– Не думав я, що після навчань у Галлії прийдеться їхати на самий кордон. Та ще й під чужим ім’ям.

– Так то ж лише на пару років, – припустила Скибицька. – І вам, кінець кінцем, вийде на користь. На східних кресах ви собі знайдете сильного покровителя, або ж вас візьмуть до військової канцелярії. Тепер туди їдуть всі, хто не може собі посади купити. Один із моїх приятелів минулого року поїхав у Лубни до Вишневецького. Тут він лише гультяював, бився і тринькав гроші, як от тепер Кіт з Ревулою, а там, не плативши нічого, зробився цілим уланським підротмістром. Князь Ярема його полюбив, дав йому землю з хуторами. Я, чесно кажучи, й сама думала поїхати на ті креси, але ж без надійного сукурсу…

Німфа подивилася на сина підстарости особливим і довгим поглядом.

Той відповів стриманою посмішкою і запитанням:

– А хіба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?

– О, ви не знаєте Яна, – зітхнула Скибицька. – Він такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар. Він мав таку добру посаду в Жидачеві, але щось не поділив з тамтешнім підкоморієм і таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепіт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того підкоморія дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаєте, що незнатні жінки страшенно зрадливі, бо ж не мають шляхетного стриму від прагнення тілесної насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як відразу ж розсувала ноги. Навіть смердючими дранями не бридилася, така була кішка.

– І що ж такого втнув пан Креховецький?

– О, пане Мечиславе, то була така неприємна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому стані.

– Але ж, Зосю, мені сумно отак лежати та нудитися.

– Я б розважила такого героя, – посміхнулася німфа, – але він, на жаль, не мій герой.

– Отакої.

– Адже герой уві сні промовляв ім’я якоїсь Артеміди. Я так розумію, що серце героя віддано невідомій мені красуні.

Можна лише здогадуватися куди б повернула їхня розмова на цьому галантному роздоріжжі, але тут почулися важкі кроки та брязкіт зброї. Сину підстарости на якусь мить здалося, що три дукати пропали намарно і до покою от-от увірвуться княжі люди.

Але за мить він побачив Демковича-Креховецького зі свіжими шрамами на обличчі, Виговського у блискучій кірасі та ще якогось довготелесого добродія у жупані. Зі всієї компанії писар виглядав найпишніше. Оксамит і блават оправляли його кірасу, до якої майстри приробили золочені сонця та герб Абданк зі щитом, покритим переділковою емаллю. Вуса Виговський змастив лоєм, від чого вони шпичилися як у правдивого французького маркіза.

– О, пан вже прийшов до тями, – замість привітання констатував Креховецький. – То якраз доречно, бо ми збираємо невеличку раду.

– Панна Зося вже певно сказала вам, що їдемо до Корсуня, – припустив Виговський, сідаючи в присунуте служницею крісло.

Мечислав зауважив у писаревому голосі прийняте рішення, що не підлягає обговоренню.

– Панна казала, що маємо їхати завтра, – підтвердив син підстарости.

– Бажано б сьогодні, але зважаючи на обставини… – Виговський кивнув у бік довготелесого. – Прошу вашої поваги до пана Яноша Леваї, – відрекомендував він трансільванця. – Пан є вченим шляхтичем, має знання у лікарській справі і люб’язно погодився подивитися, чи зможете ви їхати верхи.

– Мечислав Данилевич, герба Риля, – син підстарости підвівся на ліктях.

– Бачите, пане Мечиславе, до вас прийшли три Іоанни, – латиною мовив трансільванець. – Сказано у святому переданні: tres faciunt collegium (троє складають раду). А в іншій проникливій книзі сказано, що три Іоанни мають силу піднімати з мертвих, себто відновлювати некрозну плоть. Поверніть до мене вашу потилицю, щоб я зміг побачити місце ураження.

Заскочений красномовством жупанника, син підстарости забув про нудоту, присів і надав свою голову до огляду. Леваї довго вивчав садно, бурмотів незнаною мовою та проводив пальцями складні маніпуляції.

– У вас крутиться в голові? – нарешті запитав він.

– Трохи є.

Трансільванець відійшов від ліжка і звернувся до Виговського:

– Я б не рекомендував пану найближчих три доби сідати на коня. Слизові комори в його голові розхитані й, як виглядає, не витримають дорожнього трясіння.

– Це зле, – гмикнув Креховецький.

