«Божевільний, але смішно розводить», – подумала я і всміхаючись записала номер телефону, який починався з «+7». Вже йдучи, на ходу він гукнув: «звуть Петя».

– Юлько, тебе точно не можна відпускати саму… – Еля усміхалася і дивилася на мене своїми величезними гарнющими очима.

– Чому? – здивувалася я.

– Тому що вдень ти написала мені sms-ку про те, як ми з тобою об’їздили весь Крим без прав і документів на твою машину, а увечері ти вийшла з літака з Петею Лістерманом…

– Дуже прикольний хлопець. Гадаєш, це Петя Лістерман? Хоча яка різниця? Я все одно не дзвонитиму. – Я розсміялася.

Ми сіли в таксі. Еля аж іскрилася від щастя та емоцій. Вона захоплено розповідала мені про те, як у нашому готелі зчинився справжній переполох, коли Стоцька виїхала, не розплатившись попередньо за номер… Моя подруга весь час сміялася, і мені було надзвичайно радісно бачити її в такому настрої. Еля страшенно переживала, чи сподобається мені готель, і сказала, що з нами в сусідньому номері живе Микола Носков. Я ж була впевнена, що мені готель сподобається. Так само, як не сумнівалася і в тому, що «среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю Его… это здорово… это здорово… это здорово».^[10]

Готель мені сподобався надзвичайно… Ми повечеряли о другій ночі… Я дізналася на рецепції, де зможу бігати кроси вранці… і ми з чистим сумлінням повлягалися спати, заздалегідь домовившись з Елею, що я розбуджу її приблизно о десятій-одинадцятій годині після свого ранкового фітнесу… Розбудила я її о першій дня, і далі кожен наступний день нашого перебування в Юрмалі починатиметься з моїх слів після фітнесу: «Елю… підйом… у нас регрес… уже друга… третя… четверта…» Але це буде потім…

Вже першого ж нашого вечора в Юрмалі у нас виникнуть проблеми: пекуче ризьке сонце поступиться нічному балтійському холоду… а ресторани Юрмали будуть по саму зав’язку забиті після концерту. Ми в літніх сарафанах шукатимемо один-єдиний столик у ресторані з будь-якою кухнею, але це буде марно. Доти, аж поки ми дійдемо до «наймоднішого» закладу, і я, пропадаючи від ризьких мурашок, що бігали по моїй шкірі, у відчаї не зайду на літню терасу цього ресторану… Вільних столиків, певна річ, не буде, поки я не обернуся і не почую: «Ррруденька». Я завагаюся рівно секунду, але холод Юрмали і все ще висока температура мого тіла миттю знищать усі мої припущення і домисли… тому я обернуся і щиро відповім «інтересному чоловікові»: «Привіт, Петю…» Петя, так само, як і в літаку, буде в товаристві «симпатичного типа», якого він відрекомендує нам, як Льоню Пітбуля… Ми підсядемо до їхнього столика, щоб зігрітися і попити чаю в переповненому ресторані… У цьому ресторані навіть не виявилося «вільних» пледів, тому Петя, дивлячись на мої посинілі від холоду руки-ноги і «температурні очі», жорстко сказав офіціантові: «Або звільняй пледи… або неси скатертини». Офіціант приніс дві величезні скатертини. Мені було все одно… аби тільки стало тепліше. Я охоче закуталася в скатертину, і тут Петя обрушив на мене шквал своїх запитань:

– Руденька, зізнавайся, чим ти займаєшся?

– Не скажу.

– Чому?

– Не хочу. А ти чим займаєшся? – Я сміялася.

– Шукаю таких, як ти… я вже придумав, за кого я видам тебе заміж. – Його відповідь мене розсмішила.

– Я не хочу заміж, я тільки звідти, – серйозно сказала я.

– А чого ти хочеш, Руденька? – запитав він з усмішкою.

– Я хочу, щоб пішов дощ… я хочу тиші…

– Оце так! – розсміявся Петя.

