Розділ 20
Ейстейн

І все-таки електрику відрізали. Харрі, стоячи в коридорі, кілька разів клацнув вимикачем.

Потім так само у вітальні.

Затим, вмостившись у кріслі з підголовником, утупився в темряву.

Він ще сидів у кріслі, коли задзеленчав мобільний.

– Холе.

– Фелікс Рьост.

– Хто? – перепитав Харрі. За голосом – говорила маленька тендітна жіночка.

– Це Фріда Ларсен, його сестра. Він попросив мене зателефонувати вам і повідомити, що камінці, які ви передавали, – то мафітова базальтова лава. Зрозуміли?

– Заждіть! Що таке «мафітова»?

– Це гаряча лава більше тисячі градусів, з низькою в’язкістю, тому, розтікаючись під час виверження, поширюється на значну відстань.

– А вона може походити з Осло?

– Ні.

– Чому? Адже місто зведене на лаві.

– На старій лаві. А ця лава – свіжа.

– Наскільки свіжа?

Він розчув, що вона, затуливши слухавку рукою, розмовляла з кимось. Чи з чимось. Іншого голосу він не почув. Вочевидь, їй відповіли, бо вона майже відразу заговорила:

– Він сказав – від п’яти до п’ятдесяти років. Але якщо ви замірились шукати вулкан, з якого вона походить, матимете чимало роботи. У світі більше півтори тисячі діючих вулканів. І це лише ті, про які знають. Якщо маєте ще питання, зв’язатися з Феліксом можна електронною поштою. Ваша асистентка має адресу скриньки.

– Але ж…

Вона вже від’єдналася.

Він розмірковував, чи варто передзвонити, але змінив думку і набрав інший номер.

– «Осло-таксі».

– Привіт, Ейстейне, це Харрі Хо.

– Жартівник, Харрі Хо помер.

– Не зовсім.

– Тоді це я помер.

– Чи не бажаєш підвезти мене з Софієсгате до батьківської оселі?

– Ні, не бажаю, але все-таки відвезу. Зараз лишень виконаю одне замовлення. – Ейстейн розреготався й закашлявся. – Харрі Хо. Хай йому грець… Дзенькну, коли приїду.

Харрі поклав слухавку, пішов у спальню, у світлі вуличного ліхтаря, що світив у вікно, склав речі у дорожню сумку, забрав кілька дисків з вітальні, підсвічуючи собі мобільним. Блок сигарет, наручники, службова зброя.

Потім знову сів у крісло й, користуючись темрявою, став повторювати вправи з револьвером. Завів будильник на наручному годинникові, повернув барабан на своєму «Сміт-Вессоні», розрядив і знову зарядив його. Чотири патрони вийняв, чотири встромив знову без поспіху – пальці вправні. Знову прокрутив барабан, щоб останній патрон став першим. Стоп. Дев’ять шістдесят шість. Майже на три секунди довше за його особистий рекорд. Він відкрив барабан. Похибка. Перша камера, яка була готова до пострілу, виявилася однією з двох порожніх. Отже, його вбито. Він повторив вправу. Дев’ять п’ятдесят. І знов убито. Коли Ейстейн зателефонував через двадцять хвилин, він уже міг упоратися за вісім секунд і шість разів був убитий.

– Іду, – мовив Харрі.

Він вийшов на кухню. Глянув на дверцята під мийкою. Завагався. Потому схопив світлини Ракель та Олега й засунув у внутрішню кишеню.

– Гонконг? – пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Він повернув своє грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом і смутними обвислими вусами, до Харрі, що сидів на пасажирському сидінні. – Якого дідька тебе туди понесло?

– Та ти ж мене знаєш, – сказав Харрі, коли Ейстейн зупинився на червоне світло біля готелю «Редіссон-САС».

– Дідька лисого я тебе знаю, – відповів Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. – Чого б це я мав тебе знати?

– Але ж ми зростали разом, чи ти забув?

– То й що? Ти вже тоді був потайний, Харрі.

Задні дверцята розчинилися, й на заднє сидіння гепнувся чоловік у пальті.

– Аероекспрес. Б’юпортен. Хутко.

– Зайнято, – сказав Ейстейн не обертаючись.

– Маячня. Вогник на дашку горить.

– Гонконг – це супер. А чому ти, власне, повернувся? – Даруйте, – нетерпеливився чоловік на задньому сидінні.

Ейстейн встромив цигарку до рота й запалив.

– Телефонував Валянок. Запрошує на вечірку сьогодні увечері. Лише друзі.

– Валянок не має друзів, – заперечив Харрі.

– Отож я так і спитав: «Хто твої друзі?» – «Ти, – відповів він і додав: – А в тебе?» – «Ти», – одказав я. Отже, нас двоє. Ми просто забули про тебе, Харрі. Таке трапляється, коли ти від’їжджаєш у… – Він склав губи трубочкою й смішно вимовив: – Гонконг!

