Читать книгу «Коліївщина. 1768» онлайн полностью📖 — Юлии Белочкиной — MyBook.
cover

Ю. В. Бєлочкіна
Коліївщина. 1768

Вступ

Історія визвольної боротьби народу України проти польських загарбників була і залишається полем для дискусій істориків та політиків. У творах польських істориків Коліївщина зображена крізь призму національних інтересів польської держави. Крім того, події тих лихих років практично не описані у мемуарній літературі, бо дуже мало реальних свідків тих страшних подій були письменними. Але такі свідчення все-таки збереглися. Насамперед треба згадати спогади двох дітей губернатора багатостраждальної Умані Младановича. Вісімнадцятирічна Вероніка та її семирічний брат Павло були врятовані сотником Гонтою, який перейшов на бік бунтівників-коліїв. Так, вони були свідками подій в Умані, але спогади Вероніки (у шлюбі Кребсової) були написані у 1827 році, тобто майже через 60 років після уманської різанини. Мабуть, тому згадувані події описані не дуже послідовно, а деякі факти, прізвища та цифри переплутані. А спогади її брата, Павла Младановича, скоріше присвячені особі його батька й насамперед мають на меті викликати співчуття нащадків до нього та ненависть до «кровожерних гайдамаків».

Найбільш цікавим та цінним документом того періоду вважається рукопис дрібного польського шляхтича Ліппомана. Його спогади були записані майже одразу після уманських подій, але треба мати на увазі, що він не був їх безпосереднім свідком. Повернувшись до Умані через деякий час після різанини, Ліпоман почав збирати свідоцтва учасників цих подій. Але при цьому його рукопис не є збіркою доповідей свідків, вони злиті в єдине переповідання про страхіття, вчинені в Україні.

Зобразив уманську трагедію в «Щоденнику уманської різні» і А. Мощенський, який, однак, теж не був свідком тих подій. Він приїхав в Уманщину 1775 року і зібрав свідчення очевидців. Як і Ліппоман, він надав їм форми літературного твору, передавши своє бачення подій. Мощенський показав уманські події як особисту помсту Мельхіседека Значка-Яворського. «З бажання помсти на поляках, – пише Мощенський, – за свого сестрінця, посадженого поляками на паль, намовляє він [ігумен Мельхіседек] Залізняка і його товаришів, щоб вони підняли релігійну війну проти Польщі, бо поляки зорганізували конфедерацію в Барі проти їх віри і на великому пергаментному папері написав відповідний для того «указ» цариці, підфальшували її підпис і печатку». Про цей цікавий документ ми ще поговоримо пізніше.

Цінним мемуарним джерелом можна вважати й анонімну польську поему, яку відкрив у рукописному відділі бібліотеки Оссолінських у Львові Іван Франко і надрукував її із своїм коментарем. Вона має назву «Krotkie opisanie wierszem polskim nieszczçsliwej klçski w catej Ukraine a najszczegolniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Zelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzod zbuntowanego a potym przyłączeniem sie Gąty sotnika umańskiego zmocnionego na polskimi żydowskim narodzie roku 1768 dopełnionej i spraktykowanej, przez studenta szkół umańskich dla wiecznopomnej całemu światu pamięci zebrane i złożone wierszem». З самої назви можна зрозуміти суть цього твору – усі біди від ігумена Мельхіседека. Але треба зазначити, що в поемі є чимало інформації про учасників подій і її можна вважати цінним історичним документом. Польський історик Т. Корзон теж приєднується до цього хору: кровожерний ігумен, введені в оману «царициним благословенням» холопи. Корзон навіть не припускає можливості, що українські повстанці мали якісь ідейно-політичні мотиви.

Т. Моравський у своїй історії Польщі присвятив Коліївщині цілий розділ і дав йому такий заголовок: «Москалі випускають гайдамаків».

Найбільш авторитетний польський дослідник Коліївщини Фр. Равіта-Гавронський у своїй двохтомній праці зібрав багато фактичного матеріалу, але в його оцінці виявив себе людиною пристрасною. Одну з головних причин гайдамацького руху він вбачає… у природі українського характеру, бо українці являють собою суміш монгольських племен з додатком слов'янської крові та несуть у собі найгірші риси своїх предків: схильність до бурлацтва, грабіжництва та кровожерність.

А ось що пише у своєму історичному нарисі Антоні Юзеф Роллє: «Темне духівництво за Дніпром, релігійний антагонізм, прозелітична політика, ведена на власний розсуд, врешті завелика свобода (!) в селах, розкинених на окраїнах Польщі були головною причиною різанини». Завелика свобода! Пізніше ми детально розкажемо про порядки в українських селах. Відданий своїй соціальній групі Роллє твердить: «Гніт панів не міг бути причиною і провокуванням бунту, бо власне на тому терені гніту не було (!). Тільки засліплені ненавистю малоросійські історіографи, зовсім необізнані з місцевими умовами, спотворено малюючи долю польсько-українського хлопа, можуть розсівати такі брехні і вигадки».