– Я не жартую. – Я дивилася йому в очі і не всміхалася.

І тоді він нарешті почав розмовляти зі мною вільно, а не «професійно». Ми сперечалися, які казино Веґаса більше привертають туристів, обговорювали кращі шоу «Cirque du Soleil», атмосферу Парижа, беззаконня Неаполя, таїни Рима і пафос Монте-Карло, що ні до чого не зобов’язує… ми так і не змогли дійти спільного висновку, в якому океані приємно купатися під дощем і які технології PR краще використовувати… Веселий діалог… Мені було цікаво. Мені здавалося, що він мене розуміє. Мені здалося, що він відчув мою любов до життя. Петі зателефонували… і він надовго відійшов убік… Я приєдналася до розмови Елі, Пітбуля і нашої прекрасної знайомої дівчинки на ім’я Наташа, яка й загітувала Елю на цю поїздку до Юрмали… Наташа була директором конкурсу «New Wave». Ми з Елею вирішили викликати таксі, бо було вже пізно, а треба ще було доїхати з Юрмали до Риґи… Пітбуль сказав, що «вони поїдуть з нами»: навіщо чекати зайвих сорок-шістдесят хвилин, доки приїде чергове таксі, коли готелі, в якому зупинилися ми з Елею і в якому жили Петя з Льонею, були поряд – усього десять хвилин їзди між ними…

За нами приїхало таксі, і ми рушили до машини. Петя все ще говорив по телефону. Коли він побачив, що Пітбуль підвівся з-за столу і попрямував з нами, Петя відірвав телефон від вуха і спитав, що відбувається. Льоня пояснив йому, що вони їдуть з нами. Петя всівся попереду, а я, Еля і Льоня – на задньому сидінні. Нарешті Петя закінчив свою розмову. У мене чомусь знову не було настрою, і я сказала:

– Мало того, що в таксі до нас напросилися… так ще й усівся попереду… теж мені… олігархи, – я починала бурчати крізь сміх… це була перша ознака того, що я засинаю.

– Руденька… а що ти робиш у Дніпропетровську? Ти не думала переїхати до Києва або Москви? – запитав Петя сміючись.

– Ні, бо мені не подобається ні Київ, ні Москва. Я не бачу різниці між Дніпропетровськом і Києвом. Між цими містами існує економічна і соціальна різниця, але не духовна. Тому однаково.

– А де б ти хотіла жити? – голос Петі прозвучав дуже серйозно.

– У Франції або в Італії. – Я втікаю туди при першій-ліпшій нагоді.

– Чому саме туди? – спитав мій новий товариш.

– Тому що там моя душа почувається комфортно… але водночас я можу й далі переходити дорогу на червоне світло.

– Я тебе зрозумів, Руденька… – Петя не усміхався.

Ми під’їхали до нашого готелю, я запитала, «скільки ми винні». Петя попросив «не підколювати» і вийшов з машини, щоб попрощатися. На мій глибокий подив, він… поцілував мені руку… попросив мене не хворіти і чомусь сказав «дякую, Руденька». Я була зворушена і так само подякувала йому.

Назавтра ми знову випадково зустрілися… у вже третьому переповненому ресторані… І позавтра так само, бо пішов дощ, тому ми з Елею знов змерзли і шукали вільного столика… Ми не телефонували одне одному заздалегідь, а просто випадково здибувалися – серед тисяч людей:

– Руденька, ти нічогісінько не їси. Тут смачний вугор. Спробуєш? – питав Петя.

– Ні… не хочу… закінчиться дощ, і ми підемо гуляти. Ми з Елею вже третій день не можемо прогулятися Юрмалою, тому що «tu est partout…»^[11] – Я реготала.

– Руденька… у тебе ох…на сукня… Де взяла? – Він накидав на мене плед.

– Не пам’ятаю, якщо чесно… десь купила.

