Один за одним вельможі протиснулися крізь двері. Побачивши начиння склепу, Немирич усе зрозумів. Навіть розчарувався. Він завжди вважав старого гетьмана раціональною людиною зі світлим розумом та ясною фортуною. Найменше він сподівався того, що на схилі літ цей герой Республіки обладнає у фортечному казематі алхімічну лабораторію та поселить в ній фабриканта золота. Божевільного або афериста. А радше за все, кентавра з двох.

Вгадавши його думки, Конецпольський всміхнувся:

– Не варто підозрювати, пане Єжи, що я рушив per enema²⁵.

– Най Бог береже мене від таких думок, ясновельможний.

– Нічого ганебного в таких думках немає, – зауважив Радзивілл. – Я теж був подумав, що наш гетьман підупав на розумі, коли вперше побачив всі ці смердючі реторти, – князь-канцлер обвів рукою склеп. – Більше того, людина освічена забов’язана мати першою думкою щось подібне. А тим більше посвячений муж.

– Ви назвали мене посвяченим?

– О, пане Єжи, невже ви направду думали, що ваші голландські пригоди зачинені за сімома дверима?

– То ми прийшли сюди обговорювати мої пригоди?

– Не заради цього, – запевнив Конецпольський. – Вам буде цікаво познайомитися з тутешніми мешканцями. Нашого премудрого Лібра ви бачите, – він показав на балахонника.

– Радий невипадковому гостеві, – той зняв баретку й церемонно схилив голову.

– А де ж наше янголятко? – князь-гетьман заглянув під стіл, заставлений колбами, тиглями та іншим приладдям. – Мерщій виходь, пан сенатор хоче на тебе глянути.

З-під столу вилізла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти у колись білій, а тепер перемазаній всіма телуричними кольорами сорочці. Натомість її довге світле волосся здалося Немиричеві ретельно розчесаним, а шкіра – доглянутою. Сенатора вразило її обличчя – видовжене і нервове, з великим тонкогубим ротом. У ньому жила особлива краса, витончена і хижа одночасно. Колір очей неможливо було визначити в блукаючому світлі смолоскипів, але дивилися вони без страху, з цікавістю та очікуванням. Немирич вирішив, що в дівчинці, попри її вбогий одяг та підземне мешкання, тече благородна кров.

– Най благословить вас Божа Мати, ясновельможний, – дорослим голосом, глибоким і сильним, привітала коронного гетьмана дівчинка. – І вас також, ясновельможний князю, – граційно вклонилася вона в бік Радзивілла, – і вас, незнайомий пане, – в бік Немирича.

– Як вам наше янголятко, пане Єжи? – Важка долоня воєначальника лягла на волосся дівчинки, пригасила його золотисте світіння. – До речі, вона хоче, щоб її називали Паллідою.

– Навіщо тобі таке ім’я, красуню? – здивувався сенатор. – Ти хочеш, щоб тебе називали «блідою»?

– Так, незнайомий пане.

– Навіщо?

– Бо мені таке до вподоби.

– Але це слово має й інші значення. Наприклад «вкрита пліснявою». Не дуже пасує ґарній дівчинці. Альбій Тібулл використовував його, описуючи тривожні душі, що нидіють у підземному царстві – pallida turba.

– А хіба це не підземне царство? – Дівчинка обвела поглядом склеп. – Як на мене – найсправжнісіньке. То ви, пане, називатимете мене Паллідою?

– Погоджуйтеся, вона дуже вперта, – порадив усміхнений Радзивілл.

– Добре, Паллідо, нехай буде по твоєму, – погодився Немирич.

– Уклінно дякую вам, незнайомий пане, – швидко й хитро глянула на нього дівчина.

Сенатор міг би присягнути, що в тому погляді проглядало дещо, прямо протилежне дитячій невинності. Грішне видіння розквітло перед очима Немирича всіма вигинами і проникненнями. Відчувши погляд Радзивілла, він вдав, що зацікавився брудним алхімічним начинням. Хто його знає, може в цьому підвалі відбуваються єднання не лише сірки з ртуттю.

– Минулого разу я дав тобі завдання, – нагадав дівчинці князь-гетьман. – Ти маєш що мені сказати?