– Доведеться залишити його тут, – сказав писар.

– На поталу латинникам? – похитав головою здоровань. – Не буде такого.

– Ми не маємо для нього ані карети ані котчії.

– То позичимо візка в електора. Довеземо його до Чуднова, а там або зможе їхати верхи, або залишиться в наших. Чуднов – містечко православне, латинники там не в більшості. Та й Заславські нам не вороги.

– Нам було б ближче низом, через Подолію і Брацлавщину, – зауважив Виговський. – Тепер є нова дорога з Винниці.

– Для того, щоб їхати низом, треба мати гетьманську охорону, – не погодився Креховецький. – Там тепер гуляє товариство, що було під Гунею. Кажуть, що весело гуляє, ріже всіх, хто підвернеться. Нехай пан Бог боронить, безпечніше через Чуднов.

– Я можу дати заставу за котчію, – озвався син підстарости.

– Диви, який багатій, – розсміявся здоровань. – Думаю, що пан Штефанович за оренду багато не заправить. Але годувати його кучера прийдеться за ваші, пане, гроші.

– Я готовий.

– Тоді на ранок добудемо якусь пристойну повозку. Діло я кажу, пане Іване?

– Діло, діло, – видно було, що думки Виговського далеко. – Мусимо йти.

– А якби сіли з нами за стіл, пане Іване? – запропонував Креховецький. – Та й пан Янош, бачу, ще не споживав дарів Господніх на днесь. Марічка незле куховарить.

– Нема на те часу, – похитав головою писар. – Хоча за пана Яноша казати не буду, може він й лишиться.

Виговський сам-один вийшов з обителі німфи. Джура з двома кіньми чекав на нього біля «Корабели». Ще зранку писарю передали пропозицію Немирича зустрітися в цитаделі. Виговський радше б посидів у гостинному домі електора, розповідаючи його донькам про війни та виправи, але від зустрічі в Шпитальній вежі в нього залишилось відчуття недомовленості.

Писар вже шкодував, що сказав більше, аніж варто казати людині, з якою маєш лише першу серйозну розмову. З іншого боку, сказано було не до кінця, виклад його думок збили запитання сенатора про якусь химеру на Масловому Ставі.

І наче освічений він дигнітарій, міркував Виговський, а цікавиться всяким непотребом, що його у військовому товаристві й обговорювати не прийнято. Писареві здалося, що він розуміє, звідки вітер.

Ще влітку йому розповідали київські, що серед князів Республіки відродилася давня мода на пророцтва та пошуки філософського каменю. Те, що здавалося назавжди кануло в європейську минувшину разом із добою імператора Рудольфа, тепер радо віталося в родових твердинях Конецпольських, Любомирських та Потоцьких. За повноважні дукати магнати покупали секретні трактати та алхімічні книги, нобілі завзято шукали в лісах відьмацькі хатинки, а з Валахії до східних воєводств потягнулися провидці та дивні екзоти, одні з яких називали себе ченцями лона Мелхиседекового, а інші – ревнителями Предвічної Софії. Вони провіщали воцаріння на Сході нового Тамерлана, мор, сарану та загибель Речі Посполитої.

Нова мода не обійшла православної верхівки. В одному лише Межигірському монастирі харчувалося з півдесятка перехожих пророків, предикаменти³⁶ котрих монахи записували на цидули й таємно розсилали потребуючим розумникам. У цидулах розписані були видіння палючих зірок та архангельських військ, що прибудуть з небес покарати латинників та піднести на трони сповідників грецької віри.

На тверде переконання Виговського, освічені магнати, такі як Немирич, мали б не вникати у марення ви-жилих із глузду дідів, а щоденно дбати про зменшення лютої ненависті між католиками та православними. Чорною хвилею піднеслася вона перед повстанням Павлюка й от вже два роки ставала все вищою та чорнішою.

«А скільки сподівань було сім років тому, коли Володислав зійшов на престол, – згадав Виговський. – Як ми раділи відновленню привілеїв нашої віри, якими дифірамбами вітали сходження на кафедру Могили. Й де тепер ті сподівання?»

З цими думками в’їхав він до цитадельної брами, пройшов крізь натовп княжих клієнтів та благородних жебраків. Знайомими переходами попрямував до княжого палацу, показав охороні записку і зійшов на Шпитальну вежу.

