Жінки були душею надпоручикової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними цяцьками.

Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручика цілих два тижні, аж поки по неї приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми й, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.

Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.

В усіх кутках спальні та їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд – розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.

Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі. Надпоручик Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.

– Сьогодні у мене служба, – прийду аж уночі. Подбайте про все й приберіть квартиру. Останній мій денщик через своє ледарство пішов сьогодні з маршбатальйоном на фронт.

Віддавши ще накази щодо канарка й ангорської кішки, він пішов, не забувши з порога ще раз кинути кілька слів про чесність і порядок.

Швейк навів у квартирі зразковий порядок, так що, коли надпоручик Лукаш уночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все гаразд, лише кішка набешкетувала і зжерла вашого канарка.

– Як це?! – гримнув надпоручик.

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ось як. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю їх одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, що аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане обер-лейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас удома живе один капелюшник. То він так видресирував кішку, що вона хоч спершу й зжерла йому трьох канарків, зате тепер уже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба й собі спробувати. Витяг я того канарка з клітки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навіть не опам’ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане обер-лейтенанте, був горобець – я не сказав би ні слова, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто з пір’ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кішки, кажуть, мало музикальні й не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, просто на цьому не розуміються, я кішку вилаяв, але побий мене бог, коли я її хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.

Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручикові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстким наміром, відступив, сів у крісло і поцікавився:

– Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля Боже?

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так, – урочисто відповів Швейк. – Мені змалечку як наврочено.

Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для всіх довкола неприємності. Я справді хотів їх обох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі «У Штупартів» кілька років тому кішка зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав по-котячому… Але кішки страшенно живучі. Якщо накажете, пане обер-лейтенанте, уколошкати її, то доведеться розчавити її поміж дверима, бо інакше нічого не вийде.

І Швейк з найневиннішим виразом обличчя й добродушним усміхом ясно виклав надпоручикові, як треба страчувати котів; зміст цієї розповіді напевно довів би Товариство захисту тварин до божевільні.

При цьому він виявив такі професійні знання, що надпоручик Лукаш, забувши свій гнів, спитав:

– Ви вмієте поводитися з тваринами? Ви любите їх?

– Найбільше я люблю собак, – сказав Швейк, – бо на них можна добре заробити, треба тільки вміти їх продавати. У мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене скаржитися, чому, мовляв, я продав здохлятину замість чистокровного і здорового собаки. Нібито всі собаки мають бути чистокровні та здорові! Та ще й кожен бажає мати родовід, отож доводилося ті родоводи друкувати й з якоїсь кошіржської^[158] дворняжки, що народилася на цегельні, робити найчистокровнішого дворянина з баварської псарні Арміна фон Баргейма. А покупці побачать отой родовід та й радіють, мовляв, поталанило, придбали чистокровну тварину. Їм можна було підсунути вршовіцького шпіца замість такси, а вони тільки дивувалися, чому цей, аж із самої Німеччини, дорогий собака такий кудлатий і чому в нього не криві ноги. Так роблять в усіх псарнях. У вас би, пане обер-лейтенанте, очі на лоба полізли, коли б ви побачили ті шахрайства з родоводами, що робляться у всіх великих псарнях. Собак, які б могли про себе сказати: «Я чистокровна звірюка», – насправді мало. Або його мамуня злигалась з якоюсь потворою, або бабуня, або мав тих татунів багато й від кожного щось успадкував. Від одного – вуха, від другого – хвіст, від третього – якісь кудли на морді, від четвертого – пащеку, від п’ятого – криві лапи, а в шостого вдався зростом. Якщо ж мав таких батечків із дванадцять, то можете собі уявити, пане обер-лейтенанте, який у того собаки вигляд! Одного разу я купив такого пса – звали його Балабан, так він через отих своїх батьків був такий гидкий, що всі собаки його обминали. Я купив його з милосердя, бо він був такий самотній. І сидів той пес вічно дома в кутку, та такий же смутний, такий смутний, що я мусив його продати за пінчера. Найбільшого клопоту завдало мені фарбування його, бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. Потім він потрапив зі своїм хазяїном аж у Моравію, і відтоді я його вже не бачив.

