5

Дві поставлені на лижви карети, сані з припасами й три десятки верхової охорони проїхали південну браму опівночі. Всупереч правилам, драби опустили міст і не поставили жодного запитання. Коли проминали караульне приміщення, загорнутий у ковдру й обкладений десятком подушок Мечислав ризикнув виглянути у віконце. Крізь нерівне скло годі було чогось побачити. Синові підстарости здалося, що у світлі сторожевих кострів промайнуло Бенахове обличчя, але роздивитися детальніше він не встиг. Підбиті залізом полози проскреготали мостовою деревиною і з’їхали на дорогу. Мечислав подивився на Демковича-Креховецького, який похропував навпроти, полегшено зітхнув та віддався на Морфеєву милість.

У більшій кареті куняли Немирич, Виговський і трансільванець. Писаря крізь дрімоту сягнула думка: як могло статися, що сенатор знехтував церемоніями і поїхав з весілля ще до того, як молодих повели до вінця. Адже ж, якщо відсутність військового писаря мало хто зауважить, то раптовий від’їзд вельможі стане темою для пліток на всю Республіку.

Він перебрав різні припущення і зупинився на тому, що в Немирича домовлено з коронним гетьманом. За цією ймовірністю тягнувся шлейф інших, й не надто обнадійливих. По-перше, Немирич міг бути чільним шведським вивідувачем, якому Виговський легковажно гарантував безпеку на військових кресах. По-друге, за спиною сенатора писар відчував присутність тіньової сили, можливо, більш далекоглядної та своєкорисної, аніж шведи, єзуїти й, тим більше, Конецпольський. Про третю та четверту ймовірності писар вирішив проти ночі не згадувати.

Він перевірив, чи заряджені короткі мушкети, що висіли на гаках за його спиною, чи, бува, не попав сніг на колесики та запальні полички, розкрутив на півоберта порохівницю й поклав шаблю так, щоб не лише миттєво витягнути її зі сховку, але й без додаткового замаху рубати кожного, хто спробує влізти до правих дверцят, або ж проб’ється крізь дах. Відтак вийняв з-під кожуха іконку з Хрестителем, склав потрійну молитву та знов повісив образ небесного патрона на груди. Заплющив очі. Незважаючи на ресори, карета скрипіла та хиталася. Треба звикати.

Він вирішив поміркувати над листами родичів і свояків, які отримав після призначення. Йому писали, що новий чигиринський полковник Закржевський забрав у нотаря ключі від церкви й грозився здати її в оренду, а черкаський полковник Гижицький привіз із собою двох єзуїтів та розкладний латинський вівтар, котрий на православне Різдво винесли перед канцелярією та правили месу. А потім повідомляли про утиснення заслужених сотників, які рубали турків ще під Цецорою. Попри скарги та тривожні новини, родичі раділи, що Комаровського змінили на Шемберга й тому, що їхній кревний Іван Остафійович займатиме чільне місце у військовій канцелярії. Попереджали його про зрадницькі розмови серед корсунських та переяславських реєстрових та жалілися на втрати майна у згорілому Трахтемирові.

Хто б сумнівався, вирішив писар, що з числа пліток найпершими будуть про вівтар та ключі від церкви. Радість родичів також зрозуміла. Сподіваються на теплі посади та дріб’язок від писаревих хабарів, натякають на те, що збідніли в останніх рокошах³⁹. Все це варто врахувати, бо без підтримки родинного клану на кордоні не вижити. Треба буде кинути в жадібні дзьоби срібло і золото, призначити свояків до кінсонних комісій та поставити родичів біля кормління⁴⁰.

А ще писали про заколоти. Про навітні листи, що підкидували під пороги полковникам та обшуки на паланках. Для Виговських заколоти не були новиною. Від часів, коли завелося реєстрове козацтво, збродні⁴¹ та інтриги серед верхівки не припинялися. На головні та старшинські місця завжди пхалися з тих фамілій, для котрих змовлятися було як дихати.

Та й прості з козаків не відмовляли собі у мистецтві доносів, оббріхування та зрад. Так було й за світлих років, а тепер, після того як жорстко скоротили реєстр та відсторонили корінну старшину, військо перетворилося на гадюче кубло.

З непевними передчуттями Виговський піддався втомі і поринув до сновидінь.

