3

На вечір Немирича і трансільванця, як вони й очікували, запросили до княжої трапезної, де за щедрими столами зібралося чимале товариство. Обидва намагалися не випасти з лицарських веселощів, утім досвідчені пияки помітили, що сенатор та його приятель хитро збочують з хмільної дороги. Чи то не доливають, чи то не допивають, а може, й виливають. Ланцюг тостів рухався вздовж столів, а вони лишалися тверезими. Пияки вирішили, що ці двоє чогось сподіваються.

Застілля досягло зеніту, коли князь Станіслав Конецпольський дав знак наближеним залишити трапезну. Немирич та Леваї також рушили за ясновельможним, але перед сходами на третій поверх молодий ксьондз, який прислужував княжому духовнику, припав до вуха трансільванцеві й щось прошепотів; той не пішов далі.

Немирич шостим чуттям вловив зміни, озирнувся на пана Яноша. Трансільванець знаком показав, що все гаразд і повернув назад, до веселого гомону.

А до особистих покоїв, окрім самого ясновельможного, Немирича, слуг і молодого ксьондза, зайшли лише великий канцлер литовський Радзивілл та Любомирський, брат дружини канцлера та свояк Конецпольського. Сенатор зрозумів, що опинився серед найближчого кола друзів і родичів господаря замку. Виняток становив ксьондз, який здався Немиричеві неприємною та пронирливою персоною. Було в ньому щось швидке і шарудливе – щось від дрібних гризунів.

«Певно, нашіптувач у ясновельможного», – припустив сенатор, коли ксьондз разом з вельможами пройшов до Шахового кабінету – особливої частини покоїв, де підлогу, шпалери й навіть стелю розмалювали білими і червоними квадратами. Столик для гри освітлювали грона воскових свічок, але високу стелю, дальні кути та картини на стінах занурили у морок.

Десь у ньому залишилися ксьондз і слуги, а достойники увійшли до осяйного кола. Жовтувате світло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кісткової твердості мереживними комірами.

– Митрополит сьогодні був не в настрої, – зауважив коронний гетьман, сідаючи за столик, на якому розставили чотири «фортеці». – Прошу, – порухом руки він запросив Немирича, Радзивілла і Любомирського до гри.

– Він не в настрої з того часу, як турки кинули в море грецького патріарха, – уточнив Радзивілл. – Боїться, певне, що закінчить свій вік у Дніпрі.

– У нього є підстави сумувати за патріархом. Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський і зробив перший хід. – І після того сільські попи відразу припинили проти нього інтригувати.

– Вони здатні припинити інтриги? – розсміявся Любомирський й теж пересунув фігуру на дошці. – Тоді вони святіші за наших єзуїтів. Ці ж ніколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?

Молодий ксьондз виринув із тіні, обережно наблизився до столу й посміхнувся Любомирському.

– Уклінно перепрошую, ваша світлість, мене кличуть Цибером, – мовив він неголосно, проте виразно.

– Яка, до дупи, різниця, – Любомирський гмикнув. – Всі ви нишпорки та інтригани.

– Ми служимо Богу.

– Підмощуєте везглов’я слів під лікті душ²⁴.

– Припиніть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домі тільки те й роблять, що висміюють духовенство.

– Хіба кальвіністам таке не подобається? – не вгавав Любомирський.

– Мені не подобається, – озвався сенатор.

– Мені також, – підтримав його Радзивілл.

– Ну вибачте, панове, – посміхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних країнах вивільнює. Помилився.

– Ти про що? – Радзивілл встромив погляд у перенісся Любомирського.

– Не про вас.

– А я раптом подумав, що про мене.

– Хіба я не вибачився?

– Це було сказано після вибачення.

– Мені ще раз вибачитися?

– Спробуй.

– Годі вам, – втрутився князь-гетьман.

– Свояцтво не дає права на втрату відчуття місця, – наголосив Радзивілл. Немирич здивувався несподіваному залізу у хрипкуватому голосі канцлера.

– Мені вказують місце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши відповіді, повторив запитання:

– Мені при чужому вказують місце?

– Вказують тим, хто його забуває, – замість Конецпольського відповів Радзивілл.

– Мені здається, що не я один забуваю, – пальці Любомирського нервово перебирали дорогоцінні ланцюжки, що звисали майже до баски. – Дехто, певно, забув про те, від кого чий рід ведеться і хто на якому місці сидів за Яґеллонів. А я пам’ятаю і можу принагідно нагадати.

– Ми не в Московії, щоб мірятися місцями предків, – зауважив канцлер.

– Не я першій почав про місця. А тепер виходить, що вам про таке говорити невигідно. Хто б сумнівався.

– Олександре, тобі краще звідси піти, – мовив ясновельможний, кинув на дошку фігуру, яку все ще тримав у руці й відкинувся на бильце.

На вилицях у Любомирського проступили червоні плями. Він рвучко підвівся, рушив до дверей. Вже залишаючи кабінет, кинув ксьондзу:

– Залишаю поле гри єзуїтам.

Конецпольський несхвально похитав головою.

– Олександр ще молодий, пане Єжи, – звернувся він до Немирича. – А молодим властива різкість.

