– Тобі, Заку, напевне відомо, що на Піфії колись мешкала гуманоїдна цивілізація? – на обличчя Преподобної Сайкс зійшов вираз ділової сконцентрованості.
– Так, на третьому курсі мене щось підштовхнуло записатися на спецкурс з піфіїстики. Викладачі нам показували знахідки ваших археологів. Кістяки вимерлих гуманоїдів, тривимірні моделі підземних споруд, реконструкції біосфери Піфії часів кліматичного максимуму. Надзвичайно цікаво з точки зору ксенопалеології. Особливо якщо ті древні гуманоїди дійсно були нашими предками. Я навіть серйозно подумував професійно зайнятися вашим світом, але ж на священну Планету Жінок чоловікам шлях закрито. Зміну статі, навіть тимчасову, лише заради цікавої наукової теми я також вважав (та й тепер вважаю) за надмірну жертву. Тому між піфіїстикою і сельвістикою після третього курсу обрав останню. Погодьтеся, що не надто цікаво вивчати біологію планети, на поверхню якої ніколи не зможеш потрапити.
– Що саме тобі розповідали про причини загибелі гуманоїдної цивілізації Піфії?
– Нам пояснили, що вони, ті піфійські гуманоїди, не змогли зупинити розширення льодовиків і переселилися на іншу планету, яку не вдалося знайти.
– Поки що не вдалося, – зауважила Ді.
– Звісно, поки що, – Зак охоче погодився з юною піфійкою.
– Те, що тобі розповідали, – лише частина правди, – повідомила Сайкс. – Справа не лише у змінах клімату. Цивілізація наших предків була катастрофічно ослаблена нападом агресивних істот. Назва «ґирги» тобі про щось каже?
– Якщо не помиляюсь, це якось пов’язано з минулорічною катастрофою на військовій базі… Амрідж, здається?
– Волт-Армстрідж, – уточнила Ді. – Це була головна база П’ятнадцятого флоту.
– Так, Волт-Армстрідж… Вибачте, шановні сестри, я погано запам’ятовую назви. Тим більше, що до мене офіційна інформація про цю подію доведена не була. Не той рівень допуску, самі розумієте. Мушу задовольнятись чутками. Колеги розповідали, що базу навмисно заразили цими ґиргами. Терористична акція, так? Наскільки я розумію, ці ґирги виявилися надзвичайно небезпечними ксеноморфами, якщо військові прийняли настільки радикальне рішення. Маю на увазі наказ знищити базу разом із персоналом, ресурсами і кораблями. Якщо я не помиляюся, таке рішення не мало прецедентів в історії Флоту. Я правий?
– Так, маєш рацію, – погодилась Сайкс. – І воно мало під собою достатні підстави.
– Але ж військові об’єкти такого типу повинні мати потужний біологічний захист. Найвищої категорії. Мені, правду кажучи, важко уявити істот, спроможних подолати карантинні бар’єри головної військової бази флоту.
– Ґирги – незвичайні ксеноморфи. Штучні істоти, створені як біологічна зброя однією із древніх цивілізацій, що жила у Першому галактичному циклі. Сотні мільйонів років тому. Ґирги – симбіонти, штучно споріднені з іншими істотами, які можуть створювати локальні гіперпросторові портали. Вони тепер є симбіотичною парою, взаємозалежною на критичному для виживання рівні.
– Ви не жартуєте, сестри? – Зак-Зак помотав головою, ніби струшуючи щойно почуте з вух. – Істоти, які створюють гіперпросторові портали? Що ж це за істоти такі? Для створення подібного порталу потрібна кількість енергії, співмірна з енергією зоряного вибуху. Може, я помиляюся, я ж не фізик…
– Великий Космос знову виявився складнішим, аніж ми його собі уявляли, – мовила Сайкс. – Невідома нам древня цивілізація знайшла істот, яким для виходу на Темні Шляхи не потрібні ані зорельоти, ані енергії галактичних масштабів. На вигляд вони як клубочки темного слизу і можуть жити під панцирними щитками на тілі ґиргів. Ти отримаєш інформацію щодо ґиргів та їхніх гіпотетичних творців вже сьогодні ввечері. А наразі нас цікавлять інші істоти. Й тут вже ти нам розповідатимеш, а ми будемо слухати.
– Ви про чулімбу? А вона яким боком пов’язана з ґиргами і Піфією?
– Наші лінгвісти розшифрували тексти предків. Літописи їхньої війни з ґиргами, які ми знайшли в підземеллях Піфії. Там розповідається, що для боротьби з ґиргами на Піфію з планети, яку вони називали Охеаа, предки привезли звірів, спроможних на відстані руйнувати симбіотичний зв’язок між ґиргами і слизняками-портальниками…
– Цими звірями були чулімби! – Зак-Зак аж підстрибнув. – Це вони! Нащадки сельвійських першопоселенців кажуть, що чулімби за давніх часів полювали на сельвійських василісків. А василіски також симбіонти, і жодна інша тварина не спроможна на рівних боротися з Basiliscus’ saxifragus’ом.
