Відколи Ланс Маккосліб почав викладати у Фламаріонівському університеті22, він постійно відчував на собі запитальні погляди керівництва, колег та слухачів. Адже коли відставний віцеадмірал Служби обирає місцем роботи кафедру практичної ксенобіології далеко не найпрестижнішого марсіанського навчального закладу, це мимоволі викликає запитання. А якщо дружина відставного віце-адмірала є відомим у всій Імперії ксенобіологом, баронесою з древнього марсіанського роду Веїв та ще й перебуває у секретній експедиції на найбільшому зорельоті Імперії, то питання розмножуються, наче знаменита сельвійська комашка Ukuris atripalpis, що встигає за один світловий день відкласти півмільйона яєць.
Маккосліб викладав пакет спецкурсів, пов’язаних із вивченням засобів протистояння небезпечним ксеноформам. Він також прийняв на себе завідування лабораторією, в ізольованих боксах якої слухачі Фламаріонівського університету могли побачити справжніх ксеноморфів, попрактикуватись у знешкодженні інопланетних вірусів, а також попрацювати на симуляторах, що відтворювали природні ландшафти Сельви, Бальсани, Колумбії та інших світів, населених особливо небезпечною ксенофауною. На спецкурси до відставного віце-адмірала записувались здебільшого ті із слухачів, хто планував робити кар’єру в управлінні «D» й назавжди зв’язати своє життя з безкінечною і виснажливою боротьбою людства проти тубільного життя колонізованих планет.
Серед постійних відвідувачів лабораторії були й діти колишніх підлеглих Маккосліба. Йонас, син капітан-лейтенанта Яблонського, загиблого на Бальсані координатора біологічних програм Джи Тау, виявився чи не найуважнішим слухачем спецкурсу «Захист від ментального впливу агресивних ксеноформ». До випуску йому лишались лічені тижні, і вербувальники Служби вже отримали згоду хлопця на стажування у польовому підрозділі управління «D».
Хоча Йонас, як було заведено, мав копію офіційного звіту про обставини загибелі батька, Маккосліб вирішив, що потрібно розповісти йому подробиці того, що сталось на Бальсані рівно три роки тому, у квадрарії чотириста чотрирнадцятого. Координатор Яблонський розслідував тоді загадкову смерть групи цивільних ксенобіологів, що працювали у дослідницькому таборі на березі Летейського моря.
Маккосліб добре пам’ятав той випадок. Дослідницький табір належав Європейському центру вивчення інопланетного життя. Там позмінно чергувало четверо землян, які роками спостерігали за сезонними міграціями бальсанських псевдопод і гігантських яйцекладних багатоніжок з підкласу Scolopendridae balsaniana epimorpha. Житя табору було розміреним, а побут налагодженим. Кожна зміна відпрацьовувала два тижні, а потім два місяці відпочивала або у великому комфортному кампусі для науковців, розміщеному на вершині столової гори, або у великому (за місцевими масштабами) піонерському місті, що стихійно виросло навколо екваторіального космодрому. Того разу у прибережному таборі працювали дві сімейні пари ксенобіологів-землян. Їхні діти залишились у кампусі під наглядом вихователя і колег.
Сигнал тривоги надійшов до кампусу на світанку, коли з моря на берег насунув густий туман. Кіборг-«павук» доповів, що на табір напали біологічні об’єкти, які не піддаються ідентифікації. Люди не встигли прислати жодного повідомлення. Їхні трупи щезли. У розбитому модулі рятувальна команда Джи Тау знайшла лише кров, слиз невідомого походження, непошкоджені комунікатори та клапті анізоборних комбінезонів. Променева зброя «павука» випалила діри в стінах житлових приміщень, але ніяких залишків вбитих ксеноморфів рятувальники також не знайшли. Оптичні прилади зафіксували масивні рухливі форми, які штурмували табір. Проте в радіусі кількох десятків кілометрів навколо табору вислані з кампусу безпілотники не помітили жодної великої ксеноформи, здатної прорватись крізь захисні бар’єри. Розслідування безпрецедентного випадку очолив координатор Яблонський. За робочу гіпотезу він узяв припущення, що під покровом туману з моря вийшли невідомі землянам хижі амфібії.
Морська фауна Бальсани була вивчена на порядок гірше, аніж сухопутна. Ксенобіологи знали, що деякі тубільні морські істоти здатні пересуватись берегом. Як і сухопутні псевдоподи, мешканці бальсанських морів володіли телепатичною зброєю, здатною пригнічувати волю, паралізовувати дихальні органи та викликати галюцінації. Яблонський тоді доповів Маккослібу, що вважає ситуацію надзвичайною і організовує на узбережжі засідку для того, щоби впіймати невідомого хижака. Віце-адмірал санкціонував його план. Для засідки бальсанський дослідницький центр Служби виділив трьох кіборгів-«трофейників» з хапальними маніпуляторами і тартановими сітками. Ще два кіборги, озброєні військовими плаганами, прикривали засідку, а Яблонський з двома помічниками розташувався у підземному укритті, спорудженому в двохстах метрах від берегової лінії.
Схему засідки проаналізували експерти тактичної групи управління «D» на Нолі та кризова команда ксенобіологів Арпікранського університету. Їхні висновки також були позитивними. Три ночі Джи Тау очікували нападу на приманку – зачинену у житловому модулі свиню. Хоча свиня кожного ранку незмінно панікувала, наземні та підводні сенсори не знаходили нічого, окрім звичного руху морських істот та повільних пересувань зграй рівнинних поліпод, які вигризали у місцевій рослинності широкі просіки.
