– І це поезія? – риторично запитувала мати, презирливо помахуючи книжкою. – Твій знавець махрова бездарність. Графоман і нікчема. Підлизував за комуняками і тепер біля влади так треться, що аж тріщить. А пам’ятаєш, він колись писав віршики для плакатів у поліклініці:

 
Если тёмная моча
И кал обесцвечен,
Вызывай скорей врача —
Не в порядке печень.
 

– Шедевр поезії, так? – вирувала мати. – Еліот з Пастернаком відпочивають. І тобі, любий, стає совісті присідати перед порожнім місцем?

Батько неквапно відсовував від себе тарілку з млинцями (варіанти: клясер з монетами, гальбу з пивом, газету «Залізничник», інформаційний бюлетень Нумізматичного клубу), підводився з канапи, защіпав ґудзики на сорочці, брав з комоду пачку «Мальборо», сірники, масивну мармурову попільничку і виходив на балкон. А мати кидала книжку на стіл (варіант – на підлогу, на шафу) й сідала на батькове місце дивитись телевізор.

І це й багато чого іншого пригадав Ярковський-молодший, відкриваючи двері Паркового Дому. Адже уперше за два десятиліття від часу їхнього знайомства Антей Маркович Балтер звернувся до нього по допомогу. Старий подзвонив на сотовий відразу після урагану. Він назвав себе, згадав багаторічну дружбу з батьком, поцікавився здоров’ям матері. Відтак запропонував зустрітись у Парковому Домі.

«Сашенька, дорогой, мне очень нужна твоя помощь. Очень-очень», – сказав Антей Маркович, і голос його був сухим від стриманого хвилювання.

Ярковський обіцяв зробити все, що в його силах.

«Здається, це називається: бути заінтригованим», – сказав він собі, відклавши згаслий смартфон. І краєм ока глянув на шафу, де під армованим склом зберігалась найцінніша частина батьківської колекції. Віконне світло стервозно виблискувало на золотих і срібних профілях Габсбургів, на імперських орлах та опуклих написах. Що б сказав батько, якби був живим? Закурив би «Мальборо»?

Він піднявся сходами на четвертий поверх. Тіла мармурових красунь, як і двадцять років тому, м’яко відбивали розсіяне вітражами світло. Килимові доріжки деінде стерлись до капронових сіток, а двері спотворив шар емалі, недбало накладеної на старе фарбування. Проте втрати лише додали Домові шарму. Темрява у кутових нішах ще виразніше набрякла старовинними таємницями, а гіпсова ліпнина здавалась вирізаною із суцільної крейдяної брили.

Двері з табличкою «Нумізматичний клуб при міському Центрі дозвілля і громадських ініціатив» були прочинені. Голова клубу сидів за рудим столом, не відриваючи погляду від монітору. В лінзах його окулярів мерехтіло відображення розцяцькованого рекламками сайту.

– Добрый день, Антей Маркович, – привітався Ярковський.

– А, это ты, Саша, – стрепенувся старий, – проходи, проходи… Смотри, – він кивнув на екран, – какие в Белоруссии цены на царскую медь. Три копейки восемьсот сорок восьмого года всего-то полтора евро. Это же совсем даром.

– Екатеринбургской чеканки?

– Естественно. Зато в хорошей сохранности. Категория «fine», а «XF» – два евро. Бросовые цены.

– Покупайте.

– Да, – погодився Антей Маркович, – надо брать.

Голова Нумізматичного клубу відкинувся на бильце крісла. Відгорнув від чола неналежне пасмо, примружився, дивлячись на Ярковського. За той час, поки вони не бачились, Балтер майже не змінився. Лише примножились зморшки навколо рота й під очима, а сиве волосся набуло тієї рухливої легкості, котру називають янгольською.

– Ты похудел, Саша. Пренебрегаешь питанием? – автор вірша про хвору печінку також спостеріг зміни у зовнішності співрозмовника.

– Полезно для здоровья.

– Да, конечно…

– Вы сказали, Антей Маркович, что вам нужна моя помощь.

– Необходима, Саша, необходима. Получается, что крайне необходима.

– Всё, что в моих силах.

– Ты ведь наверное знаешь, какая в нашей семье беда случилась? Тебе рассказывали?

– Мне говорили, что погибла ваша племянница. Примите мои соболезнования.

– Не погибла, Саша, не погибла, – він на коротку мить заплющив очі й помотав головою, наче відганяючи від себе прикре видіння. – Её, Саша, убили. Подло убили. Подсыпали девочке яд.