Але польські вчені XX сторіччя мають все ж таки більш об'єктивний погляд на події Гайдамаччини. Слід відзначити працю польського дослідника В. Серчика, який видав свій твір про Коліївщину в 1968 році, тобто точнісінько через 200 років після тих подій. Він засуджує тенденційний підхід своїх попередників та не без іронії підкреслює, що національна приналежність вченого великою мірою впливала на зроблені ним висновки й оцінки. Але цей дослідник занадто вільно трактує цілі та намагання коліїв, наприклад, він пише, що в заклику до повстання говорилося про «оборону православ'я, прогнання поляків, жидів і уніатів та приєднання до московської держави». З останнім багато хто з сучасних дослідників не погодиться.

Слід нагадати, що в оцінці Коліївщини «тон задала» ще цариця Катерина II, яка назвала українських повстанців у своїй «Чорній грамоті» («Указі») від 9 липня 1768 року розбійниками та злодіями. Ці образливі характеристики повторив московський історик, поляк за походженням А. О. Скальковський. Ініціаторами усіх гайдамацьких рухів, отже й Коліївщини, він вважає запорожців, одержимих жагою наживи та анархії.

Відомий російський історик С. М. Соловйов теж вважав, що козацтво мало домінуючу роль в гайдамацьких рухах, бо «козак не міг ужитися в згоді з панами», та був переконаний, що гайдамацький рух – особливо повстання коліїв – мав на меті возз'єднання правобережної України з Московщиною.

В такому ж дусі написана й праця Д. Мордовцева, але він відкидає можливість того, що бунти селян мали не тільки економічне, але й політичне підґрунтя.

Погляд на Коліївщину авторитетних російських істориків мав великий вплив на українських дослідників Гайдамаччини. Один із перших істориків Малої Росії, тобто України, Д. Бантиш-Каменський, у своїй праці стверджує, що «під ім'ям гайдамаків розуміється розбишацька зграя, що складалася з запорожців і малоросіян».

Пантелеймон Куліш, колишній член Кирило-Мефодіївського братства, один з найвидатніших дослідників українського фольклору та історії України, прожив довге життя. У молоді роки він був товаришем Шевченка та Костомарова, однак, пройшовши через репресивну машину царської влади, обрав іншу путь. Під впливом літературного критика та землевласника М. Грабовського він «сполячився» і став пропагандистом ідеї культурної вищості Польщі. Він вважав, що поляки несли європейську культуру на окуповані українські землі, тому не треба було їм чинити опір. Ось красномовна цитата:

 
«Не мечем нам було Польщу воювати
Розумом, талантом, словом тим святим…»
 

Копіюючи Грабовського, Куліш з погордою ставився до селянства, вважаючи селян людьми нижчого ґатунку. Він не соромиться в епітетах, описуючи гайдамаків та коліїв:

 
«Ні, з порядком господарнім
Бились гайдамаки.
Через лінощі нетяги.
Через хміль бурлаки.
 
 
Не герої правди й волі
В комиші ховались
Та з татарином дружили,
З турчином єднались.
 
 
Утікали туди слуги,
Що в панів прокрались,
І, влизнувши з рук у ката,
Гетьманами звались».
 

У Коліївщині, писав Куліш у своїй тритомній праці «История воссоединения Руси», брала участь «уся п'яна голота, усе дурне, ліниве та розпусне… проти колонізаторів спустошеного їхніми предками краю». Натомість Куліш з ентузіазмом прославляє російських монархів. Наприклад, схвально відзначав, що Петру І вдалось приборкати запорозьку сваволю, та прославляє Катерину II за зруйнування Запорозької Січі у «Гімні єдиній цариці». Сучасники та нащадки засуджували Куліша, але треба пам'ятати, що це були дійсно важкі часи для інтелігенції.

Існувала й інша думка, яку відтворив Тарас Шевченко у славетній поемі «Гайдамаки». На закиди, що гайдамаки нібито «розбійники, злодії», «пляма у нашій історії», Шевченко відповів так:

 
«Брешеш, людоморе!
За святу правду, волю, розбійник не стане,
Не розкує закований у ваші кайдани
Народ темний; не розіб'є живе серце
За свою Вкраїну!»
 

А в повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» Шевченко пише: «… кожне село, кожний клаптик буде славний на Україні, особливо на правому березі Дніпра. В чому іншому, а в цьому мої покійні земляки ні трохи не уступали якій хочете європейській нації, а в 1768 році перевершили Варфоломіївську ніч і навіть першу Французьку революцію. Одне, в чому відрізнялись вони від європейців: у них усі ті криваві трагедії були ділом цілої нації й ніколи не відбувалися через примхи якогось одного пройдисвіта, як от Катерина Медичі, до чого нерідко допускали в себе західні ліберали».

