Швидкість була незначною, «вольво-амазон» пахкав і трусився на вузькій звивистій дорозі між полями та рівнинами Естфолда.
Харрі куняв на задньому сидінні.
– Отож, навколо Люсерена – жодних злочинів на сексуальному ґрунті, – мовив Бйорн.
– Просто нікого не арештували, – уточнила Кая. – Хіба ти не читав опитування у «Верденс ганг»? Лише одна людина з двадцятьох зізнається, що скоїла щось таке, що нині можна назвати сексуальним домаганням.
– А хіба люди, які беруть участь у таких опитуваннях, кажуть правду? Якби я зайшов з панянкою надто далеко, мені б стачило клепок згодом викинути це з голови.
– Хіба ти заходив так далеко?
– Я? – Бйорн повернув і пролетів повз трактор, додавши газу. – Ні. Я з тих дев’ятнадцяти. Утре-Енебак. Трясця, як звати того коміка з телека, котрий звідси родом? Того бевзяселюка в окулярах із розбитим склом та мопедом? Такий-то з Утре-Енебака. Страшенно смішна пародія.
Кая знизала плечима. Бйорн зиркнув у люстерко, але побачив лише роззявлений рот Харрі.
Місцевий поліцейський, як і було домовлено, чекав їх біля очисних споруд у Вьойєнтанген. Вони припаркувалися. Він назвався Скай, і це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучої пристані, де на тихій воді гойдалося кілька човнів.
– Ще зарано витягувати човни на воду, – зауважила Кая.
– Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, – сказав поліцейський-ленсман. – Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.
Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн – дещо обережніше за всіх.
– Та тут неглибоко,– підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.
– Так, – мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. – Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. – Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.
– Ненавиджу море, – зізнався Бйорн.
Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, – Харрі припустив, що це боброва хатинка, – і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.
– Це озеро, – уточнив Харрі. – А не море.
– Один чорт, – відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. – Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.
Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами – видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.
– Дачні будиночки від Герхардсена41, – прокоментував поліцейський. – Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. – Він сплюнув у воду.
– Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? – спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. – У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.
Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.
– Мотузяна майстерня, – мовив він.
Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.
– Трясця, справжній будинок з примарами, – засміявся Бйорн.
– Саме так і кажуть, – згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.
У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.
Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.
Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширшки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю – не менш як шістдесят.
– Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, – пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.
В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.
– Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, – пояснив поліцейський і озирнувся. – Отак і стоїть відтоді порожня.
– А навіщо тут рейки?
– По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.
Усі сіпнулися, коли у лісі, просто за стіною, почулось бекання.
– Вівця, – сказав поліцейський, – чи, може, олень.
Вони пішли слідом за ним вузькими сходами на горішній поверх. Посеред кімнати стояв величезний довгий стіл. Обидва кінці кімнати, подібної до коридору, зникали у темряві. Під підвіконням лежали скалки розбитого скла, у вікна дмухав вітер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий міллю весільний серпанок на жінці, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднівся скелет: чорний залізний штатив на коліщатках.
– Сімонсенові вона правила за опудало, – пояснив Скай, кивнувши на постать.
– Страшнувато, – мовила Кая, підійшла до поліцейського і, зіщулившись, застебнула щільніше куртку.
Поглянувши на неї, він криво посміхнувся.
– Тутешні дітлахи боялися її до смерті. Дорослі казали, що при повні вона блукає околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув її весільного дня. І що її появу супроводжує скрегіт незмащених коліщаток. Я ж теж виріс неподалік, у Хаге.
– Правда? – здивувалася Кая, а Харрі стримав посмішку.
– Так, – мовив Скай. – До речі, це єдина жінка з оточення Сімонсена, про яку відомо. Він був самотній вовк. Але мотузки сукав ловко.
Бйорн Гольм, що стояв за їхніми спинами, підняв шмат мотузки, що висіла на цвяху.
– Хіба я казав, що тут можна щось чіпати? – спитав поліцейський, не обертаючись.
Бйорн поспіхом повісив мотузку на місце.
– О’кей, шефе, – мовив Харрі й посміхнувся крізь зуби. – Чи можна узагалі тут щось чіпати?
Ленсман кинув на Харрі оком оцінююче.
– Ви мені ще не розповіли, у чому річ.
– Це цілком таємно, – мовив Харрі. – Перепрошую. Економічні злочини. Ви ж самі розумієте.
– Он як? Якщо ви – саме той Харрі Холе, то ви розслідуєте убивства.
– Ет, – мовив Харрі, – цього разу це інсайдерські операції, незаконна купівля акцій, ухиляння від сплати податків і фальшування. Усі в житті мостять шлях нагору.
Поліцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.
– Звісно, ви маєте рацію, Скаю, – мовила Кая, зітхнувши. – Саме я мала б подбати про те, щоб Управління видало ордер на обшук, але ж ви знаєте, що у нас бракує людей, і ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу… – Вона посміхнулася милою усмішкою, показуючи гостренькі білі зубки й киваючи на мотузку.
Скай поглянув на неї. Гойднувся туди-сюди на підборах гумових чобіт. Потім кивнув головою.
– Я чекатиму на вас у човні, – сказав він.
Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стіл, відкрив маленький наплічник, який привіз із собою, увімкнув кишеньковий ліхтарик з мотузочкою, на кінці якої було причеплено рибальський гачок, закріпив гачок на стелі поміж двома дошками. Добув ноутбук, переносний мікроскоп, що скидався на молоток, під’єднав його до USB-роз’єму у ноуті, перевірив, чи передає мікроскоп зображення на екран, а потім відкрив світлину, яку скинув на ноутбук перед від’їздом.
