4

Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.

– Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, – констатував він. Потім спитав Мітелика: – Зголоднів? – і сам відповів: – Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.

Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.

– На кого чекаємо? – спитав Валерій Петрович.

– Темнота – друг молодёжи.

– Істинно, брате. Але от питання: що ота малодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.

– Джеймс Бонд – кончений, – Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. – Перш ніж щось далі робити, ми повинні з’ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.

– І ось тут ми це маємо вияснити?

– Так. Саме тут.

– У цих горах?

– У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.

– І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?

– Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.

– Здурів?

– А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. – Яра розтягнув губи в робленій посмішці. – А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?

– Не треба так.

– Як?

– Так.

– Ок, брате.

– Проїхали… А що то за дідо?

– Мольфар^[5].

– Справжній?

– Виробляти підробних ще не навчилися.

– Я не про те.

– Досі він про все точно розповідав. Не маю підстав не вірити. От ти, брате, називаєш себе консультантом. І клієнти тобі вірять і знов приходять до тебе, якщо твої прогнози справджуються, так?

– Але мої прогнози ґрунтуються на певних вихідних даних, статистиці, емпіричних підставах. А цей мольфар живе за сто кілометрів від хати Адамчуків. Він про вбивство навіть не чув.

– Логічно глаголиш, брате. От тому я йому й привіз дещо. Маленьку таку емпіричну підставку. Йдемо!

– Чекай, Яро, чекай… Я, зрозуміло, зле знаюся на усіх цих мольфарах. Але дещо знаю. Точно знаю: нормальні люди до тих мольфарів уночі не ходять. Варто, брате, почекати до ранку.

– У нас особливий випадок.

– Чому особливий?

– Спробуй здогадатися сам.

– Пробую.

– Це добре.

– Не виходить.

– А ти ще пробуй.

– А він із нами вночі захоче розмовляти?

– Захоче.

– Ти впевнений?

– Так, брате. Йдемо!

Вони вийшли з «лендкрузера» і вузькою стежкою рушили вгору. Стежина забігала за розсипи обвітрених брил, круто забігала на ребристі схили, і кінця-краю не було її зміїним закрутам і заломам. Майже годину компаньйони йшли стежкою в гори. Вони минули сосновий лісок, низку зогнилих покинутих хат і незліченну кількість випасів. Випаси були огороджені, й кожного разу треба було виймати верхні палі огорож, перелазячи через них. Зрідка їм зустрічалися місцеві, які, здалеку побачивши золотий ланц Яри, хутко звертали убік. Сонце майже зайшло за синій контур гірського хребта, але навколишня темрява не була суцільною. Гори огортало бліде розсіяне світло, і вже сходив повний місяць. Мітелик дивувався впевненій ході Яри. Або той мав неабиякий досвід орієнтації у гірській місцевості, або часто користувався цією дорогою. Сам старший консультант уже давно покинув рахувати повороти і примітні об’єкти.

За черговим випасом стежка круто пірнула до глибокого урвища. Кілька метрів Мітелик сповзав додолу, тримаючись руками за шерехаті базальтові боки гори. Він вимастився і роздер рукав. Жилавий Яра спритно стрибав попереду. Далеко нижче, за кількасот метрів, блимнув жовтий вогник. Коли вони наблизилися, вогник перекреслила хрестовина віконної рами. Хата мольфара виявилася старою і врослою в землю. Дерев’яну гражду^[6] оточувала розвалена тераса. Десь у темряві дзюркотів струмок. Назустріч компаньйонам вибігли пси. Вони наблизилися до Яри і привітали як старого знайомого.

– Тебе тут добре знають.

– Я в цій хаті перечікував злу добу, – пояснив Яра. – Була тут колись надійна ничка. Дуже надійна. Але тепер погані хлопці навчилися шукати. Новітні технології. Досвід Іракської кампанії. У такому-от місці від поганих хлопців уже не сховаєшся.

– А де сховаєшся?

Яра не відповів. На порозі гражди з’явилася постать господаря. Мольфар виявився невисоким, одягненим у синю куфайку. Яра і господар обмінялися тихими вітаннями, більше схожими на паролі.

– Заходьте, не бійтеся, пане шпеціалісте, – запросив компаньйона до хати Яра. Мольфар на Мітелика навіть не подивився.