Треба також згадати написаний у 1839 році українським вченим М. Максимовичем твір «Сказание о Колиивщине», що мав бути надрукованим у першій збірці альманаху «Киевлянин», та його заборонила цензура, і він вийшов аж у 1875 році. У своїй праці Максимович реабілітує повстання коліїв та підіймає його на вищий соціально-політичний рівень. «Про нього, – пише Максимович, – збереглось в народі багато переказів і оповідань… є ще в Україні і старі люди, які знали Залізняка і розповідають про Коліївщину, як близькі очевидці. Послухайте їх оповідань і українських пісень, порівняйте тодішнє становище України і Польщі з подіями попередніми і ви побачите, що кривавий подвиг Залізняка був не просто гайдамацьким розбоєм і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабунку і наживи. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалась під гнітом Унії, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихій…»

До такої оцінки гайдамацького руху приєдналися М. Маркевич в «Истории Малороссии» та M. Костомаров.

Дослідник кінця XIX сторіччя Я. Шульгін використав документи з Коденськой книги, тобто частину протоколів польського суду над учасниками повстання, для детального дослідження подій Коліївщини, і його «Начерк Коліївщини» є свого роду виправданням жорстокості коліїв. «Народні повстання, – стверджував Шульгін, – викликані безперервним гнітом зі сторони тих, у кого влада та сила, бувають завжди жорстокі. Логічно, що з тієї причини не могла не бути жорстокою і Коліївщина, коли польський гніт у знову захопленій Правобережній Україні і в релігійному, і в економічному відношенні впроваджували з явною брутальністю та безоглядною впертістю протягом усього XVIII століття».

Здавалося б, що найповніше відомостей і про події 1768–1769 років, і про учасників Коліївщини мало зберегтися у цих протоколах судових допитів. Та треба взяти до уваги, що судові протоколи того часу містять низку зізнань, отриманих при застосуванні жорстоких тортур та морального тиску. Та й здебільшого їх писали за бажанням слідчого або судді, з них вилучали те, чого ті не хотіли там бачити, та вільно додавали те, що вважали за потрібне. До того ж підсудні й самі не казали правди, бажаючи врятувати своїх близьких від репресій, тому називали себе безхатьками та сиротами без рідні. Маючи надію на пом'якшення вироку, вони вдавали з себе темних неписьменних селюків, які випадково потрапили до гурту коліїв. Але все це дало привід стверджувати, що колії були бурлацьким збродом, саме це й задовольняло російських та польських можновладців. Саме тому, хоч обидві збірки судових документів дають багато цікавого матеріалу, його треба аналізувати, маючи на увазі тодішню судову систему.

Шульгін не рівняє Коліївщину з повстанням під проводом Богдана Хмельницького. Він пише так: «Якщо Коліївщина частково і є повторенням Хмельниччини, якщо в одному чи другому випадку народна ненависть 1768 року виявляється дуже сильною, то все ж цього руху не можна порівнювати щодо вияву народної ненависті до гнобителів з Хмельниччиною і з іншими селянськими рухами в Європі… Ми не сумніваємося, що ті люди в нічиїх очах (!) не являються фанатичними борцями за справу, що їх одушевляє, і що більшість із них ніяк не може рівнятися з борцями Хмельниччини». Така двозначна оцінка: з одного боку автор виправдовує Коліївщину, з іншого – знецінює її. Свою точку зору Шульгін обґрунтовує тим, що під час повстання коліїв на правобережній Україні були кращі умови, ніж за часів Хмельниччини. Тоді в українця був єдиний вибір: або польська неволя, або боротьба за волю. А от під час Коліївщини українські селяни могли втекти з-під польської руки на Лівобережжя, тому українець XVIII сторіччя мав альтернативу, на відміну від його предків. Саме тому, вважає Шульгін, повстання були локальними, не охопили всю Україну та не породили такого високого духовного піднесення його учасників, як це було за часи Хмельниччини.

Видатний український історик В. Антонович теж написав працю про Гайдамаччину (але довів опис подій тільки до 1768 року) та зробив дуже сумлінне дослідження біографії Івана Ґонти. Ставлення Антоновича до гайдамаків було суперечливим: він виправдовував їхні дії, але не бачив у них борців, об'єднаних ідеєю.

Вельми цікавими для того, хто прагне розібратися в історії Коліївщині, будуть коментарі Івана Франка до згаданої нами раніше анонімної польської поеми про події в Умані. Він припускає, що приєднання Ґонти, сотника надвірних козаків пана Потоцького, до гайдамаків під проводом Залізняка стало результатом інтриги частини польської шляхти, яка була налаштована проти барських конфедератів. Саме тому, вважає Франко, польські літописці, які були залежні від стипендій багатих шляхтичів, до яких належав і Потоцький, навмисне перебільшили кількість жертв уманської різанини та «прикрасили» свої доповіді відразливими та шокуючими подробицями. Самих гайдамаків письменник вважав борцями за права українського народу, про це свідчить його відомий вірш «Ми – гайдамаки». Але виходячи з його статей, можна зробити припущення, що він бачив у боротьбі коліїв не намагання скинути ярмо польського короля, а тільки прагнення фізично знищити шляхтичів-орендарів та їх посібників – католицьких попів та євреїв.

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Коліївщина. 1768», автора Юлии Белочкиной. Данная книга. Произведение затрагивает такие темы, как «національно-визвольна боротьба», «гайдамаки». Книга «Коліївщина. 1768» была написана в 2010 и издана в 2010 году. Приятного чтения!