Всю ніч валка гнала подалі від Бродів і лише на світанку зупинилася в землях Руського воєводства. На перехресті стояв старий трактир, на вивісці якого намалювали червоного жеребця. За паперами заклад називався «Тлустим фарижем»⁴², але знавці шляхових станцій іменували його «Чворакієм» в знак того, що тут подавали настоянки чотирьох різновидів, включно з «чорною удовою», яка легко валила з ніг найзнаменитіших пияків Республіки.

Тут сходилися не лише дороги, але й кордони трьох ординацій – Потоцьких, Санґушок та Вишневецьких. Ще з часів Яґеллонів магнати притримувалися неписаної угоди, згідно з якою «Чворакій» не підпадав під юрисдикцію жодного з сильних світу сього. Тут було визнане місце для зустрічей і перемовин, а господар платив лише королівські податки.

Про нього також ходили легенди. Звався він Зорка, носив на голові щось подібне до ярмулки, проте євреї Зорку за свого не визнавали. Називали його циганом та підозрювали у поганстві. Сусіди втратили лік Зорковим рокам. Діди пам’ятали, що за дитячого віку бачили його з сивою бородою. Хоча в ті часи за дідів правили й сорокарічні, Зорка без перебільшення був міцним дубом. Подвір’ям бігали його правнуки, але після смерті чергової дружини він взяв за себе тринадцятирічну і зробив з нею свіжого сина. Трактиром вже давно опікувалась родина його первістка, проте старий продовжував пильнувати справу та не забував, що там, де вичерпується сила патріарха, починаються свари і зникають гроші. А якщо в окрузі заводилася гультяйська ватага, Зорка ставав на чолі сімейного рушення, надягав мисюрку і черлену кольчугу, сідав на здоровенного огира Османа та переслідував волоцюг не згірше за шляхетську облаву.

Виговський не вперше зупинявся в «Чворакію», тут знали і його батька. Попри ранній час сам Зорка, одягнений у чорний з сріблом кунтуш, вийшов зустріти гостей. Цілий загін його онуків розбігся подвір’ям: хтось розпрягав коней та відводив їх до стайні і конов’язі, хтось розпалював велику піч у прибудові, хтось підносив чарку вершникові, хтось струшував сніг з карети – робота знайшлася всім.

На верхніх поверхах почалася жіноча біганина, розвеселилися і застрибали навколо приїжджих кудлаті пси.

Зачувши, що валку очолює цілий сенатор, трактирник наказав піднести до великої карети золотого кубка з оковитою та круглу хлібину, ще гарячу. Підносила юна дружина, котра з такої нагоди одягнула намиста та підбиту шарлатом шубу з лисячого хутра.

Немирич із доречними словами прийняв кубка, під схвальні вигуки Зоркових родичів випив до дна, широко перехрестився та закусив хлібом. За ним Виговський з Демковичем-Креховецьким та Мечиславом також спробували оковитої, лише кубки їм піднесли срібні.

– Хто там у тебе? – запитав писар у Зорки, зауваживши жеребців при конов’язі.

– Якісь севруки⁴³, – знизав плечима той.

– Давно приїхали?

– Ще з вечора. Якраз перед вами встали з-за столу і спати пішли.

– Ще хтось є?

– Законники перехожі⁴⁴, – Зорка кивнув на кріплення каретного полозу. – На лижві стояк тріснув. Треба міняти.

– Треба, – погодився писар. – А що на дорогах?

– Безладдя.

– Татари?

– Гулящі люди. Велика ватага пройшла Дністром з півдня.

– Яка велика?

– З півсотні, є і комонні.

– Далеко вони тепер?

– А хто їх зна, – знову знизав плечима трактирник і перепитав: – То я скажу хлопцям, щоб зробили вам ту лижву. Та й решту подивитися треба, – він перехопив служку з ґранню, просто пальцями узяв гарячого вуглика та припалив ним люльку. – Тепер зручніше санями їхати.

– Зручніше.

– Карета вгрузнути може, – з люльки вилетіла зграйка димних кілець.

– Може.

– Так робити?

– Робіть.

– Але доведеться чекати. Коваль запив.

– Як довго чекати?

– Ми його зараз приведемо до ладу, – всміхнувся Зорка. – Як Бог поможе, то завтра в обід поїдете.

– А якби швидше?

– Ви ж цілу ніч їхали, вашим драбам зігрітися треба. Та й коні зморені. Учора небуденного одинця⁴⁵ завалили, добра буде вечеря, – трактирник кивнув на огорнену сивим димом пічну трубу. – Запечемо вам вепра з зайцями та яйцями, поки запусти⁴⁶ не підійшли.

