4

[№ 29- Гаїн Гурґен Давидович, 53роки, військовий пенсіонер, особистий охоронець ОсинськогоМ.Г.]

В Sані від сидіння по-турецьки затерпли ноги. Але в цьому кальян-кафе інакше не сядеш. Тісна кабінка, жовті мати, подушки, низька стеля, погана витяжка, яблучна задуха. Від густого диму та економного освітлення все навколишнє безнадійно нирнуло до напівтемряви. На трьох квадратних метрах розкинув свої обіцяючі володіння маленький емірат дешевого інтиму. Вже й не розібрати, чи це вона затягла сюди Гаїна, чи він її.

Sані вдалось підсадити його на ритм ще на вулиці. Просто посеред вуличного шуму та брудної музики з тютюнового кіоску. Три хвилини беззмістовного ритмічного муркотіння і відставний підполкан почав гратись з нею в обнімашки й гнати якусь пургу про пустелі Афганістану, перевал Саланґ, ущелину Панджшер та якогось польового командира на ім’я Ахмад Шах. У цьому імені було аж два зручні видохи (дві літери «х»), тому Sаня заходилась муркотіти в плече Гаїну: «ахмадшахахмадшах…» Відтак їм обом одночасно захотілось східної екзотики.

Тепер Гурґен Давидович потужно, на всі легені, димів курильним пристроєм, сьорбав перно й далі теревенив про свої подвиги. Цілком можна було переходити на глибший рівень. І вона почала. Ковтнула трохи анісової горілки і підсунулась ближче до Гаїна, так, щоби він дивився на кришталевий кулон у вирізі її кофточки. Кирпатий густобровий охоронець мав малорухливе обличчя. Лише широкі ніздрі його носа, що нагадував Sані маленький трамплін, жили своїм окремим, чуттєвим й дуже динамічним життям. Вони наче обмацували димне повітря, виловлюючи з нього молекули найцікавіших запахів.

Ці ніздрі страшенно дратували Sаню. Їй здавалось, що вони відчувають її задум, що вона видає себе зрадливими ароматами непевності та шпигунства.

«Якась людина-пес, я прозріваю, – мобілізувалась дівчина. – Як дружина витримує цю його мерзлу морду, ці його грьобані ніздрі?»

– Ты сильный, – ледь чутно прошепотіла вона, вловивши паузу поміж двома бульканнями кальяну, й так само пошепки заспівала:

– В Афганистане, в чёрном тюльпане…

– …с водкой в стакане мы молча скользим над землёй… – підхопив Гаїн. Щось в «мерзлій морді» почало відтаювати, на чолі розгладилось кілька зморшок, по обидва боки від впертого рота розпружились м’язи.

– …чёрная птица через границу… – Sаня знову впіймала прискорений ритм його серця і в такт цьому ритмові почала повертати кулон: уліво-вправо, уліво-вправо. Ще й ще раз.

Очі ветерана стали скляними, зіниці звузились.

Тепер дівчина дихала в унісон з людиною-псом, уриваючи видохи на останній чверті. Цей ритм, як завжди, викликав в неї легке збудження. Груди зробились важчими, вібрація сповзла вологою стежкою в самий низ її живота.

– Ты сильный, ты очень сильный, – її слова тепер також попадали в ритм його дихання. – У тебя всё под контролем, всё под контролем. Ты же всё видел, ты всё видел, ты же видел. И ты не виноват, что их отравили, не виноват, совсем не виноват.

– Не виноват, – ворухнулись губи Гаїна, слова вийшли з них разом з димом. З носа-трампліна вирвався дивний звук. Його права рука, що досі цілком мирно спочивала на коліні гіпнотизерки, раптом поповзла до тих територій тіла, які б Sаня воліла залишити суверенними. Тим більше, що за давньою звичкою вона зігнорувала нижню білизну.

Дівчина знову замурмотіла: «Не виноват, не виноват, совсем не виноват». Потім зробила суворе обличчя і з чіткою вимовою запитала:

– Кто виноват?

В осклілих очах загустилася тінь. Але з губ не злетіло жодного звуку. Тим часом вперта рука вже подолала опір джинсової спідниці й опинилась зовсім поряд з тією локацією, котру арабські поети доби Аббасидів називали «джерельною аркою насолод». А там все зрадливо вібрувало у передчутті вторгнення.

– Кто виноват? – Sаня підсилила вимогливу інтонацію. – Кто?

– С-сука, – нарешті видихнув він, а холодні пальці руки-дослідниці нахабно пройшли крізь «арку». Розумом вона знала, що в жодному випадку не повинна реагувати на проникнення, але тіло переможно сіпнулось, відповіло густим гарячим вітанням. Вона миттєво відчула, як напружились м’язи пустотливої кінцівки.

– Кто сука? Кто она? – Sаня вказівним пальцем почала відбивати ритм на долоні Гаїна. На тій її частині, котру хіроманти іменують «горбом Сатурна».

– Ти с-сука, – прошепотів підполкан.

