хоча ти й сама це знаєш. А ти приїдеш до мене в гості?» Я усміхнулася.

Ми вийшли на вулицю. Його, як завжди, чекав водій. Мене, як завжди, дожидало сонце і чорний джип.

– То ти приїдеш до мене в гості? – перепитав він.

– Гадаю, так. Якщо ти подзвониш.

– А коли ти до мене приїдеш? Звичайно, я подзвоню. А що, коли не подзвоню, ти не приїдеш?

– Ні, звичайно.

– Але ж ти вже знаєш, де я живу.

– Навіщо тобі непрохані гості? І ти не тут живеш.

– Ти що? Непрохані гості – це ж так цікаво… Подзвони мені, коли приїдеш додому.

– Подзвонити тобі?

– Ну звичайно.

Ніхто й ніколи не цілував мої вії і мої очі. Ніхто й ніколи не називав мій шрам «неймовірно гарним». Ніхто й ніколи не говорив мені крізь сон: «Тебе мало». Ніхто й ніколи. Крім Чоловіка в чорному… у найсолодшому листопаді в моєму житті.

P. S. Коли я була маленькою, я грала тенісний турнір в одному місті. Ми стояли невеликим дівчачим гуртом, дивилися якийсь матч і пліткували про хлопчаків. Я була засмучена, заплакана, після поразки… місцеві судді засудили мені весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Ні», – відповіла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчиків?» – «Ні». Дівчатка засміялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мій хлопчик» побудує ціле місто на ваших «злих» кортах. І він побудував… цілий світ. Та все ж залишив мені кілька кортів…