На четверту ніч з Летейського моря наповз непроглядний туман. Ті сенсори на узбережжі, що реагують на вуглецевий метаболізм, зафіксували стрібкоподібне зростання біологічної активності. Приманка забилась в ураганній свинячій істериці. Але відеокамери у всіх можливих діапазонах не фіксували жодних рухомих об’єктів, більших за земну мишу. Через тридцять хвилин після сплеску біоактивності водночас біля приманки і підземного укриття, наче з нічого, виникли величезні істоти, подібні до спіральних конусів з широкою основою. Істоти володіли колосальною ментальною силою. Яблонський, його помічники і свиня загинули майже миттєво від нейроспазму. Спровоковане телепатичним впливом раптове звуження судин розірвало їм капіляри головного мозку.
Кіборги-«трофейники» кинулись на «конуси», але ті, не вступаючи у бій, розпались на дрібні рухливі фрагменти і калюжі слизу. Так уперше на Бальсані ксенобіологи зустріли колонії симбіонтів, що були здатні створювати великі хижі метаформи. За кілька місяців стало зрозуміло, що невеличкі трансморфики зазвичай живуть під поверхнею планети, а здобичі від одного вдалого полювання у складі конусоподібного метаорганізму колонії цих крихіток стає на кілька стандартних років.
За весь час розповіді Маккосліба Йонас не задав йому жодного запитання. Він мовчки слухав, дивлячись у бік акваріуму, де мерехтіли золотаві буфончики авреліанських водяних світляків Mastarius lumofasciata. Потім син координатора Яблонського підвівся з крісла, подякував і безбарвним голосом, ніби виконуючи неприємний обов’язок, мовив:
– Батько дуже захоплювався власними ідеями.
– Себто? – не зрозумів такого підсумку колишній віце-адмірал.
– Йому не потрібно було самому сидіти на тому березі. Кіборги й без людей дали б собі раду.
– Може, й так, – Маккосліб вирішив не сперечатись, хоча міг би навести поважні аргументи на користь тактичних переваг людської присутності у подібних засадах.
«Дарма напружувався», – вирішив він, потискаючи руку майбутньому військовому ксенобіологу і дивлячись, як той залишає лабораторію.
– До вас прийшли. Чекають у секторі відвідувачів, – виникло у комунікаторі муркотіння університетського робота-диспетчера.
«Колекціонери», – вирішив Маккосліб, до якого неодноразово звертались місцеві любителі домашніх ксеноморфів. Вони постійно потребували консультацій фахівців і готові були за них платити. Один із таких диваків-марсіан примудрявся тримати у крихітному житловому приміщенні біоконтейнер з отруйною сельвійською рептилією.
Маккосліб поставив на режим охорони вхідну мембрану лабораторного блоку, проминув розкішну оранжерею, що вела до аудиторного куполу, звернув в освітлену скупим марсіанським сонцем обхідну галерею і потрапив до великого холу, що гордо ніс назву «сектора відвідувачів». Ослінчики у холі сиротливо порожніли. Зате в невеличкому гостьовому кафе на нього чекали два добродії нетутешнього вигляду. Маккосліб відразу зрозумів, що це не колекціонери. Специфічна манера кидати навсібіч швидкі погляди, невиразні обличчя з важкими підборіддями і спортивні фігури видавали цих людей. У всіх світах працівники спецслужб виглядали однаково.
Колишній віце-адмірал внутрішньо сконцентрувався, акуратно обійшов черепахоподібного робота-прибиральника і наблизився до гостей з того боку приміщення, де стелю підтримували колони. Ті підвелись йому назустріч і ввічливо привітались.
– Я Олівер Рон Кнутсон, повноважний представник уряду Особливої самоврядної колонії Аврелія на Марсі, – відрекомендував себе старший з гостей. – А це, – він недбало кивнув на молодшого, – мій помічник.
– Ланс Маккосліб, завідувач лабораторії, – назвав себе колишній обер-борець з космічними чудиськами. Він вирішив, що відвідувачі, судячи з акценту та поведінки, й справді були авреліанськими резидентами, а не кілерами, підісланими Малко Веєм. А ще він припустив, що за авреліанською традицією друзі, швидше за все, називають повноважного представника «Орком»23, й ледь стримав посмішку. – Чим зобов’язаний, панове?
– Ми не будемо кружляти навколо питання, адмірале, – взяв бика за рога авреліанець. – Питання чітке, недвозначне. Уряд моєї планети, за дорученням якого я тут, пропонує вам очолити Кризову службу колонії. Вам буде присвоєно найвище у нас звання генерал-полковника Охоронних сил Аврелії, виділено персональну резиденцію, особисту охорону та призначено неоподаткований оклад у два мільйони імперських фунтів на рік.
– Дуже вигідна пропозиція, – похитав головою Маккосліб. – Два мільйони! Це ж треба. Аж занадто, як на мене… В уряду Аврелії виникли проблеми з ксеноформами?
– Часи тепер усюди непевні, – ухилився від відповіді Кнутсон. – Ми на Аврелії люди прямі, адмірале. Любимо військову чіткість. Так чи ні?
– Я погоджуюсь, – несподівано навіть для себе мовив Маккосліб. Й подумки додав: «Подякуйте за це Йонасові Яблонському!»
О проекте
О подписке