– Я Тамара, я твоя Тамара, – Sаня не припинила відбивати ритм. – Кто виноват? Кто?

– Какая ты в жопу Тамара? – обличчя Гаїна раптом сконцентрувалось, ліва рука стрибнула вперед і шия Sані опинилась у непереборному захваті. – Ты кто, бля, такая? Кто тебя подослал? Говори! Быстро!

– Ты офиге-е-ел? – прохрипіла дівчина, марно намагаючись зазирнути в очі охоронцеві; той уникав її погляду, його права ворушилась в її тілі як ведмідь у барлозі.

«Це ж в мене синці з шиї місяць не зійдуть, – подумала вона. – Прийдеться хусткою замотувати».

– Кто подослал, спрашиваю? – Гаїн трусонув Sаню з такою силою, що ледь не зламав їй шию. – Говори!

– Отпу-у-усти, – з останніми запасами повітря видихнула та. – Скажу-у-у…

Охоронець звільнив її шию, натомість вивернув зап’ясток так, що Sані прийшлось обличчям притиснутись до диванної подушки, від якої нестерпно смерділо пральним засобом. Найменший порух тіла викликав больову блискавку, що вискакувала з ліктя й крізь плече вдаряла у шию. Права рука людини-пса вийшла з її тіла, залишаючи там розчаровану, але все ще гарячу пустку.

– Закон вентилятора, – сказала Sаня у подушку.

– Что ты гониш, сука?

– Я говорю: закон вентилятора. Где б не гадил, дерьмо всегда попадает в вентилятор.

– Ты мне не гони. Ты говори, кто послал, – дівчина відчула, як щось тверде – певне коліно Гаїна – боляче натиснуло їй на ногу. Одночасно його рука (тепер вже ліва) задрала їй спідницю.

– Гага северная птица, она мороза не боится, – заторохтіла вона крізь біль і подушку. – И может на лету… Ай! Ну ты и садюга, дедушка…

– Мудель гнойный тебе дедушка, – зауважив охоронець. Він хотів щось додати, але цієї миті до кабінки заглянула дівчина-офіціантка.

– Що тут… – почала вона, побачила Sаню у непристойній позиції, верескнула і щезла.

– А я скажу… Ай!..що ти мене… Ай, гадство!..ґвалтував… – пообіцяла Sаня.

– Скажешь, скажешь, – Гаїн зірвав її з матів і виштовхнув з кабінки. – Только не здесь, в другом месте скажешь…

5

[№ 2- Осинський Микола Григорович, бізнесмен, спонсор салону Пелагеї Вержо та її чоловік, 56років]

Компанія Осинського називалась ПП «Адмірал», її офіс займав два горішні поверхи пафосного будинку у центрі міста. Вже у вестибюлі, на підході до ліфту, охоронці запропонували Ярковському показати паспорт. Друга лінія контролю зустріла його на порозі офісу. Кремезний сек’юріті чатував за дверима ліфту, агресивно помахуючи неприємним на вигляд пристроєм. Він запитав про мету візиту, провів пристроєм уздовж живота, плечей і стегон Ярковського, поплескав його штани, щось буркнув собі в комір, відкрив скляні двері. За ними еспера зустріла білявка з очима мисливця.

– Прошу йти за мною, – мовила вона низьким голосом, хитнула стегнами й, наче подіумом, рушила коридором з дверима без номерів і табличок. Ярковський прикипів очима до її високих підборів. Білявка вміла пересувати ноги, майже не згинаючи їх у колінах, а вирізи на її спідниці з кожним кроком відкривали все більш інтимне й мереживне.

Білявка відкрила двері, що нічим не відрізнялись від десятка інших, хтиво посміхнулась Ярковському і він побачив приймальню, над якою панувала синьо-срібляста монументальна споруда у стилі «Зоряних війн». За нею, наче капітан зорельоту за командним пультом, сиділа жінка у стилі шестидесятих.

– Микола Григорович обов’язково прийме вас, але зараз у нього відвідувачі. Доведеться трошки зачекати, – жінка за пультом глянула на білявку. – Евеліна, зроби Олександру Олександровичу чай.

– Який будете пити? – В це просте питання білявка вклала стільки бек-граунду, що у мозку Ярковського мимовільно запрацював генератор еротичних фантазій. – З бергамотом, коріандром, корицею?

– А каву можна?

– Можна, – кивнула Евеліна після блискавичного обміну поглядами з хазяйкою приймального простору. – Вам мелену чи розчинну?

– Мелену, – Ярковський впав у шкіряне крісло напроти пульту. – Якщо можна, з вершками. І печиво.

Жінки знову перезирнулись. «Капітанша» кивнула, Евеліна зникла в дверях.

