Пейзаж звабливого пекла

Гобустан – гігантська територія неподалік Баку. Він належить до спадщини ЮНЕСКО. Культурного та геологічного. Йдеться про терени нереальних, позаземних скель, пустелі, чудесні напівгористі рівнини, сплюснуті вулкани, що випльовують гейзери грязюки, і тисячі наскельних малюнків праісторичних людей. Ця мистецька резервація просто неба змусила мене заніміти. Мені й наснитися не могло, що в одному місці може трапитись неймовірна краса природного пейзажу, переплетена з мистецтвом первісних мешканців планети. Понад 6000 гравюр на скелях свідчать про те, що життя вже існувало від п’яти до сорока тисяч років тому.

Мені взагалі не ясно, чому у медіа фігурує лише кілька образів-кліше минулого – древній Єгипет, майя, інки і купка мумій. А про Гобустан – величезне неоціненне кам’яне сховище праісторичної культури, ми майже нічого не знаємо.

Шлях, що веде з Баку до Гобустана, пролягає берегом Каспійського, вірніше, Хозарського моря. Варто виїхати з столиці Азербайджану і рушити на південь – краєвид стає специфічним і пустельним. Біляво-срібляста земля має текстуру сірого шовку. Це колишнє дно Каспійського моря, що перетворилось на узбережжя. Мільйони років це море спадало й прибувало, було солоним, тоді солодким – узялася ж звідкись назва «Каспійське озеро». Скрізь довкола – свердловини нафти, схожі на сербські колодязі. Вони схожі на птахів, що невпинно нагинаються і клюють нафту.

Лише в Азербайджані я усвідомила, що все-таки означає той значок бензозаправок «Шел» – розкішна, схожа на віяло, мушля. Є нафта зі скам’янілого дерева, а є нафта зі скам’янілих мушель. Азербайджанську нафту на землі й на морі роблять виключно з мушель. Мушлі, доки живі, є делікатесом, а коли хворіють – дають перлини, коли ж гинуть і випадають в осад – творять «чорне золото». Ця дорогоцінна істота з твердим панциром і трепетним тільцем здатна у будь-якому вигляді дарувати користь.

Берег та пляж Каспійського моря ані на дрібку не складаються з піску! Усе, по чому ви ходите, – то мушлі. Азербайджанська нафта, котру видобувають на платформах у морі і за допомогою насосів на землі – уся з давно мертвих мушель. Наша Ангеліна розповіла, що в Баку віддавна існує спеціальний інститут нафти. Я дуже по-жіночому зауважила, що можна було б відкрити нафтовий СПА-центр, на що Ангеліна лише таємниче посміхнулася. Вже наступного дня ми четверо отримали від неї на подарунок дивовижні «хозарські» косметичні набори з нафти, вулканічних грязей і перемелених мушель! Креми й маски для обличчя, пілінг для тіла, гелі для ванни, і все те – made in Azerbaijan.

Назва «Гобустан» означає «край ярів». Колодязь. Хай там як, перед нами буквально ні з чого виникли дві гігантські рівнини, немов якась світова геологічна платформа. Вони переливалися на сонці і нагадували космодроми для НЛО. У нас одразу ж заклало вуха, як при злітанні чи приземленні літака, хоча ми були все ще на узбережжі, яке в Азербайджані знаходиться в низині. Каспійське море тут – на 27 метрів нижче, ніж інші моря світу.

Я подумала: якщо й існує таємнича фата-моргана – то це саме ота, звукогравітаційна фата-моргана. Між тим жодної помилки не було. Перед нами лежав Гобустан. Місце геологічної та цивілізаційної величі.

І він вібрував своїми частотами…

*** * ***

Гобустан – це територія геологічних видовищ. З його печерами, камінням, різноманіттям витесаних у скелях палеолітичних малюнків. Шмаганий суховіями, уражений ерозією, випалений гарячим сонцем, він є ще й кліматичним раритетом. Цей драматичний пейзаж збудливого пекла вкупі з картинами доісторичних людей – ми прозвали їх гобустанцями – із зображеннями їхніх човнів, тварин, на яких вони полювали, з примітивними зображеннями їх самих дарує відвідувачеві цих мегалітних інсталяцій відчуття космічної ексклюзивності.

Хвилювання, що його я відчула у Гобустані, складно з чимось порівняти. Справді, мало є у світі місць, де можна спостерігати тандем екстремальної креативності природи та тисячолітнього мистецтва праісторичних людей. Тож я від початку була й залишилась переконаною, що до гобустанських просторів доклали руку й істоти з інших світів.