Харрі став поруч із нареченою й поглянув униз на озеро. У човні миготів цигарковий вогник. Він глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочінь. Харрі ніколи не полюбляв купатися в прісній воді, надто після того, як вони з Ейстейном вирішили прогуляти уроки, поїхали на озеро Хауктьєрн і стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрів заввишки. І Харрі – саме у мить, коли вже мав пірнути у воду, – раптом зауважив перед собою у воді гадюку, а потім над його головою зійшлася крижана скляно-зелена пітьма. У паніці він, певно, вихлестав половину озера і вже був вирішив, що більше ніколи не побачить ні денного світла, ні вдихне повітря.
Відчувши знайомі пахощі, Харрі зрозумів, що Кая стоїть у нього за спиною.
– Бінго, – почули вони тихий голос Бйорна позаду.
Харрі повернувся до нього:
– Той самий тип мотузки?
– Безсумнівно, – відповів Бйорн, тримаючи молоткоподібний мікроскоп біля кінчика мотузки й клацаючи кнопками. – Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однакові. Але найприкметніше – свіжий зріз на кінці мотузки.
– Що?
Бйорн показав на екран.
– Ліворуч – зображення, яке я прихопив із собою. На ньому кінчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’ятикратно збільшений. А на цій світлині у мене чудовий…
Харрі заплющів очі, щоб ще краще насолодитися словом, яке, він це знав, ось-ось прозвучить:
– …збіг.
Він досі не розплющив очей. Мотузка, на якій повісили Маріт Ульсен, не просто виготовлена у цьому місці, її відкраєно від тієї, яка зараз лежить перед ними. Й зріз зовсім недавній. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому місці, де оце стоять вони. Харрі принюхався.
На вулиці стояла темрява, хоч в око стрель. Харрі заледве спромігся роздивитися, як щось забіліло у віконній проймі, коли вони відпливали.
Кая сіла поруч з Харрі на носі човна. Щоб він мав змогу розчути її крізь ревіння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.
– Людина, яка взяла звідси мотузку, має чудово знатися на тутешніх місцях. І між цією людиною та убивцею не може бути багато ланок.
– Гадаю, цих ланок узагалі немає, – мовив Харрі. – Зріз зовсім свіжий. Малоймовірно, щоб мотузка змінила багато рук.
– Отже, ця людина знається на місцевості, може, має тут дачу, – міркувала Кая вголос. – Або він тут виріс.
– Але нащо потрібно їхати так далеко, у покинуту мотузяну майстерню, щоб розжитися кількома метрами мотузки? – спитав Харрі. – Скільки у крамниці беруть за довгу мотузку, кілька сотень?
– Може, випадково опинився неподалік і знав, що тут є мотузки.
– Гаразд, отже, він мешкав на одній із дач неподалік. Адже решті, щоб дістатися майстерні, потрібно переплисти човном. Ти складеш…
– Звісно, я складу перелік сусідів, які мешкають найближче. До слова, я знайшла тобі вулканолога. З Геологічного інституту. Фелікс Рьост. Фахівець з вулканів. Із тих, хто подорожує світами, спостерігає за вулканами, виверженнями тощо.
– Ти з ним розмовляла?
– Лише з його сестрою. Вони мешкають разом. Вона просила мене написати йому на скриньку чи відправити есемеску. Інакше він просто ні з ким не спілкується. Окрім того, на той час він був відсутній – десь у шахи грав. Я відправлю йому камінчики та матеріали.
Вони ковзали зеленим каналом у бік пристані. Бйорн тримав кишеньковий ліхтарик, який освітлював їм шлях і правив за дороговказ, – над водою вже скупчувався туман. Скай заглушив двигун.
– Погляньте-но, – прошепотіла Кая і ще міцніше пригорнулася до Харрі. Він глянув туди, куди жінка показувала пальцем, і знову відчув її запах. В очерети за пристанню з туману ковзнув великий білий самотній лебідь – просто в жмут проміння від кишенькового ліхтарика.
– Святий Боже, яка… краса… – зачаровано прошепотіла Кая, засміялась і швидко стиснула його руку.
Скай провів їх до очисних споруд. Вони вже посідали у «вольво», як Бйорн гарячково опустив скло й гукнув услід ленсманові:
– ФРИТЬОФ!
Скай, зупинившись, повільно розвернувся. На його грубо витесане беземоційне обличчя падало світло від одного з ліхтарів.
– Клоун з телепередачі, – прокричав Бйорн. – Фритьоф з Утре-Енебака!
– З Утре-Енебака? – перепитав Скай і сплюнув. – Уперше чую.
Коли автівка за двадцять п’ять хвилин завернула на шосе біля сміттєспалювального заводу в Грьонму, Харрі мовив до всіх:
– Маємо підлаштувати витік цієї інформації в КРИПОС.
– Що? – водно перепитали Бйорн та Кая.
– Я розмовляв з Беатою. Вона відправить нагору рапорт про те, що ці дані добули її люди з криміналістичного відділу, а не ми.
– Навіщо? – спитала Кая.
– Якщо вбивця мешкає неподалік Люсерена, потрібно буде вчинити обшук усіх будинків, а ми не маємо ані таких можливостей, ані людей.
Бйорн Гольм стукнув кулаком об кермо.
– Знаю, – мовив Харрі. – Найголовніше – схопити його, а хто саме це зробить, уже не так важливо.
Решту шляху вони подолали у цілковитій тиші. Нещирість щойно промовлених слів висіла в повітрі, мов луна.
О проекте
О подписке