Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії.
Період Гайдамаччини охоплює три чверті XVIII сторіччя: від 1702-го до 1775 ріку.
Українська козацька держава, створена гетьманом Богданом Хмельницьким, об'єднала всі центральні та майже всі східноукраїнські землі, і лише західна Україна залишалася під владою польського короля. Але, увійшовши на умовах конфедерації до Московської держави (Переяславська рада 1654 p.), Україна стала об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною. Не минуло й двох років, як російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. Це свідчило, що Москва почала втілювати в життя план послаблення України. Віленський договір фактично створював московсько-польський союз, який був спрямований проти нового союзника України – короля шведського Карла Густава. Це образило Хмельницького, і він розгонув активну діяльність по створенню антипольської коаліції. До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія і Валахія. Це був амбітний проект: згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розподілена на сфери впливу, а Україна отримувала усі землі, заселені українцями. Та, на жаль, смерть гетьмана Хмельницького не дозволила реалізувати ці плани.
Його фактичний спадкоємець генеральний писар Іван Виговський, який мав виконувати гетьманські обов'язки до повноліття сина Богдана Хмельницького Юрка, був досвідченим політиком та дипломатом, хоробрим воєначальником. Проте обставини склалися таким чином, що він не зміг утриматися при владі. У 1658 році гетьман стикнувся з потужною промосковською опозицією, дії якої призвели до російсько-української війни 1658–1659 років що переплелася з громадянською війною в Україні. Одним з тактичних ходів Виговського було укладення мирної угоди з Річчю Посполитою, відомої як Гадяцька угода 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний співучасник конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.
Виговський блискуче спланував воєнну кампанію та завдав нищівної поразки стотисячній царській армії 9 липня 1659 року у битві під Конотопом. Але перемога у битві не посилила його влади. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, бо Гадяцький договір обурив значну частину українського суспільства. Знову почалась дипломатична війна: обіцянки, лестощі, підкуп, і от проти Виговського виступили досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко та Яким Сомко, які бажали зробити гетьманом недосвідченого молодика – сина Богдана Хмельницького Юрія.
Виговський не зміг боротися за булаву з власними товаришами та склав повноваження на користь Юрія Хмельницького і промосковськи налаштованої еліти. Так збройна перемога у війні обернулася політичною капітуляцією після неї. Бо, незважаючи на поразку в Конотопській битві, московська влада змусила Юрія Хмельницького підписати так звані «Переяславські статті» 17 жовтня 1659 року. Таким чином, навіть програвши війну, Росія досягла чималих політичних успіхів: вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини та суттєво скоротила владні повноваження гетьмана і козацької ради, навіть Київська митрополія, згідно «Статтям», підпорядковувалась московському патріарху.
Так розпочалась українська Руїна, тобто розпад єдиної гетьманської держави на Правобережну та Лівобережну Україну. Це була епоха гетьманів-маріонеток, що остаточно зруйнувала Українську державу та зробила українські землі об'єктом торгу у політичній грі. Так, за умовами Прутського трактату 1711 року між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов'язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити більшість козаків і селян на Лівобережжя. Частина людей була переселена примусово – вони не хотіли залишати свої поля. Так на обезлюднені землі Правобережжя повернулися онуки колишніх власників, бо договір 1714 року між Польщею і Туреччиною надав полякам таке право. Знову відродилися великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чорторийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких. Відродилися і старі порядки: як і раніше кожен магнат утримував власний військовий загін, який підкорявся лише йому. Польські шляхтичі воліли заселити Правобережжя своїми «хлопами» – закріпаченими українськими селянами Волині й Галичини. Практично Правобережжя стало частиною Польщі, тож, щоб зрозуміти, які там були порядки, треба познайомитися з політичним, економічним та соціальним станом Польщі.
У Польщі XVIII сторіччя панувала шляхетська анархія. Король та його уряд були безсилі проти магнатів та їх розбещених вояків, що не боялися ні Бога, ні чорта. Боротьба кількох родин за вплив та маєтки вийшла на зовнішньополітичний рівень. Магнати почали об'єднуватися у «конфедерації», щось на зразок політичних партій, та шукати союзників у сусідніх державах: Росії, Пруссії, Франції, зневажаючи інтереси Польщі як держави. Задля такої «допомоги» по польських землях вешталися московські, прусські та шведські вояки, виступаючі на боці тієї чи іншої конфедерації, іноді проти легітимного монарха. До того ж польські королі того періоду не мали духовної спорідненості з державою, бо Август II (1697–1733) і його син Август III (1733 – 763) вважали себе саксонцями та дбали тільки про особисті інтереси. Польща зберегла свою цілісність тільки завдяки суперництву між Росією, Пруссією та Австрією, які заважали одна одній, бажаючи захопити самий ласий шмат польських земель. Тож у Польщі не було ніякого закону, окрім сили, якій корився навіть монарх. Польські шляхтичі, наче вовки без вожака, без упину гризлися між собою. Навіть дрібний власник невеликого села міг зібрати свою «дружину» та піти грабувати іншого власника.