– З цього місця давай детальніше, – запропонувала Преподобна Сайкс. – Сестра Дімера твоя колега, ксенобіолог-сельвіст, вона розуміє особливості місцевої фауни та орієнтується в назвах і класифікаціях. Якщо ж я чогось не розумітиму, то ви вдвох мені розтлумачите.
– Мова йтиме про «каменеломного василіска»? – перепитала в Зака сестра Ді.
– Маєте рацію. Ця істота живе в ущелинах і гірських долинах Аль-Крансу. Її описали ще півтори сотні років тому і кілька екземплярів тоді ж детально вивчили. Надзвичайно небезпечний хижак, що знаходиться на вершині сельвійського харчового ланцюга. Він перебуває у симбіозі з іншою істотою – отруйним Macroclemys saxatilis. Це така летюча комаха. На тілі василіска цих комах живе кілька десятків. Вони виконують роль розвідників і штурмовиків, а сам василіск – авіаносця, координуючого центру та головного мисливця.
– Ти молодець, дуже образно пояснюєш, – заохотила ксенобіолога Сайкс.
Несподівано для себе Зак-Зак набрався сміливості і спитав у Преподобної сестри:
– А це правда, що ви читаєте думки?
– Ми кажемо: «Бачимо думки».
– А от я зараз думаю про василіска. Ви бачите його так, як я його уявляю?
– Я бачу бочкувату істоту на довгих ногах.
– Ноги у нього не довгі.
– Ти щойно відтворив у своїй уяві його ноги, і я тепер бачу, що вони дійсно не дуже довгі. А що це за відростки в нього на морді?
– Щелепи-жували. Дуже видозмінені. Верхня пара жувал – так звані мандибули – в нього трансформувалися у довге штрикало, а нижня пара – хапальна. Бачите, такі серповидні вирости? Вони блищать, тому що змащені паралізуючою секрецією.
– Так, бачу, доволі переконливі інструменти.
– Дуже міцні і сильні. Можуть перекусити людську кінцівку, прокусити захисний комбінезон, зроблений з графітину або анізотропного кремнію. Серед біологів були жертви… Ви їх теж бачите, Ді? – звернувся Зак-Зак до колеги.
– Я не так досконало володію баченням, як високородна Сайкс, – визнала Ді. – Але я знайома із зображеннями та динамічними моделями василісків. Це одна з найбільших істот Сельви. Якщо вірити довідниковим файлам, вага дорослої істоти досягає ста кілограмів.
– Зустрічаються й стодвадцятикілограмові, – запевнив Зак-Зак. – А старі мисливці бачили велетенських василісків вагою до двох центнерів. Василіски ростуть все життя, а живуть вони десятки років.
– Отже, ти вважаєш, що чулімби полювали на василісків, руйнуючи їхній симбіоз з летючими комахами? – Преподобна Сайкс повернула розмову у головне русло.
– Так. Чулімби з відстані впливали на василісків та їхніх симбіонтів якимось ментальним полем або іншим способом і розсварювали їх. Комахи Macroclemys saxatilis замість того щоби виконувати ментальні накази василіска, атакували його самого, намагаючись виїсти йому очі. Дезорієнтований хижак ставав вразливим, і тоді чулімба нападала на нього. Сама ж чулімба розмірами значно поступалася василіскові.
– Я зараз бачу образ істоти, подібної на земну стоніжку, – повідомила Сайкс, не відриваючи погляду від обличчя Зак-Зака. – Довга багатосегментна броньована істота. На панцирі шипи, рогові вирости й ще якісь наростні. Колір – чорно-червоний. Це вона?
– Ви бачите чулімбу. Я зараз думаю про неї, – підтвердив ксенобіолог.
– А що це в неї за роги?
– Можливо, це транслятори ментального поля. Морфологія чулімби дуже спірна, адже ми маємо лише кілька її зображень і розрізнені викопні фрагменти. Якби два роки тому мене не залишили без фінансування…
– Чулімба здається не дуже моторною.
– Ви праві, сестро. Маючи могутню ментальну зброю, чулімби не потребували швидкості і спритності. Це й зробило їх вразливими, коли на Сельву прийшли земляни та земні мутанти. Проти земних істот їхня зброя діяла не так ефективно.
