Слова тої молитви були гучні, але з дерев’яними, як у Симаргла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».

Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала й не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі – і дай мені, Боже, хоч тепер замолити цей гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми. І втіха наша була звіряча, і число її було «п’ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

…Київ упав через десять днів. У капищі вже господарювали Оряна й новий жрець, волхв із Вересового капища Хальд – чорний бородатий велетень у чоботях із оленячої шкіри із мідяною бляхою на животі…

Ми з Богумилом без діла й без їжі вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводі, заходили за Оболонь, де були городи і щось-таки знаходили на споживу. Під час одного з таких походів і побачили ми варязькі струги, що пливли Дніпром-Бористеном. Вів їх ватажок із Нового Міста Сьєрн Хельґ, з роду Еріксонів.^[22] Через два дні Хельґ підступно вбив Аскольда, його синів Мезамера та Адира й став каганом Києва, намісником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неаґарді^[23] – далеко на півночі.

Пізніше, в Ітхелі, мені розповіли про те, скільки хазарських дирхемів заплатили посланці царя Манасії варягам за цей похід. Серед радників Хельґа були хазарські купці Захарія та Йосиф. Для останнього варяги три дні відловлювали людей у невільники. Першими у рабство пішли християни й родини Аскольдових дружинників. На третій день полювання дісталися вони й до Желянської виті. Хальд боронив капище, і варяг у рогатому шоломі розрубав його навпіл разом із мідяною бляхою. Оряну відправили до нового кагана, а мене, Богумила і ще п’ятьох молодших жерців віддали наглядачам достойного Йосифа. Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна, а рештки капища спалили. Збулися мої передчуття.

Зв’язаний, лежав я на ребрах варязького човна і дивився у блакитний зеніт літнього неба. Неба, де Даждьбог Світилени та Силеника прирік мене на рабство. Я не думав про справедливість, а думав про Долю. Я не знав тоді, що влада Долі тим більша, чим довше живе людина, не знав про причетність довгоіснуючого і про те, що над двадцятилітніми Доля не владна – їхнє-бо царство вибору, царство волі земної.

Не помишляв я й про втечу. Набагато пізніше, в Іхтелі, почув я від Мелхиседека: «Існує три визначення у часі – минуле завжди істинне, майбутнє завжди брехливе, сучасність невловима. Течіями життя володіє той, хто завжди встигає, але Вічність належить спроможним очікувати».

Небо тоді не дало мені спокою, бо було воно все у швидких хмарах – рухливе, марнотне. Я заплакав, але Єдиний був уже зі мною і послав мені на втіху пречудову комаху – величезну бабку з крилами, як дві долоні воя.

Задивився я на ту комаху, що всілася біля мене на знаряддя човна, й перестав плакати. За словами філософа, сталося так: «Спокій є трьох образів: образу смерті, образу кохання й образу пізнання». Так зустрівся я з образом пізнання і втішився, хоч грубі мотузки в’їдалися в тіло моє, а наглядач двічі вдарив мене взутою в чобіт ногою.

Дивна думка опанувала мене. «Даждьбоже, – думав я, – не пробач варягам сплюндрованого капища і помстись їм! Ти послав комаху, свій знак, і вибрав мене для помсти, бо ж Оряна казала, що обраний єсмь. А обрані так просто не помирають». Такі думки заспокоювали мене. І тепер, споглядаючи Пошук свій, думав я, що Єдиний був ближче до Силеника й Оряни, ніж до варягів у рогатих шоломах. За словами Апостола: «Попустив Бог усім народам ходити стежками своїми». Силеник, Оряна, Хальд ішли своїм шляхом до Єдиного, помилялись, потрапляли в лабети Ворога, – але такі помилки, можливо, приємніші Сущому, аніж тупа руйнівна злоба варягів. Так і Мелхиседек казав, хоч сам був іудеєм: «Істина є згода між Сущим і створінням Сущого».

…Уночі човни з бранцями пристали до варязького табору на Песячому острові. Земляні люди поховалися, священні дерева Тангри прибульці спалили, а з простих дерев зробили огорожу. Більшість киян – жінок, дітей та поранених – варяги тримали в цій огорожі, але тих, хто міг утекти, позалишали у човнах зв’язаними. До острова підійшли хазарські кораблі з вітрилами, великі, як громадські стодоли. Вони належали найзаможнішим купцям із Тьмутараканії та Іхтелю – Йосифу, Захарії, Семендер-тархану.