Надпоручика почала цікавити ця кінологічна лекція, тому Швейк міг без перешкоди вести далі:

– Собаки самі не можуть фарбувати собі волосся, як це роблять дами. Про це повинен подбати той, хто хоче пса продати. Коли пес такий старий, що аж посивів, а ви хочете продати його за однорічного цуцика або навіть запевняєте, що цьому дідуганові лише дев’ять місяців, то тоді купіть ляпіс, розчиніть його і пофарбуйте ним пса в чорний колір – він буде як новенький; щоб набув сили – годуйте його миш’яком у кінських дозах і зуби чистіть наждачним папером, тим, яким чистять іржаві ножи. А перш ніж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив’янки, аби він був трохи напідпитку, і пес одразу стає жвавий, веселий, радісно гавкає і родичається з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовніше ось що: треба говорити й говорити до покупця, аж поки не заб’єте йому памороки. Якщо хтось хоче купити пінчера, а ви не маєте нічого іншого, крім якогось мисливського пса, то треба вміти переконати покупця, щоб він замість пінчера повів додому мисливського пса. А якщо випадково маєте лише пінчера, а є покупець на злючого німецького вартового дога, то ви повинні так забити баки йому, щоб він замість дога відніс у кишені цього маленького пінчера. Колись, як ще я торгував тваринами, прийшла до мене одна дама. У неї, каже, втік у садок папуга. А там саме перед віллою грались якісь хлопчаки в індіанців. Вони того папугу зловили, повиривали йому з хвоста всі пера і прикрасилися ними, немов поліцаї. Той папуга від сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отож дама хоче купити собі нового папугу, але чемного, не якогось там грубіяна, що вміє тільки лаятись. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було і я не знав, де б його дістати. А вдома у мене був злющий бульдог, зовсім сліпий. То я, пане обер-лейтенанте, мусив ту даму переконувати від четвертої години по обіді аж до сьомої вечора, поки вона не купила замість папуги цього сліпого бульдога. Це було гірше за якусь там дипломатичну ситуацію. А коли вона виходила, я сказав: «Хай тепер хлопці лише спробують і йому хвоста висмикати», – і більше я з тією панею не мав нагоди розмовляти. Вона через того бульдога мусила виїхати з Праги, бо він перекусав геть усіх у будинку. Дістати порядну тварину, пане обер-лейтенанте, хоч вірте, хоч не вірте, це вам не мед лизати…

– Я дуже люблю собак, – сказав надпоручик. – Деякі мої приятелі, що тепер на фронті, взяли з собою псів. Потім писали мені, що війна в товаристві такої вірної, відданої тварини не така вже й погана. Як видно, ви добре знаєте всі породи собак, і я гадаю, коли б у мене був собака, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я маю на увазі собаку-друга. Був у мене колись пінчер, але не знаю…

– На мою думку, пане обер-лейтенанте, пінчер дуже милий собачка, правда, він не кожному подобається, бо на ньому дуже багато шерсті й він має таку шорстку бороду на морді, що скидається на звільненого арештанта. Пінчери такі потворні, аж глянути любо, до того ж дуже розумні. Куди там до них придуркуватому сенбернарові. Пінчери розумніші за фокстер’єрів. Я знав одного…

Надпоручик Лукаш поглянув на годинник і перервав Швейкове базікання:

– Уже пізно, мені треба виспатися. Завтра я знову чергую в казармах. Отже, можете цілий день присвятити тому, щоб знайти мені якогось пінчера. Він пішов спати, а Швейк ліг у кухні на диван і почитав ще газету, яку надпоручик приніс із казарми.

– Он як, – казав сам собі Швейк, зацікавлено проглядаючи новини дня. – Султан нагородив кайзера Вільгельма воєнною медаллю, а я дотепер ще не маю навіть малої срібної.

Він замислився й зненацька зірвався з місця.

– Мало не забув! – І пішов до кімнати надпоручика, який уже міцно спав. Швейк збудив його:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ви не дали мені жодного наказу щодо тієї кицьки.

Напівсонний надпоручик перевернувся на другий бік і промимрив:

– Три дні казарменного арешту, – і знову заснув. Швейк тихо вийшов із кімнати, витяг нещасну кішку з-під канапи і сказав їй:

– Маєш три дні казарменного арешту. Абтретен!

І ангорська кицька знову полізла під канапу.