2

Валерик вже тоді мав двох справжніх друзів, Боба і Яру. Роберта Адамчука і Ярослава Стеблинського. Батьки Боба – професійні археологи – від квітня до жовтня розкопували степові кургани, і чотирикімнатна квартира Адамчуків була у повному розпорядженні компанії.

Яра, житлові обставини якого були набагато гіршими, обладнав на кухні в Адамчуків ракетну лабораторію. Тої весни, коли Валерик закохався в Анжелу, Яра побудував там три моделі крилатих ракет. Син артилериста добував для моделей Яри трубковий порох. Шукати його на полігонах після навчань було одною з улюблених розваг Мітелика-молодшого. Але вже третя ракета Яри, що дістала назву ЯС-2А, була обладнана потужнішим двигуном, що працював на отруйній суміші цинкового пилу і сірки. Якраз напередодні першотравневого «консиліуму» друзі, почергово натягаючи старий протигаз, щільно набили пекельною сумішшю гільзу двигуна. На черзі стояло стендове випробовування ракетного мотора для ЯС-2А.

Боб і Яра зустріли Валерика знаками щирого розуміння. Просидіти зі старими пердунами чотири години – в компанії це вважалося неабияким подвигом. На майданчику друзі випили пляшку світлого пива. Потім викурили по цигарці й рушили до Адамчуків, де на балконі вже чекав затиснений у лещата і припасований до сушилки експериментальний двигун. Яра по дорозі розповідав про свій новий винахід – механізм розкриття крил ракети у польоті. Але Валерик слухав головного конструктора неуважно. Чомусь зі всіх застільних поз Анжели йому запам’яталася та, де вона сиділа, відкинувши голову. Довге світле волосся не заважало дивитися на її напружену виразну шию, на схил її матового плеча. Валерик дивився. Їв і знову дивився. Тепер це плече пливло десь поряд, невидиме, але присутнє. Пливло, затуляючи ліхтарі, будинки, двигуни і ракети.

Яра помітив дивний вираз на обличчі Мітелика-молодшого.

– Міта-брате, ти чого такий закумарений?

– Та напряжні ті всі до-о-оценти. Уроди. Гобліни.

– Попустися, старий, зараз все буде чотко. З новим мотором запустимо на сто метрів.

– Сто метрів, – кивнув Валерик і тупим зусиллям натягнув на обличчя вираз зацікавленості. Але Яра відчув: щось не так. Розпитувати він не любив і вирішив, що після випробувань братан Міта сам усе розповість. Сидіти в Боба вони запланували до ранку.

У холодильнику Боб заникав три пляшки темного. Приготування до випробування після пива пішли веселіше.

– Треба чимось таким обмотати трубу, – раптом сказав Яра. – Пошукайте якоїсь мотузки. Бажано капронової.

Валерик і Боб рушили до кабінету старшого Адамчука. Тут громадилися високі засклені шафи з викопними горщиками, кістками та іржавими кинджалами стародавніх кочовиків. У нижніх шухлядах, між викопним каменюччям і шматками мамонтових іклищ, лежало обладнання минулих екпедицій. Але жодної мотузки там не було.

– Може, тут? – припустив Валерик, смикаючи єдину замкнену шухляду. – Упс, Бобе! У тебе немає ключа?

– Десь має бути, – з надр іншої шафи відізвався Боб. – Цими спробуй.

До Валерикових ніг впала зв’язка різнокалібрових ключів. Він навмання запхав маленький ключик до замкового отвору, натиснув. Ключик зламався.

– Упс-упс-упс!

– Шо сталося?

– Та зламав.

– Зараз я поможу.

Боб допоміг. Якоюсь залізякою, схожою на фомку, він виламав замок. Шухляда вивалилася з шафи, немов прямокутний язик мертвого велетня. У ній лежали старі товсті зошити і щось завернуте у кольорову шмату. Валерика пересмикнуло: на шматі були вишиті червоно-золоті слони. Якби не вони, він би не помітив тонкої мотузки, якою було перев’язане загорнуте у шмату.

– Мотузка, – сказав Валерик.

– Мотузка, – підтвердив Боб і потягнув вузол.

Мотузка легко зісковзнула з пакунка. Боб почав намотувати її на руку, а Валерик, керований, певно, відразою до слонів, розгорнув шмату. Тканина, цупка на вигляд, виявилася надзвичайно тонкою і ніжною. Вона розгорнулася у полотно, розміром з добрячий халат. З нього випала дерев’яна дощечка. На ній були закріплені два металеві дракончики, що тримали у пащах червоний камінь.