Вони увійшли спочатку до великої захаращеної кімнати, а потім до тіснішого приміщення, добру половину якого займала глиняна пічка, де-не-де обкладена старими кахлями. Усюди – на підвіконні, на ослінчиках, на столах – стояли коробки, горщики і слоїки із засушеними рослинами. Приміщення наповнювали різкі і ядучі аромати, з котрих міський нюх старшого консультанта вирізнив лише запах часнику. Тепер, при світлі гасової лампи, Мітелик побачив обличчя мольфара. Сухе, ніби вирізьблене з темного дерева, воно у класифікаціях політичних іміджмейкерів підпало б під визначення «етнохаризматичного». Такими обличчями голлівудські майстри вестернів споряджали кіношні образи старих індіанських вождів.

Яра витягнув з кишені невеличкий предмет. Мітелик не зміг роздивитися, що воно таке. Він чув лише, як Яра коротко переповідає історію вбивства Боба. Мольфар, усупереч сподіванням компаньйонів, навіть не подивився на «емпіричну підставку». Він щось тихо пояснив Ярі. Валерій Петрович з тих пояснень почув лише слово «оберіг». Яра подякував старому і дав знак Мітеликові рушати за ним. Син артилериста був розчарованим. Він чекав на довгі шаманські ритуали, на мандрівку до таємних гірських вівтарів, а чаклун обійшовся лише трьома реченнями.

На зворотному шляху старший консультант не наважувався розпитувати Яру про мольфарів присуд. Він намагався не відставати від компаньйона і йому це дивом вдавалося. Може, тому, що друг дитинства стишив темп. Метрів за п’ятдесят від джипа Яра зупинився. Він дав знак Мітеликові не шуміти, довго стояв за великою брилою і до чогось дослухався. Потім обережно наблизився до «лендкрузера», з кишеньковим ліхтариком оглянув землю навколо авта. Він уважно роздивився під днищем і вивчив мікроскопічні грудки землі, що поприлипали до дверцят. Тільки після цього Яра вимкнув сигналізацію, відкрив капот, подивився моторове начиння. Закінчивши процедури, він забрався до салону.

– Все так серйозно? – спитав Мітелик, якому передалася тривога компаньйона.

– Якось я бачив, як вибухає авто, – повідомив Яра. – Шматки пасажирів розпердолило на двісті метрів.

– Ти раптом не кілером підробляєш?

– Я кілерів по цигарки посилаю.

– Разом із головними конструкторами?

– Ні, окремо, – розсміявся Яра, і той його сміх не сподобався синові артилериста.

– Що сказав старий? – спитав він.

– Ті муделі не знайшли реліквії. Її там не було.

– Він навів якісь аргументи?

– Він сказав, що реліквії такої сили є могутніми захисниками своїх господарів. Якби реліквія у момент вторгнення перебувала у квартирі, Боб з Ірою не загинули б.

– Ти в це віриш?

– А чому я маю у це не вірити? – око Яри затертим срібляком подивилося на Мітелика. – Чому, брате?

– Але твій мольфар навіть не подивився на ту річ, яку ти йому привіз.

– Йому не треба було дивитися. Для нього все відразу стало ясним. Ясним, як Божий день. Втикаєш, брате?

– Ні, не втикаю.

– Ти атеїст.

– Я не атеїст. Але між вірою і забобонами є різниця. Я у цю хрєнь містичну не вірю.

– Яка різниця?

– Тобто?

– Ну, яка є різниця між вірою і містикою?

– Віра – це зв’язок людини з Богом.

– А містика – не зв’язок?

– Ні.

– Чому?

– Бо передбачає віру у різну хрєнь. У духів, сили усякі…

– Значить, передбачає віру?

– Але ж іншу.

– Чим іншу? Бог – не сила? Ні? Бог – не дух?

– Це лише спекуляції.

– От бачиш! Ти вже починаєш викручуватися. Ти, брате, тільки не ображайся, як здається мені, маєш обмежений життєвий досвід. А я колись на власній шкурі відчув оцю «хрєнь», оці «спекуляції», розумієш? На цій от попеченій шкурі! – Яра повернув до світла спотворене обличчя. – А ти все своє життя просидів у теплих офісах, секретуток пердолив, комп’ютерну мишку дрочив. «Вірю! Не вірю!» Та хто тебе примушує вірити? Хто? Ніхто! Не вір, брате. Не вір нікому й нічому, аби не знервуватися, не дай Боже. Вір тільки у те, у що тобі вірити зручно. У те, що тобі не свербітиме у сраці. Якщо тобі так зручніше, то домовимося про таке: на теперішній час приймаємо за робочу версію моє припущення, що об’єкт вони не знайшли. Шукали, нюрками своїми позорними усе там перековбасили, але не знайшли. З незалежних від містики і віри причин. З причин суто матеріальних облом в них вийшов. Твій могутній розум тобі дозволяє мислити таким-от способом? Прийняти таку версію дозволяє?

