Глава X
Швейк денщиком у фельдкурата
І
І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох солдатів з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.
Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною їх зовсім звільнили від військової служби.
Вони поважно йшли бруком біля тротуару, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними й козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, у якому він пішов до армії. Отож перед звільненням йому видали стару військову форму, що раніше належала якомусь череваневі, на цілу голову вищому за Швейка.
У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Нескінченні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезна, полатана на ліктях, брудна і заяложена гімнастерка теліпалася на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який у гарнізонній тюрмі йому теж замінили, з’їхав аж за вуха.
На посмішки глядачів Швейк відповідав м’яким усміхом і теплим поглядом своїх лагідних очей.
Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.
Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Мaлій Стрaні під портиком.
– Ти звідкіля? – спитав він.
– З Праги.
– А не втечеш від нас?
У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то люди худі й довготелесі – переважно скептиками.
Тому довгий сказав маленькому:
– Звичайно, якби міг, утік би.
– А на якого біса йому тікати? – озвався маленький. – Так чи так, він – на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.
– А що в ньому? – спитав довгань.
– Не знаю.
– От бач, не знаєш, а балакаєш… Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:
– Ти не знаєш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?
– На сповідь, – байдуже відповів Швейк, – завтра мене вішатимуть. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.
– А за що тебе, так би мовити, теє?.. – обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільські ремісники й батьки родин.
– Не знаю, – відповів Швейк, добродушно всміхаючись. – Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.
– Либонь, тобі така нещаслива планета вийшла, – співчутливо, із знанням справи зауважив маленький. – У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли по нього, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.
– А по-моєму, – сказав скептично довготелесий, – так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обґрунтувати.
– Коли немає війни, – зазначив Швейк, – воно обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом – один дідько.
– Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? – спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.
– Ще й до якої політики! – усміхнувся Швейк.
– А чи ти часом не національний соціаліст[116]? Тепер товстун став обережний і втрутився в розмову.
– А що нам до нього? – сказав він. – Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? – звернувся він до довганя; той тихо промовив:
– Багнети можна було б зняти. Адже він наш.
Тонік перестав бути скептиком і сповнився співчуттям до Швейка.
Вони знайшли під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.
– Ти б, може, закурив, га? – спитав він. – А чи… – Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити, перш ніж повісять!» – але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.
Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини, які живуть в районі Градец Кралове, про жінок, дітей, про шматок поля, про єдину корівчину.
– Пити хочеться, – заявив Швейк. Довгань і малий перезирнулися.
– Десь на один кухоль і ми знайшли б, – сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. – Але куди-небудь так, щоб не впадало в вічі.
– Ходімо в «Куклік»[117], – запропонував Швейк, – гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл[118], його можете не боятися. Там грає скрипка і гармонія, – говорив він далі, – заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, яких не пускають в «репрезентяк».[119]
Довгань ще раз перезирнувся з малим і сказав:
– Що ж, ходімо, до Карліна ще далеко.
Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклік» у доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні й зайшли до залу, де скрипка і гармонія наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні «На Панкраці є горбочок, там алея, як шнурочок…».
Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного на вигляд молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».
За одним столиком спав п’яний торгівець сардинами. Вряди-годи він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під дзеркалом сиділо ще троє дівчат, що гукали якомусь залізничному кондукторові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Марженку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла переспати з якимось солдатом у готель «Вальшум».
Біля самих дверей сидів солдат із кількома цивільними й розповідав їм, як його поранили в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені сигарет, які він дістав від співрозмовників. Він усе говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:
– Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?
Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармонія заквилили її, очі старого налилися слізьми, і він завів деренчливим голосом:
Розуму набрала, і все маму звала, і все маму звала.
Від сусіднього стола хтось гукнув:
– Та годі ж бо! Йдіть під три чорти! Забирайтесь вже з цією своєю сиріткою!
І наперекір старому за ворожим столом почали співати:
Розлука, розлука,
для серця розпука, розпука…
– Франто! – покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». – Кинь ти вже їх до бісового батька та ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди сигарети. Годі тобі розважати овечок Божих.