Камінь – прозорий, інтенсивно-червоного кольору – формою і розміром нагадував змилок. Овальний, сплющений, гладенький, він ніби вбирав в свої глибини жовтувате світло люстри і відгукувався на найменший порух химерними переливами рубінового світіння. Валерик задивився на нього, але Боб обірвав йому споглядання:

– Покладемо на місце, – сказав він. – Папан казав, що це якась дуже давня похібєнь. Вони її знайшли в степах, біля могил шаманок.

– Скіфська штучка?

– Ні, не скіфська. Ще давніша, звідкись зі Сходу. Папан казав звідки, але я забув.

Боб загорнув реліквію у «халат», поклав між зошитами і засунув у понівечену шухляду.

– Яра вже ричить, – сказав він. – У нього сьогодні «пусковий день».

– У нас теж.

– Ні, братан, ти протупив. У нього це родове. Його ж папан на Байконурі полканом служив. Поки під зад не дали… Він тобі казав про це, нє? Це у них, як у «беркутів», коли йде зачистка об’єкту, захват і все таке. Трем і пруха нєдєцкая.

– Ясно.

– Хулі тобі ясно? – раптом наїжачився Боб. – Нічого тобі не ясно. Ти в нас тепер кар’єрний пацан, шо тобі може бути «ясно».

– У тебе загрьоб?

– Два загрьоби. Пішли до Яри, доцент.

Коли вони вже виходили з кабінету, Боб раптом перейшов на шепіт:

– Не ображайся, Міта-брате.

– Я не ображаюсь, Бобе. Проїхали.

– Ок. І про хрєновіну могильну нікому не говори.

– Я що, баклан?

– Ти не баклан, Міта-брате. Я так, шліфую тему.

– Ну-ну. Воно дороге? Золоте? Сто тисяч?

– Ти хімарь, Міто, – Боб легенько штовхнув Валерика в бік і засміявся. – Ти кончений хімаринусе, брате, кажу я тобі.

Вони вийшли на балкон якраз вчасно. Стендовий агрегат, удесяте перевірений Ярою, чекав лише на обмотування.

– Красавєц! – підтвердив Боб невисловлений захват усієї компанії.

– Ви де пропали? – спитав Яра, намотуючи на гільзу мотузку.

– Шукали. Бачиш, яка крута мотузка?

– Що в ній крутого?

– Вона шовкова, Яре-брате. Натуральна.

– Значить, міцна.

– Дуже міцна.

– Це добре. А то ця цинкова хєрня може розірвати гільзу.

– А може, музичку включимо? – запропонував Валерик.

– А може, ти по пиво підеш? – Яра не терпів попсових підходів до такої безкомпромісної чоловічої справи, як ракетобудування.

– Вже ніч, Яре-брате, де я тобі пива візьму?

– Тоді помовч, – Яра зробив паузу, відрізав зайвий шматок мотузки і додав: – Дивний ти сьогодні якийсь, братане. Задовбали тебе ті твої доценти… А тепер, пацани, відходьте.

Балкон був довгим. Валерик і Боб відійшли до найдальшого його кінця. Стендовий агрегат був тепер від них за чотири метри. Яра підпалив просотаний сіркою шнур і відстрибнув.

Вибуху Валерик не почув, лише різкий ріжучий біль у вухах і скронях. Спалаху майже не було. Він лише здивувався, як безгучно і важко падає розтрощене скло на дверях і вікнах. Стенд влетів до кімнати, наче снаряд. Якби він пролетів на півметра лівіше, то зніс би Ярі голову. Але головному конструкторові дісталося й без того: обличчя вкрилося кров’ю і сажею, волосся горіло. Боб кинувся до нього, руками почав збивати полум’я. Все навколо накрило важкою і смердючою хмарою. Валерик надихався отруйного диму й тому нечітко пам’ятав усе подальше. «Швидка», лікарня, батьки із кумедно роззявленими ротами і мертва тиша навколо.

Слух повернувся до нього лише за два тижні. І тільки частково. Праве вухо так і не відновило повністю своїх функцій. Боба батьки забрали з собою до чергової експедиції. Яра після лікарні теж з’являвся рідко. Він соромився обпаленого обличчя і потворного більма на оці. Їхня компанія поступово розпалася. Валерик так і не дізнався, відбувся врешті-решт політ ЯС-2А з новим двигуном чи ні. На третій день до лікарні завітала Анжела. Вона була у жовтому імпортному костюмі. Її виголені ноги сяяли глянцево-журнальною досконалістю.

