Я вважаю, що освіта у сфері сучасних IT й інновацій в Україні, дійсно, на сумному рівні. Так, з вищою математикою, звичайно, все відмінно, але ступінь інноваційності та відповідності сучасним очікуванням ринку, а також впровадження нових технологій – не дуже. Я навіть не порівнюю зі Штатами, де круті інновації часто з’являються в результаті співпраці приватного сектора, держави й університетів.
«Нам би з десяток комп’ютерів у комп’ютерний клас», – відповів проректор одного з крутих вишів, коли я запитувала його про те, як можу підтримати розвиток у сфері інновацій.
Це не смішно, а сумно. «Ні, не потрібне новітнє середовище розвитку й тестування кіберспеців», – відповів інший проректор, коли я запропонувала навчання на кіберполігоні.
«А що як студенти зрозуміють, що вони круті, і підуть?»
«У такому випадку краще взагалі не розвивати знання і вміння, щоб вони не пішли?» – не зовсім розуміла я.
«Ну якось так. Вони або зрозуміють, що круті, і поїдуть за кордон, або – що вони реально слабкі. Але ми ж цього теж не хочемо показувати».
І це не жарт, а реальність.
Приблизно на такому рівні була й освіта у сфері програмування в Естонії за часів моєї молодості, і майже все перехідне покоління росло самоучками. Приватний сектор був далеко попереду, і не хотілося витрачати ані хвилини на академічні знання, всі розвивалися разом й окремо через реальну роботу. Такий був час – час особливо яскравих контрастів старої програми вишів і нових можливостей у роботі й «реальному житті», як нам здавалося. Уже потім, коли Талліннський Технічний університет став співпрацювати з приватними компаніями щодо створення програми навчання, і банки разом зі Skype створили Естонський IT-коледж, ситуація почала змінюватися.
З 16–17 років я постійно крутилася в айтішній тусовці: разом ходили з наметами на літні фестивалі, разом грали в сквош, разом збиралися вечорами в комп’ютерних класах, щоб сидіти в чатах біля темних екранів і грати в MUD (Multi-User Dungeon) а пізніше – у першу версію Halo, чорні термінали і Сommand Line.
Так вийшло, що я вирішила вчитися не IT, а чогось зовсім іншого – теології. На класичній навчальній програмі теології в Тартуському університеті я досліджувала історію релігії й релігій світу, вивчаючи напам’ять Біблію й занурюючись в іврит.
Можливо, це була генетична підсвідомість по лінії дідуся Аркадія або просто звідкись взявся інтерес, але я вирішила, що тільки зараз, після закінчення школи, є час вчитися того, що реально цікавить. Потім у житті доведеться вчитися того, що знадобиться, але не факт, що це буде цікавим. Не так багато хороших кар’єр побудовано на вищій освіті священника, але коли ще в житті буде можливість вчитися того, що цікаво?
Саме священниками були всі мої прадіди, починаючи з Варлаама Хутинського, що жив у XII столітті й був канонізований двісті років потому. Як дивно бачити свого далекого предка на іконах, знаючи, що рід триває, не перериваючись, і я народилася з прізвищем мого прадіда, зображеного на іконі. Якось дивно, але круто…
Я ніколи не хотіла стати священником, але мене цікавить і завжди цікавила психологія мас й архітектура церков. Як за допомогою релігії впливають на свідомість мас? Психологія управління масами, комунікація та відмінний маркетинг. GR-менеджмент (Government Relations) з самого початку не дуже вийшов, якщо можна трохи пожартувати. Однак потім ще й як налагодився!
Свою дипломну роботу я збиралася написати про «ринкову вартість бренду Ісуса», але очікувано, що до цього не дійшла, тому що через роботу в IT остаточно переїхала в Таллінн.
І я справді вважаю, що Біблію створювали круті маркетологи й копірайтери, якщо використовувати сучасну термінологію. До речі, без іронії і з глибокою повагою. Ну як можна було б краще сказати, ніж «на початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»? Я до релігійності ставлюся зі щирою повагою, як до потреби або бажання вірити у щось. І нерідко теж ходжу до церкви поставити свічку. Просто. Мені подобалося б, якби було щось більше за життя і якесь умовне плече, на яке можна покласти голову. Навіть Ейнштейн, крутий прагматик, вірив в умовного бога, бажаючи, щоб хтось в так само умовному харчовому ланцюжку був вищим за нього. І щоб не просто розібрати все на біти, байти й молекули. Нехай щось залишиться. І щоб любов була не просто хімічною реакцією, а чимось набагато більшим.
Так і вийшло, що спочатку я вчилася зовсім не за профілем і тільки потім опанувала підприємництво та менеджмент, і врешті-решт закінчила у Великій Британії магістерську програму сталого менеджменту. Але це точно буде не все.
Через кілька років під час роботи в Olivetti я познайомилася з прекрасним фінським IT-шником Cамі, з яким ми згодом подружилися. І зрештою вирішили створити спільну IT-компанію для аутсорсингу.
Естонія в кінці 1990-х і на початку 2000-х була ще в стадії низьких зарплат. У цих умовах цілком логічно було продавати наші послуги Фінляндії. Зараз вже Естонія не така дешева, і через високі податки на зарплату (50 % +) IT-шники на руки отримують не набагато більше ніж в Україні, при цьому ціни на життя в Естонії вищі. Як жартував один український IT-шник, який переїхав до Естонії: «Це раніше я був багатий підприємець, тепер я простий IT-шник». Хоча, звичайно, за якістю життя, послуг і правосуддя Естонія вже – справжня Європа. Зараз IT-шники і в Естонії, і в Україні далеко не найбідніші, це точно.