У темряві чув я, як співали за огорожею християнські жінки: «Кіріє, елейсо!» – «Господи, помилуй!» П’яні варяги кричали щось на неоковирній своїй мові, іноді верещали дівчата, що їх ґвалтували переможці. Сам я страждав від спраги, а голоду не відчував. Богумил, який лежав поряд зв’язаний, намагався послабити мотузки, відтягуючи вузли зубами, але зламав зуб і облишив шарпатись. Над ранок я забувся важким, як меотійська ртуть, сном.

Ранком на Песячий острів упав холодний туман. У тому тумані пізнав я перші варязькі слова: «кнаґ» – «воїн», «лейданґ» – «човен». На тій ладді, де були бранцями ми, Желянські жерці, порядкував ярл^[24] Хальблот, родич кагана Хельґа. За його наказом нам дали розведеного пива, по шматку солодкої паляниці й зняли із нас мотузки та весь одяг.

Прийшов покупець людських душ – достойний Йосиф, до якого ярл та вої зверталися шанобливо «адаль», тобто «шляхетний, високороджений». Був Йосиф могутньої статури, з кучерявою сивою бородою. Велике тіло купця вкривав чорний оксамитовий каптан, мав він на шиї потрійний золотий ланцюг, на якому висів талісман – золота п’ятикутна зірка, на кожному пальці горіли дорогоцінні персні, а пиха того Йосифа перевищувала всю розкіш його одягу. За Йосифом слуги несли червону скриню із сріблом.

«Адаль Йосиф, – сказав йому Хальблот, – ось раби молоді та гарні». Хазарин оглянув нас і наказав слугам дати Хальблоту зв’язку срібних монет. Богумила й біляву Силеникову наложницю Йосиф відокремив від нас – забрав до свого гарему. Пізніше я довідався, що Богумилові його вродливість обернулася на зле – з нього Йосиф зробив євнуха. Як я молився тоді, дякуючи Богові за вилицюватість та капловухість, що врятували мене від скопцевої долі!

На хазарський корабель нас не перевели – Йосиф найняв лейданґ і воїв Хальблота охороняти караван на шляху до Саркелу. Нас і далі тримали на варязькому човні, тепер уже як веслярів. До веслування були ми не звичні – то варяги посадили нас на весла по двоє. На іншому боці лейданґа з веслами легко вправлялись могутні кнаґи Хальблота. Відплили ми вночі, бо Хальблот плив з Йосифом без дозволу кагана, який ще замирював вогнем та мечем роди склавинські навколо Києва.

Течія та вітер допомагали нам. На веслах пливли рідко – Хальблот підняв біле вітрило, і лейданґ хутко побіг перед кораблями Йосифа. Замикав караван лейданґ ярла Хокона. Йосиф і Хокон були великі приятелі. Купець подарував ярлові двох дівчат-бранок, та Хальблот як узнав про це, то весь день гарчав від заздрощів, немов звір, і просив Тюра, варязького бога, спопелити хазарина блискавкою.

Зате на лейданґу Хальблота був Симаргл, якого варяги вкрали в капищі. Дерев’яний людино-птах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев’яна «масмі» – ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивались увечері, кричали Хоконовим воякам: «Веслярі дохлого масмі!..» Ті у відповідь підіймали над бортом лейданґа голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися скопцями.

Ярл Хальблот навіть пообіцяв своїм воям, що під час зупинки на острові Лава купить їм за власні гроші бранку.

Я вже почав розуміти мову варягів і знав, що на острові Лава Йосиф сподівався поповнити запаси води та харчів, а також придбати у печенігів нових рабів та коней, за яких уже розплатився; і до Саркелу караван піде через Степ. Великі кораблі не змогли б пройти Дніпрові пороги, а південніше, біля Меотського озера,^[25] кочували ворожі хазарам племена хана Кубрата, спільника Візантії. Але цим планам не судилося збутися. Знову настав день, коли Промисел Божий невідворотною десницею спрямував долю Йосифового каравану і мою долю на визначений ним незбагненний шлях.

Того дня на лівому березі Дніпра побачив я велетенські кам’яні ідоли – баби. Ці прадавні боввани були більш древні, аніж Свентовитів кам’яний ідол у капищі Силеника. Силеник розповідав нам, що ці кам’яні баби були пращурами наших предків, але плювали на лице Даждьбоже, звучи його бісом Ташбешем, і він прирік їх почути його Голос – і стали вони каменем. Старий жрець, що висвятив мене у жерці, казав, що під тими бовванами лежать поховані вороги Києва – почвари, проти яких боролися у давні часи спільно мої родовичі й хазари. Як не стане їх, то розкриється Степ і воскреснуть вороги. А перемогти їх зможе тільки Святий Витязь Еркін.