– Так, ясновельможний князю, я дечого чула вві сні.

– Що саме?

Немирич зі здивуванням відмітив, що на обличчя верховного командувача впала тривожна тінь.

– Я чула слова, – повідомила Палліда. – Латиною. Manu facta manu distruo.

– Уві сні?

– Так.

– Зрозумів? – повернувся князь-гетьман до князя-канцлера.

– Руками створене руками руйнується, – знизав плечима той. – Чого тут розуміти?

– А ви, пане Єжи?

– Я можу помилитися… – непевно почав Немирич.

– Сміливіше.

– Ходять чутки, що під час інспекції Кодака, коли ваша світлість показували цитадель офіцерам… Це лише чутки.

– Продовжуйте, я не ображуся.

– Кажуть, ви запитали в одного з козацької старшини, що він думає про неприступні бастіони, збудовані Бопланом. А той доволі нетактовно відповів вам тими словами, котрі ми щойно чули: «Руками створене руками руйнується».

– Бачиш? – Конецпольський знову звертався до Радзивілла. – Злі плітки бігають Річчю Посполитою швидше за татарські чамбули.

– До мене ще не добігли.

– До тебе, канцлера литовського, не добігли, а от до нього, – князь-гетьман показав пальцем на Немирича, – ще й як добігли. Й ще до тисяч таких як він, і до усіх схизматів посполитих. Добігли і медом їм вуха помазали.

Й вже в сенатора запитав:

– Ім’я козака вам відоме?

– Казали, що то був Хмельницький.

– Колишній писар черкаського війська? Зиновій? – уточнив Радзивілл.

– Так, – кивнув Конецпольський, – саме так. Nil inultum remanebit. Sarmatis ora!²⁶

– Себто? – було очевидно, що фаталістичний настрій ясновельможного почав діяти канцлерові на нерви.

– Тоді це були лише слова того, хто затаїв жадобу помсти.

– Погано затаїв.

– Але учора… – князь-гетьман підійшов до величезної скляної колби; його погляд застиг на вигнутому склі наче зачарований спотвореним відображенням обличчя. – Учора я доручив Палліді спитати в прозорливої сили, котра живе в ній, що буде з нашою державною справою після того, як я відійду до предків. І ось тобі відповідь, влучна, як стріла Аполлона-руйнівника. Облуди тут бути не може. Це місце пильно охороняють. Палліда не виходить звідси й не спілкується ані з челяддю, ані з драбами. Її батько також. Дрова, їжу і воду сюди доставляє німа холопка. Я все передбачив. А тепер скажи мені, звідки ця дитина може знати те, про що навіть канцлер литовський не відає? Є в тебе пояснення?

– По-перше, – почав Радзивілл, – це може бути збігом, а по-друге…

– А ти що думаєш? – не дослухавши князя-канцлера, Конецпольський розвернувся до Лібра. – Збіг? Чи може демони лише лякають нас, щоб послабити сарматський дух?

– Палліда запитує, їй відповідають, – сказав алхімік. – Вона б ніколи не насмілилася ввести в оману або у пустий неспокій верховного воїна держави. Але ж раніше Палліда вам казала, що ваша смерть ще не на часі. А доки вашмосце живі, держава буде у безпеці.

– Вона казала «сім років».

– Це ж не мало.

– Можливо для людини, та ще й немолодої – так. Але держави живуть тисячоліттями. І вже накопичені великі гріхи, такі великі як найвищі гори…

– Хіба держави грішать? – промимрив Немирич.

– А хіба ні? – князь-гетьман важко пройшовся склепом, зачіпаючи бобровою шубою баняки та дротяні конструкції незрозумілого призначення. – Крок за кроком, унія за унією будували ми велику Республіку, єднали землі та сім’ї, видавали пресличних цурек²⁷ за немитих лісовиків, змішували благородну сарматську кров з варварською і грішили: так, панове, грішили. Порушували вівтарні присяги, розмінювали вічне на минуще, ображали святість. Скільки гріхів смертних наших прийняла на серце своє Матір Божа, скільки гріхів…

– Під немитими лісовиками ти, може, розумієш моїх предків? – поцікавився Радзивілл.

Але Конецпольський його не чув.