– Королівська страва, – кивнув Виговський.

– А ви далі на Поділля? – поцікавився Зорка.

– Прямуємо на Проскурів, – підтвердив писар. – Відтак Брацлавщиною через Винницю й на Корсунь.

– То не добрий план, – похитав головою трактирник. – Там тепер не одна ватага гуляє. Навіть татари того кута обходять.

– А та дорога, яка на Чуднов?

– То вам не сюди, на Гостропіль треба було їхати. Але звідси можете ще звернути. За Довгим Яром стоїть хоругва Речинського, буде вам спокійніше.

– Добрі вої?

– Я Речинського знаю вже літ десять, твердий намісник. Та й хоругва в нього не збірна, всі з волинських і руських рожаїв⁴⁷.

– Ми порадимось, вирішемо, – сказав Виговський і рушив до трактиру.

Вечеряли за довжелезним дубовим столом, нагромадженим наїдками та здоровенними флягами. Над всім тим панував велетенський кабан, фарширований зайцями, перепілячими яйцями, яблуками та чорносливом. Очолив стіл Немирич, Виговського посадили напроти Мечислава, а Демковича-Креховецького напроти трансільванця, але між двома останніми опинилася вепрова туша. Далі сіли старші з сенаторових охоронців – мовчазні бородаті драби в однакових чорних казакинах, шарфах та широких штанях. Товариство випило за його королівську милість та молоду королеву Цецилію, за митрополита, коронного гетьмана та козацьке військо. Потім віддали належне вепрові та його начинці й знову заповзялися казати здравиці.

Відтак розмова закрутилася навколо новин європейської війни й борзо перестрибнула на галантні справи. Тут усю увагу забрав собі Мечислав, який повів про Париж, двір Людовика та опонуючий двір Гастона Орлеанського, про тамтешні амурні баталії та альковні скандали. Розповідати син підстарости вмів, йому добре вдавалося мавпувати розмовні стилі. Немирич, який знався з оригіналами представлених Мечиславом карикатур, щиро сміявся і просив повторити.

Після чергового паризького анекдоту Виговський запитав в оповідача:

– А чим саме ви, пане, займалися у Паризії?

– Відвідував філософські диспути та вправлявся в історичних писаннях.

– В історичних писаннях, невже? – Немирич відклав ножа, яким щойно вкраяв здоровенний шмат дичини. – Цікаво, що за писання?

– Коментарі до «Іудейської війни» Флавія, – не без гордості повідомив син підстарости. – Я ще не публікував їх, але зачитував уривки в салоні Шапеля, де виступає з лекціями великий Гассенді.

– Я б теж послухав ваші читання, – запевнив його сенатор. – Колись, за молодих років, отримав істинну насолоду від Флавієвої книжки. Після незрівнянних «Записок» Цезаря вона є найправдивівшою повістю про війну. В тій царині я довіряю писанням самих воєначальників, а не мудраціям писарчуків.

– Мені більше подобаються Полібій і Фукідід, – заявив Виговський. – Не бачу приємності в читанні спогадів зрадника, що взяв собі ім’я ката свого народу.

– Радше він долучився до родового номена славетних Флавіїв, – зауважив Мечислав.

– Та як би там не було. Хоча б й тричі славетних. Йому довірили бути воєводою, а він зрадив. Те, що не вибачається простому жовнірові, тим більше не може бути вибачено воєводі або ж гетьманові.

– Йосиф Флавій був політиком, – Немирич повернувся до вепрової ноги. – Воєводою він став за політичним призначенням, бо у тодішній Іудеї не було шляхетського стану, а громадою керували священики. У вчинках предстоятелів не варто шукати аналогій вчинкам шляхтичей.

Креховецький, який спорожнював вже другу флягу й весь цей час дослухався до розмови, не витримав.

– Пан сенатор натякає на тих наших владик, що перейшли в унію з латинниками? – повільно, немов підбираючи слова, запитав він. – Пан сенатор їх виправдовує?

– Ми говоримо про давніх іудейських священиків, – ухилився Немирич.

– Але ж ми їх не виправдовуємо, чи не так, пане сенаторе? – не вгавав здоровань.

– Я лише проти того, щоб порівнювати.

– Я не про порівняння…