– Ок, – після кількох напружених хвилин мовчання відповів Мітелик. – Отже, так: ми удвох повинні знайти, де сховано той червоний камінь, який я бачив одинадцять років тому? Я маю на підставі певного обмеженого переліку даних вирахувати, де той камінь зараз може перебувати?

– Так.

– Добре. Це завдання для аналітика. Але ти мені маєш дати усю інформацію про родину Адамчуків і всі наявні дані щодо тієї консультації, яку старий професор комусь там давав у дві тисячі четвертому.

– Оце мені вже подобається! – Яра поплескав Мітелика по плечу. – Я знав, що ми таки порозуміємося з тобою, брате… А зараз почнемо активно відпочивати. Водка! Дєффкі!

Рівно опівночі джип рушив назустріч повному місяцю, залишаючи за собою несплячі гори. І несплячі очі.

5

– Зовсім забув! Ось, тримай. Це твоя нова мобіла, – Яра поклав на стіл перед Мітеликом жабку-«моторолу».

Вони вже годину сиділи у нічному клубі «Галактика» в середмісті міста С. Літрова пляшка віскі вже втратила половину свого потенціалу. Офіціант з волоссям, щедро намащеним гелем, щойно підтвердив компаньйонам, що замовлені Ярою дєффкі з’являться з хвилини на хвилину.

– Це якась спецмобілка? – поцікавився Мітелик, розкриваючи «жабку». Вона була чорною, з червоною підсвіткою значків. Ці значки майже гіпнотизували Мітелика. Вони палали, немов інвентарні номери пекельних казанів.

– Чому «спец»? – посміхнувся Одноокий. – Ні, братику, це звичайна труба. Пояснюю популярно: для того, щоби погані хлопці не змогли нас ефективно контролювати, ми будемо кожні три дні змінювати пакети й апарати. Кожні три дні. А старі даруватимемо красивим тьолкам.

– Це поможе?

– Тьолкам?

– Нам.

– Радикально – ні, не поможе. Але трохи ми їм мозки попаримо.

– Кому «їм»? Ти увесь час кажеш: «вони», «погані хлопці». Я маю право…

– Бла-бла-бла… Яке таке право? Право – це окремо, брате… А питання твоє? Це неправильне питання, брате… Чекай! Не бунтуй. Сьогодні це неправильне питання. Сьогодні – так. Як кажуть дуже просвітлені східні мудреці, є такі невчасні западлючі ключі, від яких потрібні нам двері замість того, щоб відкритися, заростають камінням… Упс! Але прийде такий час, коли я тобі відповім на твоє питання. Обіцяю. Не впадай у нерви, не думай про цю туфтєнь, думай про красивих цибатих тьолок. Зараз оця халдейська контора, – він кивнув на бармена, – нам піджене класних тьолок. Старших консультанток з проблем бальшой і чістай любві. І вони нас приведуть у тантричну^[7] рівновагу зі світовим ефіром.

– Ти не одружився?

– Знущаєшся? З такою от мордою?

– У таке тепер не впирається, Ярику. Ти ж не бідний пацан. Їздиш на «лендкрузері», втикаєш по серйозних темах. Розумний, талановитий такий пацан.

– Ага, не бідний і їжджу на «лендкрузері». А ще купую класних молодих тьолок… Дуже класних, з довгими ногами і станками на всі триста шістдесят… А чому, братику, до речі, у тебе з Анжелою не зійшлося?

– Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…

– Спочатку завжди все добре, братику. – Яра випив своє віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. – А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?

– На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.

– Не з твоєю зарплатою, брате.

– Я старався…

– …Й обісрався.

– Так сталося, брате, – Мітелик додав собі віскі. – Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.

– Я пам’ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.

– Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев’яностих, лаве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв’ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.

– Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?

– Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»

– Гординя! – Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. – Гординя – це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?

– На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.

– Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєффка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата-моргана, брате, міражі у пустелі…

Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» – подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м’яким, теплим, але від того ще бридкішим.

Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції по стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.

«Упс, – сказав собі старший консультант. – Яке паскудне життя. Все, що ти робиш сьогодні, мало бути зробленим ще вчора. І жодної вдячності для тебе не передбачено. Жодної. Лише звіздюлі від різноманітного начальства. Шеф невдовзі поїде собі на „Cadillac’і“, а його задовбаний старший консультант буде їздити на маршрутному бидловозі. Яке паскудне життя…»