– Молодчина. Ох…на сукня… і кашель у тебе такий самий. І ти нікуди не підеш, доки не скінчиться дощ. А тим часом врятуй мене від латвійської нареченої. – Петя озирався на всі боки.

– Це як? – не зрозуміла я.

– Ну просто прикрий мене. Мені просвітку не дає латвійська наречена. Ох…но вродлива, але геть їб…та. – Він дивився на мене усміхаючись.

– Гаразд, я тебе обійму ненадовго… поки дощ не скінчиться. – Я сміялася до сліз.

– Ну ж бо, признавайся, з ким ти вже встигла сьогодні познайомитися? – поцікавився мій знайомий.

– А з ким тут можна познайомитися? Сьогодні мені один чоловік запропонував Швейцарію… взамін на сигарету… просто тому, що в ресторані VIP-зони не виявилося сигарет, які він курить.

– Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмішкою запитав Петя.

– Ніколи. Я подякувала йому і подарувала пачку сигарет.

– Збожеволіла? Він що, не сподобався тобі? Чи ти Швейцарію не любиш? – Петя кинув на мене свій хитрий погляд.

– Звичайно… річ тільки в цьому… Я Францію люблю. – Мене підкидало від сміху, і плед весь час сповзав з моїх плечей.

Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася підвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумієш, що коли вже потрапила в мої лапи, то з них тобі не вирватися і дощ тебе не врятує? І латвійська наречена одразу мене помітить, якщо ти встанеш».

Ми пили чай, сміялися, Петя розповідав, на які категорії поділяються дівчата, ставив мені запитання, на які я відповідала без відповіді… і… нарешті остаточно й безповоротно заспокоїлося нічне ризьке небо:

– Все. Ми пішли гуляти. – Я різко скинула плед і підвелася з-за столу.

– Собака скажена… я так тебе й не зрозумів. Ну куди ти зібралося, курчатко? Зараз знову почнеться дощ.

– Петю… правда… я обожнюю дощ… і ми вже третій день збираємося з Елею погуляти Юрмалою.

– Гаразд… я тебе відпущу за однієї умови. – Петя загадково посміхався.

– Кажи, але я все одно піду. – Ми з Елею вже стояли біля столу.

– Якщо вам дорогою трапиться аптека, купиш нам зубну пасту? – серйозно спитав Петя. – У нас закінчується.

– Яку саме? – вирішила уточнити я.

– Найкращу. І поцілуй на прощання старшого товариша!

– У мене до тебе питання, Петю, – раптом вихопилося в мене. – Я ж можу поставити тобі одне запитання?

– Авжеж, давай. – Він уважно дивився на мене.

– Як ти почав цим займатися?

– Чим? – з посмішкою запитав він.

– Тим, чим займаєшся. Це сталося випадково, чи у такий спосіб ти реалізував задумане? – Була певна причина, чому мені хотілося знати відповідь на це запитання.

– Руденька… колись я зможу тобі розповісти… коли ми питимемо з тобою шампанське на тенісному корті. Згода? – Мені здалося, що він раптом зніяковів.

– Домовилися. Бувай. Дякую за приємний вечір.

– Напиши мені sms-ку, як купиш пасту! – кинув мені Петя на прощання.

Петя мав рацію: дощ почався знову… точніше, не дощ, а злива. Мій білий сарафан став прозорим, Елині брюки можна було викручувати, але ми й далі гуляли… Ми сміялися і насолоджувалися цією ніччю, її специфічним настроєм. Аптека вже була зачинена… О четвертій ранку ми повернулися до готелю… а вже за кілька годин я вирушила на ранкову пробіжку… і на зворотному шляху все-таки купила найдорожчу зубну пасту, яку тільки можна було знайти в Ризі. Мені хотілося зробити хоч щось приємне людині, яка знову змусила мене сміятися і повернула мені відчуття дитинства. Я не була впевнена, що знову зустріну Петю… але, з огляду на грайливий настрій моєї долі… здається, я таки мусила його зустріти.