Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розірвала дружні відносини між ним і фельдкуратом. Коли фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може зняти з нього цю личину.
Фельдкурат продав Швейка надпоручикові Лукашу, точніше сказати, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. У надпоручика Лукаша зібралася якось приємна компанія. Грали в «очко».
Фельдкурат програвся вщент і нарешті спитав:
– Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом із тим цікава фігура, щось non plus ultra[154]. У вас іще ні в кого ніколи не було такого денщика.
– Можу позичити тобі сто крон, – запропонував поручик Лукаш. – Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені свого раритета. Мій денщик гидкий тип, весь час зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, але це нічого не допомагає. Щоразу, як зустрічаю, даю запотиличника, і це не впливає. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.
– Отже, згода, – легковажно сказав фельдкурат, – або післязавтра сто крон, або Швейк.
Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат чудово знав і зовсім не сумнівався в тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.
«Адже я міг узяти й двісті крон», – злостився він на себе.
Пересідаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат відчував докори сумління, у нього був напад сентиментальності.
«Дуже негарно з мого боку, – подумав він, дзвонячи до своєї квартири. – Як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?»
– Любий Швейку, – сказав він, увійшовши до кімнати, – сьогодні сталося щось незвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Я пішов ва-банк, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кілька разів я потім ставив на туза або на десятку, і завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.
Він на хвильку замовк.
– А в кінці я програв і вас. Позичив на вас сто крон і якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручикові Лукашу. Мені дуже прикро…
– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.
– Давайте сюди, – пожвавішав фельдкурат. – Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені так не хочеться з вами розставатись.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
– Прийшов віддати тобі борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, – киньте і мені карту.
– Ва-банк! – вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. – Лише однісіньке очко перебрав! Знову ва-банк, – сказав він, коли починали наступний хід, – ва-банк! Всліпу!
– Двадцять, – заявив банківник.
– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із тієї сотні, яку позичав йому Швейк, аби відкупитися від нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручика Лукаша.
Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:
– Все марно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе що міг, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручика Лукаша, і настане хвилина, коли ми змушені будемо розлучитись.
– А в банку багато було? – спокійно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, коли вже й занадто щастить. У Здеразі жив один бляхар Вейвода. Він любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось чорт його спокусив сказати: «А чи не перекинутись нам в «очко» по п’ять крейцарів?» Ну й почали грати в це п’ятачкове «очко». Він банкував. Усі програвали, й нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв, і без упину примовляв: «Маленька, погана, додому». Ви не можете собі уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годі. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, аби йти ва-банк. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, додому». Картярі ставили по п’ятірці й увесь час продували. Один майстер сажотрусів так розсердився, що пішов додому по гроші, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він удав, що нічого не має, і навмисне каже: «В мене шістнадцять». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятись і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз уже віддухопелили за шулерство, хоч це був найчесніший гравець. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тоді й шинкар не витримав. У нього саме були заготовлені гроші для пивзаводу, він узяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі програв по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе й заявив, що йде ва-банк. «Граємо, – каже, – з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, – це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витяг другу сімку і так її залишив. «Тепер прийде туз або десятка, – зловтішно сказав шинкар. – Голову даю навідсіч, пане Вейводо, тепер ви пролетіли». Запала мертва тиша. Вейвода перевернув карту – аж то знову сімка. Шинкар зблід як крейда, – це ж були його останні гроші, – й подався на кухню, а за хвилину прибіг хлопець, що в нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, оживили й знову сіли грати. Грошей уже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише повторював: «Маленька, погана, до мене». І будь-що хотів пролетіти. Але тому, що він мусив відкривати карти й викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебрати. Всі вже від його щастя очманіли й домовилися далі грати під розписку, якщо готівки вже не буде. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі й тисячі. Майстер сажотрусів був уже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза – близько мільйона, двірник із «Столітнього кафе» – вісімсот тисяч крон, один студент медик – понад два мільйони. Лише на тарілці лежало розписок на клаптиках паперу більше ніж на триста тисяч. Старий Вейвода аж із шкіри пнувся, щоб тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що й той загріб гроші, бо дістав «очко».
Послали по нові карти, але все було марно. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усі вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, що всього-на-всього виклав готівкою вісім крон. Він відверто заявив, що такий чоловік, як Вейвода, не повинен би ходити світом, його треба було б відлупцювати носаками, викинути і втопити, як цуценя. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому сяйнула чудова думка. «Мені треба до вбиральні, – сказав він сажотрусові. – Пограйте за мене, пане майстре!» І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці, привести поліцію. Знайшов патруля й каже: «В тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутись, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, йому повідомили, що за цей час студент-медик просадив понад два мільйони, а двірник понад три». На тарілці вже зібралося п’ятсот тисяч крон розписками. За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув: «Рятуйся, хто може!» Але було запізно. Конфіскували банк і всіх повели до поліції. Вугляр із Здераза почав пручатись, і його довелося везти в поліційній таратайці. У банку самими розписками було понад півмільярда, а готівкою понад півтори тисячі крон. «Таке мені ще на зуби не потрапляло, – заявив інспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. – Куди до них Монте-Карло!» Всіх, окрім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди з конфіскованого банку – десь близько ста шістдесяти мільйонів. Але він до ранку з’їхав з глузду, а вранці ходив по Празі й замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так пощастило в картах!
Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося дотягти його до ліжка, пустив сльозу й захлипав:
– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – і заснув, як у воду поринув.
Другого дня фельдкурат, не насмілюючись підняти на Швейка очей, як пішов уранці, то повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.
– Покажіть йому, Швейку, – сказав він, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, аби все знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці вам потрібно з’явитись до надпоручика Лукаша.
Швейк зі своїм заступником чудесно провели ніч за приготуванням ґроґу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:
– «Гей, біля Ходова там тече водичка, – продає там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дівчата битим шляхом, на Білій горі там ратай оре».
– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. З такими здібностями ти у фельдкурата втримаєшся.
Так і сталося, що того дня по обіді надпоручик Лукаш уперше побачив чесне й щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому відрапортував: – Насмілюсь доповісти, пане оберлейтенанте, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.
О проекте
О подписке