Пізніше завдяки Самі ми почали продавати послуги Nokia Networks, і деякий час наші програмісти літали на гвинтокрилі на роботу в Гельсінкі. Не знаю, легенда це чи ні, але перельоти припинилися, коли один топовий керівник нібито пробурчав, що він довше дістається на роботу через затори в Гельсінкі, ніж естонські IT-шники летять з Таллінна. Був 2000 рік, і всі аналітики ще віщували, що IT-ринок буде рости майже вічно, хоча підприємства вже почали попереджати: «Ми не можемо виправдати очікування 1000-разового зростання прибутку».
У Фінляндії один відомий керівник IT-компанії навіть зателефонував у пориві люті одному аналітику й попередив не розхитувати очікування: «Якщо ви такі розумні, йдіть і керуйте самі, я ніколи не зможу забезпечити таке зростання, яке ви закладаєте в оцінку підприємства, а мені потім за нього відповідати».
Nokia з головним офісом у Фінляндії була значно жвавішою й сподівалася дуже скоро досягти 40 %-ої частки світового ринку в продажу мобільних телефонів, разом із тим створюючи через субпідряди ще кластер успішних IT-компаній. Такі були часи, і не так вже й давно.
До речі, історія створення та падіння, переродження і знову падіння Nokia мені здається відмінним прикладом для багатьох підручників у сфері менеджменту та маркетингу, гідним того, щоб на хвилинку на ньому зупинитися.
Історія Nokia починається з 1865 року, коли Фредерік Ідестам заснував першу паперову фабрику в Тампере, а другу – в маленькому фінському містечку Nokia (Нокіа). Звідти й ім’я майбутнього виробника мобільних телефонів. Але в ті 1800-і – 1900-і роки попереду ще була довга історія виробництва електроенергії, гумових виробів і кабелів. Можливо, ви пам’ятаєте, були навіть шини Nokia. У 1980-х компанія стала третім найбільшим у Європі виробником телевізорів, але настала криза, і компанія вирішила сконцентруватися на діяльності, яка займала лише кілька відсотків від обороту – телекомунікації. Виробництво шин вивели з корпорації і сконцентрувалися на зв’язку, а незабаром – на мобільних телефонах. У результаті керівник Nokia наклав на себе руки, і до важелів правління прийшов Йорма Олліла, який разом із командою вивів майже збанкрутілу компанію у світові лідери.
Як і Nokia, так і Олліла був наповнений життям. Коли один журналіст наважився написати, що «Олліла напрочуд малого зросту й у нього неширокі плечі», інші журналісти збунтувалися не на жарт. Як таке взагалі можна писати? У великого керівника просто не можуть бути неширокі плечі. А під час прес-конференції всі завмирали, відстежуючи приховані сигнали – якого кольору у Олліла краватка або як він моргнув, щоб зрозуміти, купувати акції чи продавати. Усі сайти зависали від навантаження, бо дуже багато жителів Фінляндії були малими акціонерами Nokia, і під час прес-конференції перезавантажували форуми і новинні сайти, чекаючи будь-якого сигналу «купувати або продавати».
Це був час, коли ми отримали субпідряд від Nokia, потім від Microsoft і ще декількох компаній. Ніщо не віщувало швидких змін.
Приблизно тоді нашим клієнтом став і Arvopaperi – незалежна медіакомпанія з журналом і найпопулярнішим новинним сайтом у сфері інвестицій. У наглядову раду Arvopaperi входили керівники банків і фінської біржі, оскільки було вирішено, що саме ця платформа повинна бути об’єктивним і незалежним джерелом біржової інформації, новин і аналізів.
Панувало відчуття постійного тріумфу інтернет-технологій, і десь у 2001 році Arvopaperi запропонувала викупити нашу IT-компанію. Ніщо не віщувало, що ця бульбашка ось-ось лопне і що у сфері IT взагалі є пузир. Усе йшло вгору нереальними темпами. Мені був приблизно 21 рік.
Настрій був урочистий і бойовий. Ми писали презентації нашої компанії з недитячими валюаціями. Пам’ятаю, як на останню сторінку презентації я вставила фото мого улюбленого Jaguar S-type і на фон вирізала пісню Pet Shop Boys «I’ve got the brains, you’ve got the looks, let’s make lots of money» – «У мене є мізки, ви собою класні, давайте заробимо купу грошей».
Трохи епатажу було сприйнято з гумором, бо тоді керівником фінської біржі й Arvopaperi був зовсім непростий бізнесмен, який, свідомо чи ні, копіював Гордона Гекко з фільму «Уолл-стріт», де амбіції були цілком дозволені, – greed is good. Він посміявся, побачивши фото «Ягуара», і ми подружилися на довгий час. А потім ці спогади увійшли і в ролик на честь 30-річчя Arvopaperi, який і зараз ще можна знайти в YouTube.
Приблизно тоді ж грянув грім. Точніше, саме тоді, коли в березні 2000 року ми вели переговори про продаж. Пузир лопнув, коли цього ніхто не чекав. Аналітики ще ввечері впевнено писали, що «повітря у валюаціях, звичайно ж, є, але стрімке зростання продовжиться».
О проекте
О подписке