Директорка цього музею просто неба, внесеного до спадку ЮНЕСКО, неймовірно яскрава й заанґажована пані своїми розмовами нагадала мені модерну священнослужительку. Хранителька епох минулого, володарка гобустанських територій. Звати її Малахат Фараєва. Що за ім’я!

Мушу нагадати читачеві, що офіційна сербська делегація «Євробачення» на запрошення азербайджанської сторони складалася з кількох жінок. Впродовж візиту нас возив маленький комфортний білий бус, водієм якого був, ясна річ, чоловік, і всі ми чудувалися – як він без жодних папірців минає численні дорожні затори, звичні для таких скупчень людей, як під час «Євробачення». Здавалося, варто нам під’їхати – і всі розступаються. Ми жартували, що причина криється в номерному знаку «ПА», адже перед мешканцями Панчева – анекдотично поганими водіями – усі тікають навіть в далекому Азербайджані, в тому числі й поліція. Ми розповіли цей сербський жарт нашому гідові Ангеліні, на що вона скоса на нас подивилася і сказала, що «ПА» означає «президентський апарат», і що у всьому Азербайджані існує всього три таких міні-буси. Гадаю, тоді ми вперше збагнули, на якому рівні відбувався наш візит і чому усе здається таким простим, а часом і складним (без супроводу ми не могли піти навіть до крамниці, до банкомату чи в ресторан).

Президентський білий бус я згадую, адже він є одним з героїв гобустанської історії, і його роль розкриватиметься впродовж оповіді.

Директорка національного парку, Малахат-ханум, як би офіційно назвали її азербайджанці, була сповнена апокрифних історій про місцеві краї. Вперше мені довелось бачити, щоб фахівець з археології та історії був так науково підкований. А пані Фараєва була саме така, тож могла собі дозволити ексклюзивну, майже мистецьку інтерпретацію подій. В основному її розповіді від фактів переходили до сповіді, від науки – до поетики цих теренів, а тоді – далі, у метафізичну безодню прапочатків.

Ми йшли за нею, немов вівці, до праматері-печери, в котрій стільки малюнків нашаровувались одні на одні, що можна було грати в гру – відшукати бика в утробі риби, знайти гобустанця зі скафандром, помилуватись човном, форма якого не знана жодній іншій цивілізації, помітити стадо оленів… Праматір-печера звалася Азіл і мала вхід у формі вульви. Я непомітно збирала хозарські камінці для Павича і кидала їх до сумки, побоюючись, аби хранителі заповідника, які йшли позаду нас, цього не помітили. Навряд чи я змогла би пояснити їм, що моя пристрасть до тла Азербайджану не є ані туристичною, ані колекціонерською – лише літературно-любовною. Я збирала крихти реальної Хозарії, аби поховати їх поряд з чоловіковим пам’ятником, зведеним на іншому тлі – на белградському Ташмайдані.

Ми блукали стежинками по випалених місцинах геологічного катаклізму. Дебелі кавказькі ящірки повзли за нами, мов домашні улюбленці, а пані Малахат розповідала про колишню тутешню буйну флору та фауну, оскільки Каспійсько-Хозарське море під час свого існування кілька тисяч років було прісноводним. Мені вже паморочилося в голові від глибини часів, кайнозой змінював мезозой, той – палеозой, легко й природно, неначе йшлося про популярний ТБ-серіал, а не про накопичення променистої енергії в шарах Землі перед нашими очима і під підошвами.

У певний момент пристрасного занурення директорки у палеолітний стиль життя вона спинилася, помітивши, що ми не в захваті від тісної компанії кавказьких ящірок, і сказала:

– У перші дні моєї служби в Гобустані, коли я лише знайомилася з місциною, зі мною трапився дивний випадок. Був полудень, сонце припікало, і я побачила, що на одній скелі щось світиться – розкішне, блискуче, променистим сяйвом діаманту. Підійшовши ближче, я побачила велику змію, луска якої переливалася на сонці. Від переляку я остовпіла. Змія дивилася на мене. Ні, я не злякалася… Трапилось щось геть інше. Змія зачарувала мене своєю красою, і я просто закохалася в неї!

Ми мовчали і невідривно дивилися на пані директорку, злякані й шоковані, немов вона сама була змією, про яку розповідала.

– Тоді я загадала бажання… Грандіозне бажання!

– І… – промимрили ми в один голос.

– І моє бажання здійснилося!

Гадаю, кожна з нас гарячково уявляла, що ж могло бути тим грандіозним бажанням: велике кохання, шлюб, діти, захист дисертації, міжнародна слава науковця, шлях у всесвіт, райське життя…

– Я забажала, аби Гобустан був під захистом ЮНЕСКО, і через десять років копіткої праці моя мрія здійснилася!