«Тяжко в те повірити, але факту «заїздів» (тобто збройних нападів шляхтича на маєток іншого шляхтича) і грабежів заперечити годі», – стверджує Равіта-Гавронський та описує наслідки такої грабіжницької розправи: «Впало в тій бійці кілька трупів, кільканадцятьох було скалічено в дикий і варварський спосіб; стада худоби й коней… горілка в бочках… плуги – все пішло в руки переможців… Дикість переходила всяку міру… жінок обдерто зі суконь і навіть із взуття. Вікна, стіни, печі подірявлені кулями… всюди – руїни і знищення».
Розглянемо соціальну структуру польського суспільства XVIII сторіччя. Це феодальне суспільство з виразним поділом на соціальні групи. По-перше – шляхта, якій належала повнота суспільних і політичних прав. Польська шляхта була надзвичайно численною: у відношенні до загальної кількості населення її було у 5 – 10 разів більше, ніж в інших європейських державах з феодальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівною між собою, про що говорить старовинна приказка: «У себе на городі шляхтич воєвода». Тобто шляхтич, який має тільки хатину та невеликій шмат землі, був рівним у правах із шляхтичем-воєводою. Але громадянська рівність шляхти була формальною, фактично вона розпадалася на групи за майновим станом. Верхівка складалася з невеликої кількості земельних магнатів. Польський історик Н. І. Крашевський стверджує, що у 1775 році було 5 «великих родів» і 12 «менших родів» магнатів.
Другу групу становили досить багаті, але політично не впливові землевласники, яких називали «дідичі». Таких родів було десь біля сотні.
Третя група складалася з потомствених шляхтичів-чиновників, що не мали великих маєтків, але мали вплив завдяки високим постам в польській адміністрації. Ця група налічувала десь до трьохсот родів.
Четверта група – середня шляхта – вже більш численна, їх було десь близько 20 тисяч осіб. Найчисленнішою групою була дрібна шляхта. її представники мали господарство, яке давало їм змогу підтримувати досить скромний рівень життя, тому багато дрібних шляхтичів самі йшли на службу до більш заможних шляхтичів, бо магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися, а наймали для кожного села «губернатора» з дрібних зубожілих шляхтичів. Неважко зрозуміти, що ці управителі дбали лише про сьогоденний зиск та догоджання усім примхам своїх панів. Багато літописців звинувачує у провокуванні гайдамацького руху саме зухвалих та жорстоких економів, особливо тих, що мали єврейське походження. Отут саме час вивчити окрему групу польського суспільства – євреїв. Вони були вільні, мали свою управу та навіть кілька разів намагались зорганізувати своє представництво в уряді. Певно, вони мали вплив, але не мали громадянських та політичних прав. В урядових документах євреїв називали «невірними», або «старозаконними», вони не займали ніяких урядових постів, їх не брали до війська. Багато євреїв були письменними, тому вони працювали писарями та нотаріусами, займалися мануфактурою та торгівлею. Більшість поляків зневажали євреїв з релігійних причин та бачили в них конкурентів у бізнесі. Свого роду «єврейська торгова мафія» контролювала ціни на зерно та цукор і займалася перепродажем худоби, у тому числі і краденої. Євреям закидали контрабанду та підробку векселів, фальшування грошей та розбавляння горілки водою в орендованих корчмах. Євреї-орендарі були особливо ненависні селянам, бо саме їм пани віддавали в оренду шинки та церкви.
Особливе місце в польському суспільстві посідало й католицьке духівництво. Церква мала великий вплив на громадян і на державні справи та володіла майном і землями.
Чималий прошарок міщан був вільним і на підставі магдебурзького права мав низку громадянських прав і свобод, та фактично міщани не приймали участі у державно-політичному житті Речі Посполитої.
Селяни в Польщі XVIII сторіччя становили десь 75–80 відсотків усього населення. Вони були позбавлені будь-яких політичних та громадянських прав. Про їхнє становище так писав поляк Антоній Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: «Пригляньмося трошки до стану наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт… Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи… у нас селянин («хлопек») є те саме, що скот («бидло»), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається».
