Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду – Бузан. В очереті мені пощастило знайти плавучу колоду і, тримаючись за неї, вибратись на сухий берег. На світанку я дістався до полишеного мешканцями буртаського селища і впав від утоми на травнисту обалину напівзруй-нованої землянки. Близько полудня у селище завітав вершник – Самуїл, син Єзекії, один із саркельських мисливців.
Самуїл розповів, що на стоянці мисливців Ерге-багатура теж чули зойк і ревіння Дракона. Ерге з вояками кинувся нас рятувати, але до ранку ані Дракона, ані тих, хто ходив дивитись на Зеркелів шлях, не знайшли.
Вже на сході сонця мисливці-буртаси витягли з болота непритомну Менгі. Рятівники якраз почали ґвалтувати напівживу жінку, коли їх заскочив Ерге-багатур і порубав хтивих невдах на шматки. На острівці знайшли скривавлений обладунок Ібрагім-кучука та руйнівний слід Дракона. Пінхас, Ярамаг-тархан та провідник щезли безслідно.
Невдовзі після мого повернення на стоянку Ерге наказав припинити пошуки. Виявилось: під час пошуків щезло двоє слуг Ярамаг-тархана. Самуїл припустив, що вони втекли до гузів на лівий берег Бузану. Ерге-багатур довго розпитував мене про нічну пригоду, і я розповів йому все, окрім баченого на острівці.
Свою дружину, налякана душа якої все ще ховалася за межами найкращого в світі тіла, Ерге відправив до славетних буртаських жерців-цілителів у капище Арпавута. Мого лікарського мистецтва стало на те, щоб на шляху до капища Менгі розплющила очі, в яких плотський біль згоряв у полум’ї єдиного запитання: «Ти розповів Ерге?…»
«Я нічого не сказав», – відповів я на її німе запитання. І очі Менгі закрилися і розкрилися знову безоднями вдячності. Вона зняла з руки золотий браслет, прикрашений великим рубіном та хитрою застібкою у вигляді лев’ячої голови, і віддала його мені…
Капище буртаського бога Арпавута виглядало зовсім інакше, ніж Желянська вить. Бовван Арпавута був уміщений у найдальший закуток величезної печери, яку буртаси викопали на східному боці священного пагорба Карахел над річкою Огар. Верхівку Карахелу прикрашали чотири білі камені, що їх буртаси називали «зубами Арпавута». В печері жили славетні на всю північну частину ойкумени цілителі і волхви Мукулу та Стояр – старезні діди з предовгими сивими бородами. Навколо Карахелу розбудували ціле містечко, добра половина мешканців якого були родичі цілителів – їхні діти, онуки, правнуки, незліченні дружини та наложниці. Розбійники обходили Карахел найдальшими шляхами, боячись мстивої вдачі Арпавута, – тож містечко було ситим і буяло безпечним життям. Тисячі хворих приносили в капище срібло і золото, дарували Арпавутові ягниць і жінок; ось і Ерге-багатур наказав мені передати Мукулові і Стояру п’ять золотих візантійських статерів, на які у Саркелі можна було б купити великий табун невтомних печенізьких коней.
Менгі-ханум, як поважну особу, цілителі поклали в самій печері, біля шкіряної завіси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого ідола могли бачити безкарно лише троє – Мукулу, Стояр і найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував біля ліжка Менгі невідступно, і виконання найменших її примх наповняло мене дивним спокоєм і щастям. Менгі дозволяла мені гладити її блискуче чорне волосся, білу шкіру, але коли я, у бісівській спокусі, пробував застромити руку під повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене і погрожувала заверещати…
Ерге-багатур навідувався у капище кожні три дні, розповідав про марні намагання знайти лігво Дракона. Невдачі озлостили його, і навіть горді мешканці Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвів.
Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.
– Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки? – спитав цілитель.
– У виті Желянській, – відповів я.
– Силеник ще живий?
– Убили рік тому.
– Хрестопоклонники?
– Не знаю.
Стояр помовчав, а потім сказав:
– Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий.
– Чому книжна мудрість погана? – здивувався я.
– У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все.
– Де ж та Книга? – спитав я. – Ніколи не чув про неї.
– Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне і денне. Усі знаки на ньому – інших не треба.
– Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?
Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:
– Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він втратив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас.
Цілитель помовчав, а потім додав:
– Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійсненні бажання…
І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.
Менгі розплющила очі й сказала:
– Цей жрець – дурень!
– Чому? – спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.
– Бо він думає, ніби знає, для кого народжена Менгі, – сказала жінка і відкинула повстину.
Потім вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого так бажав…
Дракон так і не з’явився. Щойно Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і Сьєрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхеля у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.
О проекте
О подписке