Немирич чекав на нього у самому центрі круглого приміщення. З нього можна було писати картину з козаком Мамаєм – голена голова, вуса, шитий золотом буфль та широко розкинуті поли дорогоцінного каптана. Новий кальян, менший і прикрашений індійськими лалами, обмацував склепіння цівкою диму.

– Я чув, що у місті татьба приключилася, – мовив сенатор, лише Виговський переступив поріг.

– Коли благородні з’їжджаються на свято, то й гультяї до того підтягуються.

– А можна й інакше сказати: благородні підтягують гультяїв.

Виговський вирішив за краще змовчати.

Після недовгої паузи Немирич повідомив:

– Кажуть мені, що ти хочеш збойців³⁷ на Запоріжжя вивезти.

Виговський зауважив, що сенатор звертається до нього на «ти» й не додає «пан».

– Моїх одновірців, що потрапили у халепу, – виправив він, додавши голосу належної твердості. – Й не на Запоріжжя, прошу пана, а в землі Київського воєводства. Тут папіжники на них усіх псів навішають, розбиратися не будуть.

– Але ж ти не кажеш, що вони не збойці.

– Той, кого вбили, сам був винним. Увірвався з ватагою до шляхетного дому, зчинив скандал, звинуватив православного лицаря в єресі та намагався убити його та господиню дому. Мій одновірець оборонявся, а інший рятував господиню.

– Темна історія, – Немирич повернувся до кальяну.

– Може запросите сісти?

– Сідай, – погодився сенатор.

– Пан Штефанович розбирався з цією пригодою, – на всяк випадок повідомив писар, коли зібрав розкидані подушки і вмостився на них по турецьки. Кіраса не давала зігнутися і тиснула на стегна.

– І про протекцію пана електора мені відомо, – кивнув Немирич. – Але від того сія, як ти кажеш, пригода не стає світлішою, чи не так? Князеві вже доповіли. Він у великому гніві.

– На ранок нас тут не буде.

– Не випустять, – похитав головою сенатор. – При обох брамах поставлені княжі наглядачі. Пильнують.

Виговський задумався. Краєм ока побачив, що Немирич на нього дивиться.

«Ну й навіщо ти мені це все розповів?» – подумки запитав він сенатора, а вголос мовив:

– За нами правда, Бог поможе.

– Виходить на те, що окрім Божої помочі стратегеми у вас немає, – підсумував Немирич.

– Будемо міркувати.

– Міркуйте, – сенатор заплющив очі; це, серед іншого, могло означати, що розмова закінчена.

Виговський підвівся, начепив шапку з пером й рушив до виходу.

– Поміркувати удвох не бажаєте? – кинуто було в спину.

Писар зупинився, сказав не обертаючись:

– Най діється Божа воля.

– Ще б сказали: іншалла³⁸.

Виговський про себе всміхнувся: таки не почулося, Немирич знову перейшов на «ви».

– Якщо ви, пане сенаторе, чогось пропонуєте… – писар зняв шапку, повернувся до кальяну, розслабив ремінці на кірасі, сів на подушки й потягнув через мундштук диму.

– А якби я склав вам компанію? – сенатор випустив з рота цілу хмару диму.

– …?

– А ви б показали мені Маслов Став.

– Показав? – Виговському вперше за весь цей день стало весело.

– Кожному Донату потрібний свій Вергілій.

– Звісно. Але ж там не пекло.

– Та й ви не Публій Марон, – нова хмара диму рушила просто писареві в очі.

– Ви зможете вивезти нас з міста? – взяв бика за рога Виговський.

– І не тільки, – посміхнувся сенатор. – Вам потрібна карета для пораненого і я готовий дати вам її. Безоплатно. А ще я беру з собою охорону, що стане в нагоді, якщо ви все ж таки вирішите їхати через Подолію.

– Ви вмієте дивувати.

– Себто?

– Враховуючи, що пан Янош залишився обідати у Скибицької, ніяк не второпаю: звідки ви знаєте про Подільський шлях.

– Я б ніколи не змушував вченого шляхтича бути нишпоркою. І як ви про таке могли подумати, – скривився Немирич. – І без нього достатньо тих, хто вміє слухати через комин і борзо бігати… То як вам моя пропозиція?

– Пристаю до неї лише через те, пане сенаторе, що вчора не договорили.

– Ну й славно, – кивнув Немирич. – Дорогою знайдеться час для розмов. Ціла купа часу.