Вона присіла на жорсткий край ліжка, відкрила блокнот із золотим відрізом і написала в ньому кілька рядків. Потім видрала з блокноту листочок, згорнула його учетверо і вклала Мітеликові-молодшому до спітнілої долоні. Валерик хотів розгорнути послання, але Анжела твердо стиснула його руку. Вона поцілувала сина артилериста у щоку і вийшла. На листку залишився номер телефону і напис: «Валерка, врачи говорят, что всё будет хорошо! Уши для мужчины не главное. Если я правильно заметила, с главным у тебя всё в порядке».

3

Від того доленосного дня у лікарні до сонячного ранку, котрий докорінно змінив життя колишнього Міти-брата, минуло рівно одинадцять років. Другого травня 20… року старший консультант Фонду превентивної політики Валерій Петрович Мітелик з’явився в офісі о пів на одинадцяту. Одинадцятки того ранку зійшлися у містичному з’єднанні. Певно, в астралі здохло щось небуденно-одинадцяте. Рівно об одинадцятій з кімнати номер 11 вийшла секретарка президента Фонду і покликала:

– Валерію Петровичу! Вас до телефону.

Мітелик насторожився. Він чекав щонайменше шість дзвінків, але всі прогнозовані на цей день ділові й особисті контакти мали йти через його стільникові. До телефону в приймальній президента Фонду його кликали переважно через дзвінки «людей-сюрпризів». Людей небажаних, неочікуваних і часто-густо просто неприємних. Тих, які нащось шукали і знаходили його прізвище на сайті ФПП або ж були втаємничені у внутрішні ігри і розклади політичних технологів. Окрім того, у всіх серйозних офісах оголосили вихідний. Той, хто дзвонив, мав точно знати, що офіс ФПП цього року ігнорує травневі свята. Така оперативна поінформованість додавала тривоги. «Консультант – небезпечний різновид діяльності!»^[2]

Секретарка шефа, струнка шістка з жорстким каре воронячого кольору, посміхнулася Мітеликові. Від тої посмішки-вищиру його плющило. З цим особливим вищиром секретарка голосно (так, щоби чули дівки з моніторингової групи) повідомляла йому новини: «Валерію Петровичу, шеф підписав наказ про надання вам внутрішнього безпроцентного кредиту на лікування вашої дружини у наркодиспансері».

Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагодатних справ шістки.

«Привіт, засранцю!» – сказала слухавка.

Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.

«Що, не впізнаєш, Міта-брате?»

«Яра, це ти?»

«Ні, мля, йошкіни коти».

«Скільки років…»

«Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»

«Богу дякувати…»

«Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».

«Сьогодні, напевно, не вийде…»

«Боба вбили».

«Що-о-о?!»

«Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам’ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».

«Але…»

Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:

– У вас щось сталося, Валерію Петровичу?

– Так, сталося. Сталося… Господи! – Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.

– Співчуваю, – вищирилася секретарка.

За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і мружився від віконних відблисків яскравого сонця. Він щойно зняв з особистого рахунку триста доларів, на випадок зустрічі з родиною Боба. А також поклав до кишені диктофон і плаский балончик з паралізуючим газом. Щось підказувало старшому консультантові, що пригоди тільки починаються. Він також знав, що шістка-секретарка зараз стоїть біля вікна, щоби записати номер авто, яким Яра мав заїхати по Міта-брата. «Цікаво, чи має ця сучка бінокль?» – подумав він і сам здивувався своїй наївності. Секретарка мала мати портативну відеокамеру з функцією наближення віддалених об’єктів. Бінокль їй був без потреби. Мітелик якраз вирішував, чи не подзвонити, бува, Ярі й не попередити, щоб не виходив з машини, як приїде, коли почув знайомий голос:

– Іди за мною, Міта-брате.

Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.

– А я б на твоєму місці не либився, – сказав Яра.

Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.

– А чого бракує моєму місцю? – запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.

– Рівноваги зі світовим ефіром.

– А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.

– Головних конструкторів я по цигарки посилаю.

– Сумнівно.

– Сумнівайся, брате, сумнівайся, – Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. – Тобі ж за фахом треба бути скептиком.

– Збирав на мене дані?

– Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, – Яра показав на ноутбуки, – шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV^[3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…

– Вже не втікає.

– Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.

– У нас?

– Уяви собі.