Чекати прийшлось довго. Ярковський за цей час устиг випити три філіжанки міцної кави, на цілу коробку зменшити офісні запаси печива та роздивитись абстрактні полотна, якими власник «Адміралу» прикрасив приймальню. В картинах домінували бузкове і фіолетове. Ярковський навіть спробував поспілкуватись з Евеліною про сучасний живопис, але виявилось, що від слів «трансавангард» та «ар-деко» в очах білявки спалахують блискітки переляку. Відтак еспер впав у стан, близький до легкої медитації. Йому вже почало здаватись, що він, наче локатор, приймає потік тоскно-ділового мислення, що лине від «капітанши»; коли двері кабінету відчинились й звідти вийшла струнка брюнетка, одягнена в червоне коктейльне плаття й щось на штиб білого болеро з ускладненого тонким рельєфом атласу, котрий навіть не обізнаному на тканинах Ярковському видався надзвичайно коштовним. Жінка швидким кроком вийшла з приймальної. Ярковському здалось, що погляд, яким «капітанша» провела брюнетку, був дещо розгублений. За секунду володарка приймальної підняла слухавку, кивнула, й дала есперові знак заходити.

Кабінет Осинського був витриманий у тому ж стилі, що й приймальня. Його господар сидів у кріслі за сріблястим столом, а за його спиною на всю стіну розкинулось не обмежене ані рамою ані багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого і шафранового кольорів. На тлі цього хаосу губилась плюскла фігура у сірому костюмі. Микола Григорович не встав й навіть не підвівся назустріч Ярковському, а на його обличчі застигла недоброзичлива напруга.

– Добр… – почав було еспер.

– Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.

– Тобто, я можу припинити розслідування?

– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.

– І що далі?

– А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи не давати.

– А Балтер дав мені зрозуміти, що питання про фінансування вирішене. Інакше мене б тут не було.

– Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про гроші.

– То ви, кажучи по-простому, з’їжджаєте? – еспер кинув оком на двері. Розмова ставала тухлою.

– Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маєте, чоловіче? За генія людства?

– Боже збав, я не геній. Присісти не запросите?

– Ви ще у приймальні не насиділись? – Осинський кивнув на монітор, що висів у кутку кабінета. На ньому тьмяніла чорно-біла панорама приймальні, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.

– Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у кріслі.

– …?

– У вас в кабінеті була така чарівна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – він вже почав розуміти, з ким має справу.

– Хто був у моєму кабінеті, то не ваше діло. Краще спробуйте чітко й без ліричних відступів пояснити мені, чому я маю фінансувати ваші експерименти.

– Так само не ваше діло, насидився я у приймальні чи не насидівся. А по справі скажу вам так: той, хто отруїв вашу дружину, радше за все не досягнув своє мети. І ви, Микола Григорович, не впевнені, що вбивця не нанесе другого удару.

– Ви так добре знаєте, у чому я впевнений, а у чому не впевнений?

– Здогадуюсь.

– Ну звісно, здогадуєтесь…

– А щодо другого удару – майже впевнений.

– Минуло чотирнадцять місяців. Якби хтось хотів…

– Вбивця чекав «часу Х» багато років, – перебив господаря гість. – Він вміє чекати. Що для нього якісь там чотирнадцять місяців.

– Намагаєтесь справити враження, Ярковський? – Жирним підборіддям Осинського наче хвиля прокотилась. – Граєтесь в місцевого Нострадамуса? Звідки у вас інформація про «багато років»?

– Мій метод розслідування дає змогу визначити приблизний час так би мовити «стартової події», що породила злочинний намір, або ж низки таких подій. Так от, Роза Казимирівна повісилась двадцять сім років тому.

– Яка ще Роза Казимирівна?

– Бабка Ілони Полоскай по лінії батька. Вона ж донька жінки на псевдо Кришталева Куля. До речі, в матеріалах слідства не згадується, що на місці злочину натрапили на зроблену з кришталю сферу. А ви її раптом не знаходили?

– Оці ваші загадкові заяви та імена мають мене вразити?

– Ви ж не дасте гроші тому, хто вас не вразив.

– Ну звісно, гроші, – кивнув Осинський. – Все як завжди впирається в гроші.

– Якби ж то.

– …?

– Не все і не завжди. Принаймні, не в цьому випадку.

– Так вам від мене ще чогось треба? – Власник «Адміралу» кинув погляд на монітор. Там відбувався рух. У приймальній, судячи з переміщення на екрані чоловічих і жіночих постатей, з’явились нові відвідувачі.

– Мені потрібна кришталева куля.

– Більше нічого?

– Куля мені потрібна для розслідування. Направду, Микола Григорович, дуже потрібна.

– Більше за гроші?

– Загалаєву ви збирались заплатити вдвічі більше від того, чого прошу я, – нагадав він й миттєво сам собі спротивився.

– Гроші і куля – це все? – Осинський знову дивився на монітор, всім своїм виглядом демонструючи позиційну перевагу.

«Не тепер, не за цих обставин», – вирішив Ярковський.

– А та ваша дівка вам також не потрібна? – Господар кабінету тепер дивився просто в очі есперові.

– Яка дівка? – питання було зайвим. Він вже програв. І вже відвів погляд.