Балтер поклав обидві руки на край стола, напружив долоні, наче відштовхуючи стіл від себе, відтак продовжив:

– В прошлом году, восьмого мая, Илона была в гостях, на празднике, и там её отравили. Следствие шло долго, больше года, но ничего не дало, совсем. А там ведь не только Илону убили. Шестерых. Три женщины скончались на месте, две лежат в коме, одна тяжело больна. Страшный яд, Саша, редкостный. Он если не убивает, то вызывает параличи и тяжёлые поражения нервной системы… – Старий нервово пригладив волосся, заправив одне з сивих пасм за вухо. – Тут сразу было понятно, что это дело не уровня милицейских следователей. Дело необычное для понимания. Преступник не простой, изощрённый и опытный. Он долго готовился, всё продумал, следов не оставил. Иллюзий, Саша, у нас с самого начала не было. На следователей мы, конечно же, совсем не надеялись. Подняли все связи в столице, наняли частных специалистов. Те развели руками. Никаких зацепок. Ничего, совсем ничего. Допрашивали многих, подозревали то того, то другого. Но все версии оказались тупиковыми. Мы обратились к экстрасенсам. Единственное, что они сказали, это то, что причина преступления скрыта в прошлом. Тоже, как ты понимаешь, расплывчато. В каком прошлом? Что это за прошлое? И, наконец, чьё именно прошлое? Там же три десятка людей было, и у каждого своё прошлое. Никакой ясности. Нет улик. Даже зацепки нет. И вот один из экстрасенсов, Загайлов, кажется…

– Загалаев, – поправив Ярковський. – Сильный эспер ^[4], опытный. Органы с ним постоянно консультируются. Странно, вообще-то, что он сам во всём не разобрался.

– Да, Загалаев, татарская фамилия… Тебе, может быть, и виднее, но на меня он впечатления не произвёл. Бормотал что-то, книгу свою листал. Никакого толку, одни общие рассуждения. Так вот, этот твой опытный Загалаев при нашей последней встрече неожиданно говорит мне: обратились бы вы к Александру Ярковскому, он вам не откажет. Представляешь? К Александру Ярковскому! А я моментально вспомнил, что у Саши Ярковского, моего покойного друга, величайшего нумизмата, был сынок, тоже Саша. Александр Александрович. Наследник, которого я ещё пацанёнком знал… Сколько тебе тогда было?

– Тринадцать.

– Это когда отец тебя сюда привёл?

– Да, почти двадцать лет прошло. – Ярковський окинув поглядом клубну кімнату. Пічка у вигляді барочної вежі, обличкована темно-зеленими кахлями, на стіні – вправлена в саморобну рамку синя тисячокронова купюра (Угорщина, міжвоєнний період), поряд з пічкою – кубічне шкіряне крісло, все у латунних віспинах цвяшків, пережиток сталінського ампіру. А ще – канцелярські шафи з давно не праними шторками, сейф з блискучим колесиком, книги, теки, грамоти і сертифікати. За два десятиліття тут мало що оновили. Хіба що люстру. Радянський ширпотреб замінили на антикварного «павука» з потемнілої латуні і порцеляни.

– Как время летит, а… – прицмокнув Антей Маркович. – Двадцать лет! Это же бездна, прорва времени, господи Боже мой! Какие были счастливые годы, сколько надежд, сколько планов… Ты же Илоночку не знал, правда?

– Видел в детстве, но вы нас с ней не знакомили.

– Ну да, конечно… – Балтер дрібно похитав головою, наче шкодуючи, що не здогадався познайомити племінницю з сином покійного друга. – Она всего на пару лет младше тебя… была. Какая талантливая девочка, Боже мой…

– А Загалаев сказал вам, чем именно я могу помочь? – звернув на конкретику Ярковський.

– В общих чертах, – Балтер спрямував на Ярковського обмацуючий погляд. – Он, кстати, говорил о тебе с большим уважением. Он сказал, что у тебя особый дар, сильный дар.

– Ему виднее.

– И часто он на других переводит стрелки?

– Насколько я знаю, вообще не переводит. Я удивлён.

– Так это правда? – обмацуючий погляд немов присмоктався до обличчя Ярковського.

– Что?

– Ты его видишь, слышишь?

– Кого «его»?

– Прошлое.

– Прошлое нельзя увидеть.

– …?

– Можно увидеть его тень. Чем ярче событие, тем ярче его тень. Это как со следом на тропе. Чем массивнее человек, тем отчётливее отпечаток.

– А это ведь то, что нужно. Именно то, – з несподіваним ентузіазмом запевнив Балтер. – Самое-самое то. Нам, Саша, надо разобраться с этими следами. Детально разобраться. Мы тебе хорошо заплатим… – Антей Маркович вимкнув комп’ютер, зняв окуляри, примружився на Ярковського. – Кстати, сколько это будет стоить?

– Я пока не ориентируюсь. Я ведь всю эту историю только в общих чертах знаю.

– Да, конечно. Не ориентируешься. Ты прав, да… Тебе нужно войти в ситуацию, всё изучить, осмыслить. Я понимаю. – Голова Нумізматичного клубу витягнув із шухляди чималий стос паперу. – Вот, я кое-что для тебя приготовил. Это мы сделали копию с уголовного дела или как оно там теперь называется…

– Кримінальне провадження.

