– А чому тікаєте ви з вашої батьківщини, панове?
– Тому, що хочуть, щоб ми визнали папу.
– А чому не визнаєте ви його? Бо у вас нема хрещеної матері, з якою ви хотіли б одружитися? Мені казали, що це він дає на те дозвіл.
Вона не пишалася марною мужністю, вона не хотіла тієї нещасної слави, щоб кілька сусідок сказали: «Вона померла мужньо». Хто в двадцять років може втратити коханого, життя й те, що зветься «честю», без жалю й глибокого смутку?
Але поки вони сиділи за столом, хвороба нещасної дівчини набрала загрозливого характеру; почалася гарячка, лихоманка, вона страждала, але не скаржилася, не бажаючи засмутити гостей.
Серце її коханого було повне тим, що вона зробила для нього, він надто кохав її, щоб випадок з діамантами переважив усе інше в його серці, але ці слова, які він надто добре почув: «Ви принесли мені смерть!»
Нарешті, після довгого опору, після ридань, зойків, сліз, знесилена в боротьбі, розгублена, вона мусила віддатися. У неї був єдиний засіб: пообіцяти собі думати тільки про Простака, поки жорстокий чоловік безжально користався з безвихідного становища, що в ньому вона опинилася.
Простак робив швидкий поступ у науках і передовсім у науках про людину. Причина такого швидкого поступу його розуму полягала мало не в такій же мірі в його дикунському вихованні, як і в його вдачі. Нічому не вчившись у дитинстві, він не знав і упереджень, його розуміння, не бувши викривлене помилками, лишалося в усій своїй прямоті: він бачив речі такими, які вони є, тимчасом як ідеї, закладені в нас у дитинстві, змушують нас усе життя бачити речі такими, якими вони не є.
Нарешті пан і панна де Керкабон дізналися з листа, якого написав до Бретані один королівський гвардієць, що якийсь схожий на Простака молодик приїхав увечері до Версаля, але вночі його схопили, і відтоді ніхто нічого про нього не чув.