– Яро, я ще ні під чим не підписувався.

– А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?

– Ні, – сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. – Не проти.

– От і добре.

Джип рушив з місця і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.

За його словами, трупи кандидата історичних наук Роберта Борисовича Адамчука та його співмешканки, аспірантки Ірини Маргель, знайшли сусіди через кілька годин після смерті. Вхідні двері квартири були прочинені, замки не зламані, ключі відсутні. Перекинуті, частково розібрані меблі, зняті зі стін килими і розпороті дивани вказували на ретельний і системно проведений обшук. У кабінеті навіть зірвали частину паркету і підвіконня. Вбивця або вбивці щось шукали, але кілька тисяч гривень, гаманець з карточками «Golden Visa» і заряджений пістолет Макарова залишили у шухляді письмового столу. Їх не зацікавила ані золота кімерійська фібула, ані важкий срібний ритон, які прикрашали домашню колекцію, зібрану ще Адамчуком-старшим. Два італійські пейзажі роботи Труша були лише зірвані зі стін і недбало кинуті під ноги. Криміналісти знайшли небагато речових доказів. Кулі від «беретти», чужорідну нитку зеленого кольору, невиразні сліди від взуття. Жодного відбитка, жодних зачіпок.

– Діяли досвідчені люди. Діяли нахабно і впевнено. Ризикнемо сказати так: діяли професійно. Цікавило їх щось дуже конкретне, – підвів підсумок Яра. – Головні питання: що вони шукали? Чи знайшли вони те, що шукали? – він скосив здорове око на старшого консультанта. – Ти раптом не знаєш, що там у нашого братана Боба могло бути такого цінного, га?

– Ні, не знаю.

– Точно?

– Точно.

– А Боб якось казав мені, що того вечора, коли… Скажімо, ви знайшли у старого Адамчука якусь дуже давню реліквію. Коштовний камінь на дошці, чи щось таке. Було?

– Ми ж тоді пива випили. Я тупив після того. То був мутний вечір.

– А між іншим, ти знаєш, що Бобів батько теж загинув? В експедиції.

– Я щось чув. Казали: нещасний випадок…

– Офіційно – так, нещасний випадок. Але є такий факт: за кілька місяців перед тим нещасним випадком до нього зверталися за дуже специфічною консультацією. Дуже специфічною. Це було у дві тисячі четвертому, якраз перед виборною кампанією.

– Професор археології мав щось до тих всіх майданів і перевиборів?

– Уяви собі, Міта-брате. Мав. Хтось тоді дуже-дуже цікавився містичними амулетами, здатними змінювати хід історії, впливати на долі народів.

– Маячня, – Мітелик полегшено розсміявся; йому здалося, що сухе напруження, котре до того стискало йому горло, розвіялося. – Та це ж полний брєд, Яро, це божевілля. Амулети, містика, масонські змови, тамплієри… Цікавитися могли, але вбивати за таке?.. Ніколи серйозні політики не займалися цими приколами і займатися ніколи не будуть. Я шість років працюю в політиці…

– Чому «політики»? Які «політики»? Хіба я зараз щось казав про політиків? А якщо навіть і політики, то чому ні? Тебе що, твої клієнти про все-все інформують? Ти ж, брате, працюєш на нижчих щаблях. Тебе, шльоцика, грають втемну.

– Фільтруй базар, Яро! – Валерій Петрович образився; за всі роки роботи аналітиком-консультантом ніхто не називав його шльоциком. Він не знав точно, що означає слово «шльоцик», але звучало воно вкрай образливо. – Мої розробки, до твого відома, брали до виконання центральні штаби. Ти ж казав, що читав якісь там мої досьє, сівішки. Там, до речі, про все це має бути написано. Є там таке? От бачиш… І я ніколи не був прихильником конспіративної політології^[4]. Але ти, канєшна, можеш собі вірити у всю цю містичну хрєнь. Тут нічого не можна довести або спростувати. Кожен собі фантазує, про що хоче. Фактів – нуль. Даних – нуль. Деякі селюки з нардепів і Секретаріату бігають до ворожок і дідів-провидців, але нормальні люди з них лахають. Якщо тебе цікавлять ці клоуни, я можу спробувати…

– Клоуни мене не цікавлять. Я працюю на інших рівнях.

– Понти – велика сила, брате! – перейшов у контратаку Мітелик; йому страшенно кортило відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. – Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо-мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…

– По-перше, я не казав про «вищі рівні», – голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. – Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з’їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.