– Агов, там… – почулося із заднього сидіння. – Якщо ви добалакали, може, ми рушимо?

Загорілося зелене, й Ейстейн додав газу.

– То ти прийдеш? Додому до Валянка?

– Там так тхне, Ейстейне.

– Але у нього холодильник набитий напхом.

– Даруй, не в гуморі я для вечірок.

– Не в гуморі для вечірок? – здивувався Ейстейн і стукнув долонею об кермо. – Що ти знаєш про те, у якому гуморі треба бути на вечірці, Харрі? Ти ж завжди уникав усіх вечірок. Пригадуєш? Ми купили два пива, зібралися їхати до когось додому у Нурдстранн, там ще дівок до біса було. Аж раптом ти пропонуєш, щоб ти, я та Валянок поїхали у штольні й нажлуктилися там утрьох.

– Агов, до аероекспреса не цим шляхом… – верескнув голос на задньому сидінні.

Ейстейн знову загальмував на червоне, прибрав з обличчя своє ріденьке волосся, що діставало йому до плечей, і обернувся до заднього сидіння:

– Отам ми й залишились. Нажлуктилися, як свині. І раптом він затягує «No Surrender»⁴², а Валянок почав жбурляти в нього порожніми пляшками.

– Послухайте-но, – проскиглив чоловік, тицяючи пальцем у скельце годинника «Таг Хоєр». – Мені конче потрібно встигнути на останній літак до Стокгольма.

– Гарно було біля штолень, – додав Харрі. – Найкращий краєвид на місто.

– Еге ж, – згодився Ейстейн. – Якби союзники лише спробували, німці б їх усіх уколошкали.

– Авжеж, – усміхнувся Харрі.

– Розумієш, ми заприсяглися, й обіцянки ніхто ще не зраджував, – ні він, ні я, ні Валянок, – пояснив Ейстейн чоловікові у костюмі, котрий відчайдушно вдивлявся у темряву за склом, силкуючись побачити вільне таксі. – Якщо прийдуть ці бісові союзники, ми їх усіх поб’ємо на решето. Отак! – Ейстейн підняв уявного автомата й, націлившись на чоловіка, натиснув на спуск. Чоловік із жахом глянув на пришелепуватого водія й аж заквоктав, так що дрібні краплини слини крапнули на відпрасовані чорні штани. І, судомно зітхнувши, розчахнув навстіж дверцята й вивалився у дощ.

Ейстейн розреготався.

– Ти засумував за домівкою, – сказав він. – Тобі знову захотілося танцювати з Кіллер Квін у ресторані «Екеберг».

Харрі засміявся й захитав головою. У боковому склі він зауважив, що чоловік кинувся у бік Національного театру.

– Це через мого батька. Він хворіє. Йому небагато лишилось.

– Трясця! – Ейстейн знову натиснув на газ. – Добрячий він чолов’яга.

– Дякую. Я подумав, ти маєш знати.

– Авжеж. Скажу своїм старим.

– Приїхали, – мовив Ейстейн, коли вони припаркувалися біля гаража коло жовтого дерев’яного особнячка в Уппсалі.

– Еге, – відповів Харрі.

Ейстейн затягнувся так різко, що здавалось, цигарка от-от спалахне, – глибоко, до самісіньких легенів, і випустив дим із довгим булькотливим хрипом. Потім, схиливши голову на плече, струсив попіл у попільничку. У Харрі солодко шпигнуло в серці. Скільки разів він уже бачив Ейстейна саме за цим заняттям, бачив, як він відхиляється убік, наче цигарка така важка, що він просто втратить рівновагу. Схилена набік голова. Попіл сиплеться на долівку у шкільній курилці, в порожню пляшку з-під пива на вечірці, куди вони заявилися без запрошення, на холодну сиру бетонову долівку в штольні.

– Життя страшенно несправедливе, – мовив Ейстейн. – Твій батько не пив, ходив на прогулянку щонеділі й працював учителем. А мій батечко чаркував, працював на фабриці «Кадок», де всі нажили собі астму й якийсь дивний висип, і не рухався ані на міліметр, щойно діставався дивана. І здоровий, як віл.

Харрі пам’ятав фабрику «Кадок». Чи то «Кодак», якщо читати назву у зворотному напрямку. Хазяїн, котрий походив із Сюнмьоре, прочитав, що власник назвав свою фабрику фотоапаратів «Кодак» тому, що цю назву легко вимовити й запам’ятати будь-якою мовою світу. Але «Кадок» закрили й забули про неї багато років тому.

– Усе минає, – мовив Харрі.

Ейстейн кивнув, ніби стежив за напрямком його думок.

– Зателефонуй, якщо матимеш потребу, Харрі.

– Гаразд.