– Але вона діяла проти ґиргів. Ми повинні знайти чулімбу, – підсумувала Преподобна і звернулася до компаньонки. – Ді, ви з доктором Заком зараз підете до резидента Служби і отримаєте для нього усі потрібні допуски та повноваження. Для опрацювання теми «Чулімба» Заку буде потрібний статус спеціаліста першого класу й допуск «чотири А».
– Не дадуть, – скривився ксенобіолог.
– Дадуть, про це вже домовлено з їхніми координаторами.
– Тоді мені треба буде підписати з ними контракт?
– Тобі все скажуть.
– Я б не хотів…
– Тема «Чулімба» знаходиться під особистим контролем імператора. Відмови не приймаються.
– І я не маю вибору?
– Ні.
Зак-Зак зітхнув. Він впіймав себе на тому, що якась окрема частина його свідомості зовсім не засмучена перспективою підписання контракту зі зловісною Службою Запобігання. Навпаки, ця частина перебувала у радісному збудженні, немов наспівуючи: «Прийшов твій час! Пробив час твого успіху!»
– А потім? – запитав він, лише б про щось запитати.
– Потім ми рушимо на пошуки твого звіра, Заче. Ми мусимо його знайти. Так наказав імператор. Твій час насправді прийшов, – сіра безодня з очей Сайкс немов стрибнула в очі Закові. – Твій зоряний час.
Всесвіт рухливий і змінний. У незапам’ятні часи поряд із нашою Галактикою – Чумацьким Шляхом, як її називають земляни, – опинилося невелике зоряне скупчення. Воно прийшло з глибин тої частини небесної сфери, яку древні астрономи назвали сузір’ям Стрільця. Зірки мандрівного скупчення були холоднішими, аніж світила молодого гарячого Чумацького Шляху. Серед тих мандрівних зірок були зірки різних кольорів, але домінував там пурпуровий колір старих світил. Як ведеться у Всесвіті, більше притягнуло до себе менше. Гравітаційні сили нашої Галактики полонили мандрівне скупчення.
Вони розірвали павутинну структуру меншого із зоряних островів. Видерли з нього гравітаційне «серце» – центральну «чорну діру», яку потім поглинула надмасивна хижа «діра», що живе у самому центрі Чумацького Шляху. Осиротілі червоні зірки змішалися з гарячими світилами юної Галактики. Вони перетворилися на видовжений, немов летюча павутинка, зоряний потік, який й досі можна вирізнити у секторі Стрільця, хоча від часів поглинення пройшли сотні мільйонів років.
Навколо однієї зі старих червоних зірок загиблого зоряного острова оберталася планета земного типу. Колись, у прадавні часи, задовго перед тим, як на її небі засяяло громаддя Чумацького Шляху, цю планету населяли розумні істоти. Вони не збудували техносфери, тому що спосіб їхнього мислення радикально відрізнявся від принципів мислення творців технічних цивілізацій. Ті розумні істоти знайшли свій, особливий шлях у Великому Космосі. Вони навчилися пізнавати Темні Шляхи, трансформувати енергію і час. Маючи владу над часом, ці істоти не боялися заглядати в майбутнє. Вони передбачили, що їм не варто продовжувати своє існування після загибелі рідного зоряного острова. Не варто чіплятись за свій старий дім після того, як все живе у ньому зникне в катастрофічних спалахах жорстких випромінювань. Будучи мудрими і могутніми, вони створили Зоряний ковчег, куди помістили свої знання і здобутки. Їхнє згасання було величним, а їхні звільнені від плоті свідомості були піднесені Найвищим Творцем до божественних сфер буття.
Невдовзі після згасання цих мудрих істот ковчегом випадково заволоділа техногенна раса, що кочувала планетами у пошуках ресурсів і вигод. Знання, знайдені кочовиками у ковчезі, дозволили їхнім лідерам досягнути безсмертя. Потім ці безсмертні володарі довго воювали між собою за контроль над своєю расою та її ресурсами. Врешті-решт, залишився один-єдиний володар і поступово, крок за кроком, здобув для себе небачену владу. Смерть не обмежувала його, він накопичував знання і силу впродовж довгих тисячоліть. Він створював галактичні імперії, руйнував їх, коли вони йому набридали, самотньо мандрував світами, а потім створював нові імперії, ще грандіозніші і войовничіші. Він оволодів знаннями багатьох розумних рас, трансформував своє тіло у могутні та парадоксальні форми і прагнув всевладдя. Врешті-решт він став Темним богом і назвав себе Світлоносцем. Його сила і жадоба влади загрожували всьому Всесвітові. Інші розумні раси об’єднались проти нього і перемогли. Темного бога було знищено. Переможці шукали Зоряний ковчег, але не знайшли.