– Мені прикро, ясновельможний князю, що мої слова спричинили непорозуміння, – розвів руками сенатор. – Я лише гість у вашому домі і…

– Ми – нащадки непереможних сарматів, – не дослухав князь-гетьман. – Ми не повинні приносити з вулиці когутячі звичаї та возноситися рогом у довіреному товаристві, та ще й за нікчемного приводу. Тим більше, коли ця зверхність не підкріплена поки що нічим, окрім як народженням від благородних батьків та родинними зв’язками.

– Я чув, що молодий лицар показав свою хоробрість у боях з московитами, – сказав Немирич.

– У боях? – розсміявся Радзивілл. – Хіба що в боях застільних та альковних.

– Кажуть, що він не був таким до одруження з Оссолінською, – зітхнув князь-гетьман. – Що поробиш, у ньому тече королівська кров, а одруження з донькою коронного канцлера лише згустило в тій крові гординю.

– Щодо королівської крові, то маю сумніви, – зауважив Радзивілл. – І не я один.

– Але не сумнівайся при ньому, я тебе прошу… – Конецпольський підвівся. – Що ж, може й до кращого, – він подивився у темряву, туди, де чекали слуги. – Замість шахів зможемо відвідати декого в Арматній вежі. Декого, приналежного глибшим знанням світу сього.

– Ви вмієте заінтригувати, найсвітліший князю, – Немирич підвівся слідом за господарем дому. – Я думав, що Арматна давно закинута.

– Не зовсім, – ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, відтак уточнив: – Верхні майданчики її руйнуються, проте підвали там знамениті. Зараз побачите.

– Підвали нівроку, – підтримав Радзивілл. – Та й підземні ходи капітальні.

За кілька хвилин всі троє вже спускалися на підземний поверх палацу, сполучений зі старою цитаделлю. Немирич втішився, помітивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера. Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратної зали. Чотири кам’яні колони підтримували низьке склепіння.

– Посвіти, – Конецпольський показав на стелю.

Слуга підняв смолоскип, руде полум’я затанцювало під самим склепінням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящірка звивалася в колі кутастих знаків.

– Давно мальовано, – сказав ясновельможний. – Це за часів Казимирових.

– Ще раніше, – не погодився князь-канцлер.

– До Казимира нічого мурованого тут не будували, лише з дерева, – гетьман, здавалося, вдивляється в древні руни, частина з яких вже майже не проглядалася. – Тепер ніхто прочитати не може. Скоро пліснява все тут зжере.

– Ніхто не може? Навіть так? – Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крізь нього на руни; йому здалося, що він десь бачив подібні знаки.

– Наслідуєте Нерона, пане Єжи? – поцікавився Радзивілл.

– …?

– Імператор, якщо вірити Плінію, носив з собою смарагд, крізь який дивився гладіаторські бої.

– Давно не перечитував Плінія, пане Ольбрахте, – посміхнувся Немирич. – А в Галлії і Голландії помічні скельця не дивина. На відміну від наших країв.

– То все від економії на свічках, – визначив ясновельможний. – Книжні вони там та скупі, як лахмітники; от і сліпнуть. Якби ті галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то ніякого б скла не чіпляли на носа… Всі ви, – обвів він поглядом слуг, – залишитеся тут і чекатимете. А ви, панове, візьміть смолоскипи. Вже недалеко.

Троє вельмож вступили під нижчі арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну підлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральні карти, їх зустріли вартові: в гетьманських кольорах, старші віком, зашкарублі у давніх війнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський відвів начільного з драбів до глибокої ніші й перекинувся з ним кількома фразами. Говорили тихо, сенатор ні слова не розібрав.

Відтак вони спустилися сходами до підземних казематів, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенські брили тиснули з боків, а прохід з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили двері. Масивні на вигляд, вкриті залізними бляхами.

Князь-гетьман постукав по блясі перснем.

Невдовзі за дверима зашаруділо. Немирич уявив, як мешканець підземелля прикладає вухо до холодного металу.

Конецпольський знову постукав. Один раз і, після паузи, швидко двічі.

Було чути, як повертається ключ. Верескнули завіси. Перед вельможами виникла фігура, вигляд якої пасував до тутешніх брил і дверей. Високий худий чоловік кутався в балахон, на який, замість коміру, нашили вовчу шкуру. Звірячого хвоста чоловік зачепив за пробиту шпилькою пащу. З білої бороди на облізле хутро сипалася лупа. Фігуру увінчувала засалена, а колись червона, баретка. Попри збідований вид, балахонник дивився гордо, навіть зверхньо.

Немирич одразу згадав роман про невдалого іспанського шляхтича, котрий в ім’я сільської дівки бився з вітряками і блазнями, а після подвигів пропав у безпросвітному жебрацтві.

– Щасливий бачити, вашмосце, – чоловік вклонився, не знімаючи баретки, легко розігнув спину, примружився на смолоскипи. – І ясноосвечоне панство також.

– Не запрошуєш нас? – Конецпольський притушив смолоскип об стіну.

– Ви тут волостелін, – чоловік відступив, відкриваючи шлях до просторого склепу.

– Ми під Арматною вежею, – пояснив князь-гетьман. – Тут, крім зброї, колись зберігали золото, – він підійшов до заглиблення в стіні. – Жолкевський ховав тут чудотворну ікону.