Харрі дочекався, поки затихне скрегіт коліс по гравієвій доріжці, потім відчинив двері і зайшов. Увімкнувши світло, постояв, поки двері за ним не зачинилися. Запах, тиша, світло, що впало на гардеробну, – все промовляло до нього, ніби він занурився у басейн зі споминами. Вони огорнули його, зігріли так, що перехопило подих. Він стягнув з себе плащ і роззувся. А потім почав обходити кімнати. З однієї в іншу. З року в рік. Від батька з матір’ю до Сестреняти й врешті до власної персони. Його хлоп’яча кімната. Плакат з «The Clash», саме той, на якому вони ось-ось розтрощать гітару об землю. Він ліг на постіль, вдихнув запах матраца. Й заплакав.

Розділ 21
Білосніжка

Була за дві хвилини восьма. Мікаель Бельман ішов угору вулицею Карл-Юханс-гате, однією з найскромніших головних вулиць міста. Він знаходився у самій серцевині Норвезького королівства, у нульовій точці, на перетині осей. Ліворуч – університет із науками, праворуч – Національний театр із культурою. За спиною, у Палацовому парку, – правлячий королівський дім. А попереду – влада. Зробивши триста кроків, рівно о восьмій він зійшов кам’яними сходами до головного входу у стортинг. Будівля, як і більшість будівель у місті, не була ані великою, ані величною. То й охорону мала незначну. За охоронців правили ще й двійко левів з грорюдського граніту обабіч пагорка, що височів тут.

Бельман підійшов до дверей, котрі безшумно розчинилися ще перед тим, як він устиг штовхнути їх. Увійшов і зупинився, роззираючись навсібіч. Перед ним виріс охоронець, увічливо, але рішуче показуючи у бік рамки металошукача марки «Джилардоні». За десять секунд вона показала, що Мікаель Бельман не озброєний і з металевих речей має лише пряжку на ремені.

Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стійки бюро перепусток. Худючий чоловік Маріт Ульсен потиснув комісарові руку й рушив уперед, наче на автопілоті, увімкнувши свій голос гіда:

– Стортинг, триста вісімдесят співробітників апарату, сто шістдесят дев’ять депутатів. Зведений у 1866 році за проектом Еміля Віктора Ланглета. До слова, він був шведом. Це Сходова зала. Мозаїка з каменю називається «Суспільство», створена Ельсе Хаген у 1950-му. Портрети королів написані…

Вони піднялися у хол, котрий Мікаель не раз бачив по телевізору. Кілька людей спішно проминули їх – лише незнайомці. Расмус пояснив: щойно закінчилась нарада однієї з комісій, але Бельман його не слухав. Він думав про те, що все це – коридори влади. Він розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистість, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бісова невибагливість, вада, якої ця маленька й донедавна бідна демократична країна на півночі Європи ніяк не позбудеться. Але він, Бельман, повернувся сюди. І якщо йому там, серед вовків Європолу, не вдалося дістатися вершини, то він напевно досягне вершин тут, підім’явши карликів та другосортних копів.

– Під час війни всю будівлю займала контора Тербовена⁴³. Нині ніхто таких величезних офісів не має.

– Що ви можете розповісти про свій шлюб?

– Перепрошую?

– Ви з Маріт сварилися?

– Е-е-е… ні. – Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. – Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?

Мікаель Бельман кивнув.

– Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.

– Вона вас зраджувала?

– Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.

«Бо вона була така товста?» – так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.

– А ви, Ульсене, ви її зраджували?

Та сама реакція. На додачу – червоні плями на чолі під глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна відповідь:

– Ні, правда, ні.

Бельман схилив голову набік. Він не підозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж він мучить людину такими запитаннями? Відповідь така ж проста, як і неприємна. Бо йому більше нікого було підозрювати. У КРИПОСу немає інших зачіпок. Він просто вихлюпнув на цього безпорадного чоловіка своє безсилля.

– А ви, комісаре?

– Що я? – спитав Бельман, стримавши позіх.

– Чи зраджуєте дружину?

– Моя дружина надто принадна жінка, – усміхнувся Бельман. – Крім того, маємо двійко дітей. Ви з дружиною діток не мали, а через це часом кортить… побавитися. За моїми джерелами, нещодавно у вас із дружиною були проблеми.

– А джерело, певно, сусідка? Маріт часом теревенила з нею, було й таке. Кілька місяців тому дружина трохи приревнувала мене. На профспілкових курсах я завербував у партію одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Маріт колись познайомились, тож…

Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очі затуманилися.

– Нічого не було. Але Маріт на кілька днів поїхала в гори, щоб оговтатись. А потім усе знову налагодилось.

У Бельмана задзеленчав мобільний. Він добув його з кишені, глянув на екран і відповів коротко «так». Відчув, як закалатало серце й заклекотала лють, поки він вислуховував голос у слухавці.

– Мотузка? – перепитав він. – Люсерен? Тобто… Утре-Енебак? Дякую.

Він поклав телефон до кишені пальта.

– Маю бігти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.

Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, зміряв поглядом контору колишнього німецького рейхскомісара, а потім закрокував далі.