Від епохи війни з Темним богом минула безодня часу. Інші розумні істоти знайшли ковчег. На відміну від його творців, ці розумні істоти не перебували у благодатному співрозумінні з Космосом. Вони, як і раса Темного бога, були стурбовані пізнанням і бажаннями сили. Якщо творці Зоряного ковчегу проникли у таємну суть часу, то нові його власники змарнували сотні тисяч років, намагаючись оволодіти простором. Пізніше їх назвали Великими Повзучими Отцями. Вони мандрували Галактикою як своїм подвір’ям, але безсмертя залишалося для них недосяжним. Зоряний ковчег вони знайшли надто пізно. Знайшли вже тоді, коли фатально вичерпались біологічні сили і досягли кризової межі генетичні ресурси їхньої раси. Коли ж вони наважились на відчайдушну спробу врятуватись за допомогою знайдених у ковчезі знань, до них несподівано прийшла миттєва погибель. Невідомо звідки з’явилися люті ґирги, і Великі Повзучі Отці, панівна галактична раса, стали їхньою здобиччю.
А Зоряний ковчег пережив загибель Повзучих, як колись пережив згасання своїх творців і поразку Темного бога. Він знову зник, залишивши по собі легенди та спраглих безсмертя. У старіючій Галактиці неквапно зростали нові розумні раси, а ковчег дрімав в очікуванні їхнього змужніння.
Пела назавжди запам’ятала слова брата: «Чужинців ніде не люблять, але в нашої родини немає дому». Тому вона не впадала у нерви від авреліанських звичаїв. Жителі Аврелії славились пихатістю і консервативністю. Вони зневажали «тонконогих», народжених в інших світах. Тяжіння на поверхні їхньої планети перевищувало земне більш ніж на третину, тому ноги корінних авреліанців були сплетені з атлетичних м’язів.
Пела вже десять років жила на Аврелії, її м’язи також адаптувалися до міцних обіймів місцевої гравітації, але вона все одно залишалася «тонконогою» – з граційними колінками, тонкими щиколотками і вузькими п’ятами, характерними для мешканок менш масивних світів. Тому вона вчилася в школі для парій, разом із іншими «тонконогими», малолітніми злочинцями, напівкровками та психічно нестабільними нащадками операторів тваринницьких ферм. Цю школу передбачливо розташували подалі від великих поселень, у містечку біля старого законсервованого космодрому, в підземних ангарах якого можна було знайти залишки кораблів авреліанських першопрохідців.
Солярна станція космодрому давала достатньо енергії для цілодобового освітлення приміщень школи, для систем спостереження та захисного периметру. Кожний крок вихованців трьох секторів школи – чоловічого, жіночого і дигендерного – ретельно контролювався, і місцева поселенська громада не мала жодних претензій до керівників цього специфічного навчального закладу. Якщо його вихованців і бачили на вулицях містечка, то завжди у супроводі куратора і допоміжного кіборга. Вихованці вели себе чемно, привітно вітались з поселенцями і мали пристойний вигляд. Всі вони були одягнені у синьо-блакитні просторі комбінезони, взуті у добротні підпружинені чоботи і споряджені дихальними фільтрами останніх модифікацій. Акуратні зачіски школярів не дратували місцевих жителів викличними кольорами. Школярі уникали дивитися місцевим просто в очі, що вважалося ознакою ефективного психологічного супроводу. А коли місцева громада потребувала допомоги – особливо після осінніх злив та ураганів – керівництво школи охоче направляло своїх вихованців на відновлювальні роботи.
Існували, щоправда, певні обмеження. Коли голова місцевої громади запропонував шкільному керівництву залучати школярок і дігендерів для піклування за малими дітьми поселенців, ректор категорично йому відмовив, не надавши при цьому жодних пояснень. Місцеві зрозуміли, що тут криється якась таємна урядова заборона, і зробили для себе певні висновки.
Насправді ж ніякої заборони не існувало. Просто ректор належав до тих консервативних авреліанців, які вважали, що правильного громадянина Особливої самоврядної імперської колонії Аврелії можна виростити лише в традиційному середовищі корінних колоністів, подалі від збоченських звичаїв «тонконогих» та напівклонів. Своїх вихованців ректор вважав генетичними носіями суспільного занепаду, яких треба за можливості максимально ізолювати від добропорядних колоністів. Він підозрював, що в їхніх юних тілах заховані невидимі для сканерів і психозондів лиходійні генетичні коди, спрямовані на руйнування порядку і стабільності. Тому ректор не здивувався, коли одного зимового дня до школи прибули офіцери Служби Запобігання, розгорнули у ректорському блоці пересувну «червону зону» і наказали привести для бесіди («Для допиту», – розкодував офіційну формулу ректор) вихованку шостого рівня жіночого сектора Пелу Есмеральду Махоніко.
О проекте
О подписке