Пан мав право розпоряджатися життям своїх хлопів, навіть виданий у 1768 році закон, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих на смерть, не змінив ситуацію на краще, бо хлоп не мав права поскаржитися на пана. Тож як пан зашмагав хлопа нагаями, на нього міг поскаржитися інший пан або шляхтич-економ. Польський історик XIX століття Корзон пише, що йому ніколи в актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадку, щоб якийсь пан став дійсно в обороні скривдженого хлопа проти іншого пана, власника хлопа. Про це говорить польська приказка: «Крук крукові ока не видовбає». Та до 1768 року польські пани мали законне право карати своїх хлопів на смерть. Це дуже часто практикувалося в орендованих маєтках на Правобережжі, де, побоюючись бунтів, селян саджали на палі або четвертували за непокору.
Коли з ініціативи гетьмана Івана Скоропадського українське населення масово переселилося на Лівобережжя, обезлюднені простори були заселені холопами польських магнатів з їхніх волинських та галицьких маєтків. Бажаючи закріпити поселенців (польські пани побоювались, що селяни перейдуть на Лівобережжя), їм обіцяли, що перші 25 років вони будуть відробляти панщину тільки один день на тиждень. Але, як тільки люди осіли та обзавелися господарством, пани зажадали три, а в деяких місцях і чотири дні панщини та додали інші повинності.
Кожний хлопець або дівчина, які мали 15 років, були зобов'язані відробляти повну панщину. До того ж економ мав нічим не обмежене право визнати й молодших дітей хлопа досить міцними та примусити їх працювати. Робочий день тривав 12 годин взимку і 19 годин влітку, та була ще й «норма» – економ назначав, скільки чого мав зробити хлоп за день. Якщо не виконав, то мав працювати вночі.
Не менш принизливими були накладені на усіх селян горілчані повинності: кожний хлоп мусив купити у панському шинку визначену кількість літрів горілки й пива. Це приводило до того, що орендарі шинків, зазвичай євреї, нещадно розводили горілку водою. Та особливо обурювало селян те, що навіть церкви польські пани віддавали на відкуп тим же євреям. Селяни мали платити гроші за те, щоб користуватися православним храмом. Тому зрозуміло, як до євреїв ставилися на селі.
Отже ми бачимо, що переважна більшість людей у Польщі не мала ніяких громадянських прав. Навіть вільні люди були безсилі відстояти свої права в суді. Бо в польських судах того часу засідали спадкоємні судді і дрібні шляхтичі, які отримали цю посаду з рук одного з магнатів і з собачою відданістю боронили його інтереси, та люди, яких рекомендували впливові ксьондзи. Вони нерідко бували навіть неписьменними і для винесення рішення питали ради та дозволу свого духівника.
Для чого так детально зупинятися на зображенні польської системи правосуддя? Бо саме вона демонструє рівень прав і свобод у Речі Посполитій. Прочитавши судові акти, що описують жорстокі тортури, яким піддавали звинувачених у зовсім диких речах, наприклад у чаклунстві, можна з чистим сумлінням заперечити тим історикам, які стверджують, що поляки принесли на українські землі порядок та культуру, і малюють гайдамацькі повстання як бунт темного простолюддя із уродженим нахилом до розбою, вбивств і пияцтва.
Коліївщиною називають повстання українського народу проти польських загарбників, що спалахнуло на Правобережжі навесні 1768-го і тривало до літа 1769 року. Питання утому, чи розглядати Коліївщину як окремий епізод чи як одну з ланок визвольної боротьби українського народу?
Багато польських та російських істориків оцінюють Коліївщину як стихійний бунт без історичного підґрунтя і будь-яких політичних цілей. На наш погляд, така оцінка пояснюється упередженістю та демагогією. Навіть такий ненависник боротьби українського народу, як Фр. Равіта-Гавронський визнавав: «Ядро тієї драми, її початок корінився глибоко в історії Русі і польської Речи Посполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом. […] Неспокої на українських теренах тривали… це був казан, що кипів безупинно, підсичуваний традиціями минулого».
Тож є чимало аргументів, щоб розглядати Коліївщину як останню ланку довгого ланцюга повстань, що спалахували раз по раз на Правобережжі протягом перших трьох чвертей XVIII сторіччя, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. І в такому разі, слід проаналізувати всі події Гайдамаччини, а можливо, і зазирнути ще глибше в минуле.
О проекте
О подписке