– Да, наверное… Тут я, прямо на листках, свои замечания написал, – пролистав папери старий учитель. – О выводах и догадках, так сказать, неофициального расследования. Я, по старой привычке, всё записываю. Почерк у меня не ахти, уж извини…

– Я разберусь… – Ярковський взяв папери, підважив стос, гмикнув. – У вас, Антей Маркович, случайно не найдётся пакета или сумки? Я сегодня налегке…

– Конечно, конечно, – заметушився Балтер. Він почав, одну за одною, відкривати й обшукувати шухляди; нарешті знайшов пожмаканий пластиковий пакет. – Вот, бери.

– Спасибо, – Ярковський вклав ксерокопії до пакету; папери заледве туди помістились.

– Ты постарайся, Саша, хорошо постарайся. Найди следы. Я знаю, ты, как и твой отец – надёжный, ответственный человек. Мир его праху… А мы экономить не будем. И если что-то тебе понадобится, ты говори мне, не стесняйся. Тут без реверансов, главное – результат.

– Я хочу осмотреть помещение, где Илона жила… перед смертью.

– Её личную комнату? Да, конечно же, хоть сегодня. Илона жила в моём доме, всё, что нужно, я тебе покажу.

– Лучше завтра.

– Конечно же, Саша, конечно… В любое, удобное для тебя время. Я сейчас тебе напишу адресс… Там в эти месяцы никто не жил. В гардеробе, в шкафу всё осталось: её одежда, постель, сумочки, туфельки. Всё в сохранности, никто ничего не забирал, не трогал.

– Хорошо.

– Это может помочь?

– Может. До завтра, Антей Маркович.

– Да, Саша, до завтра. – Балтер привстав, вклав у руку Ярковського свою суху, наче обтягнену замшею, долоню. – Я так на тебя надеюсь.

Вже в дверях Ярковський озирнувся и запитав:

– Вы говорили, что там, где Илону убили, было человек тридцать.

– Да, – Балтер помітно напружився, уважно подивився на Ярковського, наче вже тепер чекаючи від нього якогось надприродного об’явлення. – Точнее – двадцать девять. Это если с прислугой считать и с охранником. А что?

– Если я вас правильно понял, отравились из них только шестеро?

– Да, именно. Шесть человек, – підтвердив голова Нумізматичного клубу. – И все женщины. Это потому, что яд был в шампанском. В одной из бутылок. Отравились только те, кто выпил это шампанское. Остальные пили или из другой бутылки, или что-то ещё. Кто коньяк пил, кто водку, кто виски. А кто-то вообще не пил.

– Вы правы, Антей Маркович, – сказав Ярковський після хвилинного мовчання. – Сложное дело, мутное. Много участников.

– Да, Саша, такая беда… – погодився Балтер, схилив голову й немов скулився.

Щось його залишило.

Щось стовбурне, приналежне до волі і гонору.

Спускаючись сходами, Ярковський відчув погляд; наче хтось дивився йому в спину. Просто в точку поміж лопатками. Він подумав, що Балтер вийшов з кабінету, озирнувся. Але на сходах нікого не було; лише морок в арковій ніші став мов вугілля, а віконний вітраж набрав повні скельця присмеркової синизни.

Ярковському раптом закортіло побачити Ампірну залу. Він згадав святкові тусовки нумізматів, особливий смак бергамотового чаю з термоса, веселе напруження прицінювань і суперечок – яскравий світ, наповнений запахами антикваріату, ранковим сонцем у велетенських вікнах, балакучими людьми, парадним блиском паркету та радістю безкорисливого пізнання.

На першому поверсі він завернув до бічного коридору, пройшов повз прочинені двері дворецької, перероблену за радянських часів на вбиральню, став перед величними, наче церковний портал, дверима Ампірної зали. Стара позолота на них відтінювала химерну стилізацію під італійське палацове бароко. Різьблені спіралі, призми та виноградні грона здавались зробленими з бронзи.

«Напевне, залу зачинено», – припустив Ярковський й натиснув на ручку. Дверні стулки верескнули й напрочуд легко розчинились. Останні виблиски вечірнього світла, наче пасма сигарного диму, губились у щедрому просторі Ампірної зали. Прохололе повітря відгонило старою деревиною, фарбовими розчинниками, грибком і спортзалом.

Ярковський ввімкнув світло.

Зала змінилась. Зі стін пощезали сепієві пейзажі і дзеркала у важких рамах, а з кесонової стелі замість кришталевих люстр звисали бляшані світильники, на кшталт тих, що вішають у більярдних. На паркет накидали матів та церати, а під стіни поставили щось на штиб турніків.

«Танцпол», – зрозумів Ярковський, загасив світло й вийшов з Ампірної зали, а відтак й з Паркового Дому. Спочатку він хотів пройти через парк, але згадав, що там святкують коти та інші хижаки міської зони і звернув на людну вулицю. Вечірній потік містян обтікав його, немов океанська течія. Він відчув себе у ній айсбергом, зайвим шматком криги. Підходячи до дому, Ярковський дав собі слово, що до ранку не загляне у папери Балтера.

Але слова не втримав.