Дорогі читачі, я довго розмірковувала, що сказати на цьому етапі мого роману-подорожі. Я мешкаю в країні, в чиїй столиці вже десять років не працюють два головні музеї – національний і сучасного мистецтва. Я – удова письменника, котрого переклали 36 мовами, і лише в його рідній країні я не в змозі посмертно перевидати його «Хозарський словник», хоча щодо інших мов та континентів це не становить проблем. Коментарі тут зайві… нічого дивного, що Сербія знаходиться там, де знаходиться, адже ми стрімко опускаємось, стрибаючи через три сходинки. Щодня! Скажу лише, що у Сербії знаходиться під захистом ЮНЕСКО. Перш ніж повернутися додому, я поцікавилась цим питанням: Гамзіград – Ромуліана (2007), середньовічні пам’ятники на Косові (2004), Студениця (1986), Старі Рас і Сопочани (1979).

Було б пречудово, якби існувала інституція, що надійно захищала б націю від неї самої. Нещасні хозари зникли саме з цих причин. Врятуватись їм не вдалося. Не існує матеріальних слідів їхнього існування – будинків, літератури, письма, могил… «Вони потонули». Можливо, найбільшою історичною правдою є саме те, що назва Каспійського моря азербайджанською мовою офіційно звучить, як «Хозарське море». Хозар денізі.

Але повернімося до головної героїні. Пані Малахат – літня дама, заміжня, з солідною кар’єрою науковця, привітна й весела жінка, горда з того, що й після здійснення своєї найбільшої мрії зберігає ліцензію, отриману від ЮНЕСКО. Бо не штука щось отримати – штука це зберегти.

Гобустан – це така собі дивна кам’яна пустеля на плато. Біля великого паркінгу росте одне-єдине дерево. Ми сіли в його тіні на лавиці, а директорка попрохала охоронців набрати нам шовковиці. Ми знаходилися під велетенською білою шовковицею. Смак атласно-білих плодів, напрочуд солодких, яких я не куштувала з дитинства, огорнув мене, мов м’якою ковдрою. Я знаходжуся в серці праісторії, за тисячі кілометрів від домівки, а завдяки магії смаку одного-єдиного плоду повертаюся в дитинство. Пані Малахат розповідала про шовковицю, про шовковий шлях, що лежав через Азербайджан, про уфологів, які – крім рядових туристів – навідують Гобустан, про знайдені тут недавно чотири людські скелети, вік яких поки не встановлений, про каспійсько-кавказькі археологічні наукові інститути. А тоді зненацька сказала:

– А зараз, любі дами, я пішки спущуся донизу, в музей, який ми відкрили кілька місяців тому, а ви поїдете автівкою. І знайте, що з’ївши цю шовковицю, ви залишитесь назавжди зачаровані Гобустаном. Часточка вашої душі потрапила в полон!

Ми мило посміхнулися цій жіночій ініціації за допомогою шовковиці, директорка спішно покрокувала до будівлі унизу, а ми ліниво поплелися до міні-буса.

Але чорти б мене вхопили, якщо шофер зміг відчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Він пробував і так, і сяк, смикав, штовхав, брався за інструменти – ні на йоту… З’явилися четверо охоронців, пхалися й вони – безуспішно. Ми були в полоні! Ініційовані і метафізично інфіковані. Врешті-решт, якийсь гнучкий хлопчина зміг пролізти всередину крізь відчинене вікно і розблокувати двері.

Однак, жодна з нас не мала великої охоти сідати досередини. У всіх крутилось на думці одне: що як ми увійдемо і не зможемо вийти? А ввечері на нас чекає перший півфінал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечірні сукні, ВІП-ложі!..

Оскільки після смерті чоловіка я почуваюся наполовину хозаркою (і лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що двері функціонуватимуть безвідмовно, щойно ми виберемося з місця, захищеного біополями, непідвладними людським технологіям, і сіла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.

Так і було. Біля музею дверцята легко відчинилися, і ніколи опісля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гіпермодерним інтерактивним музеєм, яким міг би похвалитися хоч би й Париж. В офіційній обстановці директорка була геть іншою – підкреслено професійною, діловою, раціональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.

По дорозі в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злітає чи сідає літак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанські фреквенції, без сумніву, діяли на первинному, чуттєвому рівні.

Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в ліжко і хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духів, і звільнити в собі хоча б крихітне місце для вечірніх вражень з «Євробачення». Але безуспішно. У передпокої номера лежала записка: