Килим як захищений вид

Отже, я сиділа в Баку, в готелі «Лендмарк» на березі Хозарського моря і плакала.

Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталеві чарочки у позолочених підставках для чаю по-східному, срібне блюдо із вигравіруваними промінчиками вогню – символом полум’яної азербайджанської країни. І дорогоцінний східний килим.

– Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.

Сльози очищують, і мені стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербії, Мілораду Павичу і «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю відповідальність із гідністю.

Я витягла килим зі спеціальної шкіряної сумки. Він був запакований у тонесенький шарудливий папір. Зверху лежала сніжно-біла із золотом візитівка. На ній – лише ім’я й нічого більше: Мехрібан Алієва.

Перша леді Азербайджану. Неймовірна красуня. Моя таємнича господиня.

Я розстелила килим на великому ліжку, на якому спала впродовж свого восьмиденного перебування у країні див. В Азербайджані. У Хозарії. Без свого чоловіка. Без Мілорада Павича. Він лежав у своїй белградській сербській труні, навічно схований від сторонніх очей. А до його пам’ятника, встановленого на Ташмайдані завдяки азербайджанцям – або ж хозарам – могла торкнутися кожна дитина. Батьки піднімали малечу на постамент пам’ятника, і вони плескали холодну бронзову статую по коліну рученятами, торкалися Мілорадових рук, мацали його золотаві черевики… Якщо за життя Павич був публічною особою, то після смерті він став чимось навіть більшим. Будь- хто у парку може помацати його обличчя, сфотографуватись біля нього – цей пам’ятник став народним, доступним, відкритим для доторків. Спільний і нічий. І я трішки ревную Павича до його посмертного цілодобового суспільного життя у серці Белграда.

*** * ***

Азербайджанці вважають виготовлення килимів національним надбанням і культурним спадком високого рівня. У них навіть є міністерство килимів! Оскільки кожен регіон цієї країни має свій спосіб ткання, свої візерунки, орнаменти, кольори, матеріали, то коли ви купуєте або отримуєте килим у подарунок, до нього завжди додають розкішний сертифікат із точними даними – його паспорт.

Килими в Азербайджані – це захищений вид.

Мій килим був з області Губа, з теренів Кавказу. Там Азербайджан межує з Росією. Згідно з мапами VIII століття, десь на цій території знаходилося Хозарське царство. Після того періоду воно щезло з історичної арени безслідно, без жодних матеріальних доказів свого існування.

Ось що каже Павичів «Хозарський словник»:

«Подія, описана в цьому лексиконі, відбулася десь у VIII чи IX столітті нашої ери (або ж схожих випадків було кілька), і у спеціалізованій літературі цей випадок зазвичай називається «хозарською полемікою». Хозари – то незалежне й сильне плем’я, войовничий кочівний народ, що в незвідані часи прийшов зі сходу, вигнаний спекотною тишею, і в період з VІІ до Х століття населяв територію між двох морів – Каспійського та Чорного… З історичної арени хозари зникли разом зі своєю державою, оскільки сталось те, про що тут, власне, і йтиметься – бо їх навернули з їхньої первісної і нам сьогодні невідомої віри у одне (знову-таки, не знати, яке) з трьох відомих і тоді й тепер віросповідань – гебрейське, ісламське або християнське. Невдовзі після навернення, властиво, й відбувся розпад Хозарського царства».

У Губинському районі на Кавказі є село, що зветься Кіналіг (Khynalyg). У ньому близько двох тисяч людей розмовляють нікому не відомою мовою. Вони живуть дуже ізольовано, шануючи свої специфічні звичаї. Ніхто не знає, хто вони, звідки, якою мовою говорять. Хоча я підозрюю, що, власне, вони і є хозарами.

Ймовірно, мої господарі – президент Алієв та його дружина Мехрібан – у такий делікатний спосіб, за допомогою килима, хотіли повідомити мені про це. Ткані візерунки, кольори, орнамент – усе невербально промовляє втраченою мовою хозарів. Говорить про загадку зниклого народу. Не пропонує відповідь. Пропонує шараду.

Ані Павич, ані я не знали, що море в Азербайджані називається Хозарським морем. Не знали, що існують місця, котрі носять назву Хозар. І нам навіть наснитися не могло, що відомий азербайджанський письменник зветься Мірза Хозар! І що він курить люльку!^[4]

Тепер килим лежить у Павичевому кабінеті в Белграді. Біля його письмового столу. Мені хочеться вірити, що я привезла чоловікові, моєму вічному коханню, посмертний подарунок з Хозарії. Я поїхала по камінці, а повернулася з розкішним килимом, який виткало невідоме плем’я, загублене й ізольоване у гірських туманах Кавказу.

Було – як було, може, в наступні роки я відпочиватиму на березі Каспійського моря у Хозар- реторті поблизу Баку. Павичів офіційний сайт має назву www.khazars.com. В Азербайджані я завжди буду в своїй літературній домівці.

*** * ***

Коли Павич помер, я зосталася зовсім без друзів. За 24 години зі стрімкого потоку життя перетворилося на глухе болото. Цілий рік я просиділа в квартирі, де перестали дзвонити телефони, куди перестала надходити пошта, куди ззовні більше не проникали висловлення співчуття в нещасті й самотності. У мене в акваріумі були дві золоті рибки, але рибки за природою свого водного світу – німі.

Мене поховали заживо.

Майже ніхто, кого я прохала бодай про якусь підтримку, мені не допоміг.

Люди довкола мене розбігалися – і через моє нещастя, і через свій егоїзм, а найбільше – через колишню заздрість.

Проте активна комунікація – хай і беззвучна, бо відбувалася вона через мейли – кипіла: з видавцями Павича, з його читачами по всьому світу, котрі нон-стоп писали мені усіма можливими мовами.

Я була одна – у Сербії, в Белграді, у власному домі. А Павич був замовчаний, немов ніколи й не існував – також винятково у своїй рідній країні. Пишучи ці рядки, я анітрохи не перебільшую. Я навіть применшую ту жорстокість, на яку наразилася. Сербія вирішила раз і назавжди поквитатися з талантом, успіхом, непересічністю, нетрадиційністю, з вартісним, справжнім, непідкупним, непровінційним.

За три роки мені вдалося видати близько сорока книг Павича на всіх континентах. Його книжки після його смерті читали корейською, російською, турецькою, індонезійською, словацькою, англійською, грузинською, монгольською, китайською, французькою… Його ставили в театрах румунською, польською, у Москві і в Приєдорі.

І три роки мені знадобилося, аби перевидати «Хозарський словник» сербською, рідною мовою. Я плакала кривавими сльозами, доки по його смерті видала книгу, котра до того часу була перекладена 36 мовами світу і витримала 95 перевидань! Цифри – сувора дійсність.

Скрізь усе було просто, доступно, прихильно – тільки не в Сербії. І скрізь подорожуючи, читаючи на різних кафедрах світу лекції про Павича, я могла говорити з людьми.

Це страшно, жаско, неймовірно, але гіркою істиною є те, що лише поза Сербією я почувалася людиною. І дружиною Мілорада Павича. Скрізь, крім рідної країни, мені допомагали захистити культурний спадок Сербії від неї самої.

В процесі роботи над моєю книжкою чимало змінилося завдяки моїм, буквально сізіфовим намаганням уплинути і врятувати те, що мали би рятувати усі, крім мене. Я засвідчую це, аби не забулось, на кого перетворилися ми, серби, у ХХІ сторіччі. Це не поодинокий випадок, який стосується одного письменника, його книг і його удови. Це – реалії Сербії. Країни, котра знаходиться на шляху до зникнення, адже вона так довго старалася на користь власної шкоди. І досі робить це.

*** * ***

У тій пітьмі, шизофренії, в тій непроглядній ночі, в котрій я опинилась і жила майже два роки, світло мені принесли хозари! Від моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моєму домі, аби повідомити, що на Ташмайдані встановлять пам’ятник Павичу, все змінилося з блискавичною швидкістю. Моє життя в божевільний спосіб роздвоїлося. У місцевих інституціях, закладах, крамницях, на нечастих зустрічах з інтелектуальною елітою мене принижували, відштовхували, залишали в коридорах, знущалися, ізолювали, зневажали, висміювали, обманювали, топтали… навіть лаяли.

Будьмо відверті – знущалися не з мене, не з Ясміни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мілораду Павичу.

В тій країні і в ті часи, коли я живу, успіху не прощають ні за життя, ні після смерті.

А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечері. На Мілорадів гріб і до пам’ятника покладали вінки до дня його народження й смерті. Мені приносили кошики з добірними подарунками. Вийшло спеціальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографією пам’ятника в парку. Мені подарували медаль із зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарешті я їду в Баку з усіма почестями, як висока державна гостя, і мені дарують хозарський килим^[5]