Швейк із своїми конвоїрами зацікавлено дивилися на цю сцену.
Швейк – він часто бував тут до війни – поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісні, де все було навпаки.
Якось вони навіть хором заспівали:
Цієї миті несподівано ввійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і невблаганний. Всі сіпонулись, як куріпки від пострілу. Таємні агенти зігнали всіх докупи, і Швейк теж опинився в цій компанії, бо на свою біду, коли комісар Драшнер зажадав від нього посвідчення особи, спитав: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»
Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом, і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики й тут же, у «Кукліку», читав їх повіям.
Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства[121]. Довгань ще якусь хвилину боровся сам із собою, але, позбувшися свого скептицизму, поволі втрачав також і стриманість та розсудливість.
– Я потанцюю, – вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».[122]
Товстун зазнавав усіх радощів життя.
Біля нього сиділа дівчина і верзла непристойності, а в нього від її слів очі так і вигравали.
Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся із своєю партнершою до стола. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. У тій атмосфері продажного кохання, нікотину та алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Після нас – хоч потоп».
Пополудні до них підсів якийсь вояк і запропонував зробити за п’ятірку флегмону[123] або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм у руку або ногу гас[124]. Після того будете, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочувати рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді вас змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.
Довгань, який втратив душевну рівновагу, домовився з вояком, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.
Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушити в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Кукліку», і він став погрожувати, що піде сам.
Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що дорогою вони заглянуть іще куди-небудь.
Вони зайшли до маленького кафе за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник, щоб можна було ще порозважатися. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало великих зусиль. Ноги в конвоїрів увесь час підламувались, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли дорогою їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджувати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями й з великою натугою Швейкові нарешті вдалося притягти їх до будинку на Краловській вулиці, де жив фельдкурат.
Він сам настромив їм багнети на гвинтівки й стусанами під ребра примусив, щоб вони вели його, а не він їх.
На другому поверсі, де на дверях квартири була прикріплена візитна картка: «Отто Кац – фельдкурат», – їм відчинив якийсь вояк. З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.
– Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, – через силу промовив довгань, козиряючи воякові, – ein… Paket… und ein Mann gebracht.[125]
– Залазьте, – сказав вояк, – де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… – Вояк сплюнув.
Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинились і ввійшов, точніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був без піджака, в самій жилетці й тримав у руці сигару.
– То ви вже тут? – сказав він Швейкові. – Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, нема.
– Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?
– Він є, насмілюсь доповісти, без сірників, – відповів Швейк.
– Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому дати прикурити. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?
– Насмілюсь доповісти, не смердять.
– Так. Це по-друге. А тепер – по-третє. П’єте горілку?
– Насмілюсь доповісти, горілки не п’ю, тільки ром.
– Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не… неп… питущий, і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та-такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл. Т-ти, непитущий! – звернувся він до вояка. – І як же тобі не с-сором, йолопе. За це б тобі заїхати зо два рази у вухо!
Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоїрів. Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, марно опираючись на свої гвинтівки.
– Ви п’я… п-п’яні! – сказав фельдкурат. – Ви нажлуктилися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз зателефо-ну-ну-ную до казарми.
Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється щохвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вели Швейка під багнетами й боялися, аби він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті – вже сам їх і стеріг.
Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.
– Я б чогось випив! – зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову напав скептицизм і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням – тільки жарти.
Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.
– Ну й бовдури ж ми, – бідкався довгань. Нарешті Швейк, вислухавши всі звинувачення, заявив:
– Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені всміхнулося щастя.
– Я б таки чогось випив, – розпачливо повторював оптиміст.
Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. – Пусти нас додому, – сказав він Швейкові, – не дурій, колего!
– Три кроки від мене! – відповів Швейк. – Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.
У дверях з’явився фельдкурат:
– Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що напиватися під час виконання службових обов’язків – заборонено. Марш звідси!
Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.
О проекте
О подписке