– А тепер все це склалося в невідкупний борг. Мене, мене, текел, упарсін… Всі пророцтва віщають погибель, – прошепотів він, дивлячись на блакитний вогник під залізним тиглем. – Всі до одного й усюди… Все прахом піде, все дістанеться туркам…

– Я уві сні ще дечого бачила, – раптом озвалася забута вельможами дівчинка.

Тепер вона сиділа на ослінчику біля комина та ворохобила вуглі мідним дротом.

– Лише кажи мені правду, – князь-гетьман драконом навис над нею. – Про важливі речі пророчиш.

– Я бачила страшну людину, – безбарвним і рівним голосом почала Палліда. – Лицаря з отакенними вусами, – вона приклала вузькі долоні до рота. – Він скакав на коні крізь вогонь у панцирі і шоломі та кричав щось мовою, якої я не зрозуміла. Він бився з іншими лицарями, перемагав їх, весь у крові. А потім я знову його бачила. Вже без шолома. Він палив людей живцем перед кам’яною вежею, високою вежею, і знову кричав. І тоді я розібрала, що він кричить. Він кричав: «Ти зрадив мене, Яґайло! Я проклинаю тебе, Яґайло! Я зламаю твій ріг, Яґайло!»

– Що за дурна маячня? – скривився Радзивілл. – Яґайло?

Немирич припинив крутити перстень.

– Я знаю, про кого вона каже, – мовив він.

– Знаєте? Про кого? – Конецпольський дивився на нього впритул, у ніс сенатору йшло несвіже дихання полководця.

– Вона бачила Свидриґайла.

– Поясніть.

– Сьогодні я мав розмову з одним ротмістром з Київського воєводства. Мова йшла про давні часи. Він згадав, що Свидриґайло розірвав Кревську унію та пішов на свого брата Яґайла війною. Що титулував себе великим князем руським. Що він і був останнім великим князем руським. Я відповів йому на те, що Свидриґайло був божевільним і живцем спалив митрополита. А тепер цей сон… – він подивився на Палліду, котра відчужено роздувала вогонь у комині. – Це сьогодні не випадково, панове. Це знак, явний знак.

– І що то був за ротмістр? – поцікавився князь-канцлер.

– Я дав слово шляхтича…

– Не важливо, – відмахнувся Конецпольський. – Те, що ви кажете, пане Єжи, подібне на правду. Так, на правду. Колись я мав видіння при надгробку великої княгині Євни Полоцької, бабки Свидриґайла. Тоді на власні очі бачив як її надгробок розколовся, але за мить знову побачив його цілим. Зараз я схильний трактувати це на користь того, що прийде новий Свидриґайло з новою громадянською війною, з новим розколом спільної Вітчизни. І скаже, як той привід із сновидіння: «Сармати, ви нас зрадили!»

– Перший раз від тебе чую про надгробок Полоцької, – зауважив Радзивілл. – Панове, ви блудите в темному лісі… Свидриґайло, Кревська унія, руські князі та інша сива давнина. Ви ж воїни, політики, а не поети. Міркуйте політично. Те, що відбувається не в снах, а явно, говорить нам про зовсім інше. Річ Посполита нарешті приборкала внутрішні війни, твердою ногою стала на Запоріжжі. Татари принишкли, московити сидять у своїх барлогах, Порта шле до нас послів солодких, як пахлава. Немає таких сміливців, щоб кинули виклик Республіці. Ми сильні, як ніколи, а вам від чогось ввижається новий Свидриґайло, якийсь забутий морок… Спам’ятайтеся.

– Дозвольте, ясновельможний канцлере, – втрутився у розмову Лібр. – Ви тут згадали Кревську унію. Якщо мені не зраджує пам’ять, свята Ядвіґа, добра королева, тоді вийшла заміж за того литовського Яґайла, що наснився моїй провидиці.

– Пам’ять тобі не зраджує, – кивнув Радзивілл. – Вона вийшла за немитого лісовика, як зволив висловитися твій володар.

– А скільки їй тоді було років?

– Ядвізі?

– Так, добрій королеві.

– Дванадцять.

– Оце, ясновельможні, направду дивний збіг, – сказав Лібр. – Уявіть собі: мою малу дванадцять років тому охрестили Ядвіґою.