Дивлячись на кам’яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Свергельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене, і серед спеки зробилось мені зимно, і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Свергельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі, і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на дніпровських кручах.

І сталося за словом моїм.

Хальблот, якому не терпілося дістатися до Лави, припустився помилки. Коли лейданґи на кораблі увійшли у вузьку протоку між крутим правим берегом та островом, густо покритим лісом, ярл не послав вивідувачів обстежити шлях. А час ішов до ночі, й небо на сході вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаменті тризнових чаш.

Раптом з боку острова полетіли стріли. Свергельд і стерничий були вбиті одразу. У держално мого весла також встромилася стріла. Я запам’ятав її назавжди: у чотири лікті, з трикутним наконечником чорної криці, з воронячим пір’ям на хвості. Саме такі стріли виготовлялися в столиці правителя чорних булгар хана Кубрата – Балтаварі,^[26] що на березі Лутави. Ніколи смерть для мене не втілювалася в якусь річ буття з такою повнотою, як у ту розбійницьку чорну стрілу. Як співав Богоотець Давид у Пісні Хвалітній: «Господь дав глас свій: пустив стріли і розсіяв їх». Ось такі знаки давав Єдиний як у часи Давидові, так і в наші останні часи.

Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґа вже кричали: «Св’їнфіз йон!» – «Розбійники!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру, і кров моя і Хальблота залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно мені стало, коли я згадав про своє пророцтво.

Урешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.

Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене: «Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів – він урятує Обадію. – А потім додав: – А як не врятує – забийте його».

Наглядачі повели мене до намету достойного Йосифа.

Намет той був шкіряний та великий, як зала. По кутах його ховалися перелякані слуги й наложниці, а посередині під двома стовпами, до яких були прив’язані смолоскипи, лежав молодий хазарський воїн у срібному обладунку – блідий, мов восковий.

Над ним плакав, рвав волосся на голові, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.

Іудейською він молив Єдиного: «Елої, макар хайімей!» – «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив каганові Хельґу свого лікаря.

Старший наглядач підвів мене до пораненого. Розбійницька стріла влучила у щілину між надгрудною бронею і срібним нашийником воїна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрілу, але Обадія втратив багато крові й дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напівмертвого тіла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цій розповіді наводити слова того закляття, бо демони мають здатність жити в знаках, нанесених на площину, і шкодити звідти людям. Але закляття це є могутнє, древнє і діє на неохрещених із дивною потугою.

І прорік я над Обадією Орянине закляття.

І, за словом закляття, схопили демони у потаємних глибинах блукаючий дух Обадії і перенесли його у світ наш, світ вибору. Й увійшов дух у тіло, і відкрив Обадія очі, і сказав: «Еліашів!», що означає «Бог відроджує!».

Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану білим вином і приклав до неї попіл і палену тканину, і сказав наложниці тримати ту тканину не відходячи. А сам пішов шукати трави, згадуючи науку травну. Ніхто не тримав мене і не наглядав за мною. На світанок знайшов я мокряну траву і приклав її до рани. Увечері ще був в Обадії жар, але наступну ніч він спав спокійно, а наложниця гріла його своїм тілом. Через добу всі побачили, що смерть відступила від сина Йосифового і видужує він.

Тоді сказав мені достойний Йосиф перед людьми й жінками дому свого:

– Ось я, Йосиф, син Нафанів, кажу тобі, зівш: радій, бо приніс ти радість найславетнішому роду в Хазарії. Тепер будеш ти вільний, і лікарем будеш при домі моєму, і ім’я тобі даю – Гафаг, що означає «дар, істина».

Так серед речей сущих знайшов я своє друге ім’я, але то було ім’я зовнішнє – для інших, а для себе, як істинне внутрішнє ім’я, залишив я родове – Ратибор. Мелхиседек пізніше пояснив мені, що всі складні речі в ойкумені мають зовнішні і внутрішні імена: зовнішні – як панцир проти злих сил світу, внутрішні – як заповіт Єдиного для існування. Усе, що має одне ім’я, – беззахисне, а все безіменне не існує.

Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять років водив невільницькі каравани від Дніпрових порогів до Білої Вежі й потурбувався про свою безпеку, породичавшись із тарханами місцевих племен. Три його доньки були старшими бонами кагана Багорега й печенізьких тарханів Куви і Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та їжу. З караваном у Саркел подалось п’ятеро варягів із лейданґа Хокона, а інших купець відпустив, відрахувавши рогатим воям три низки срібла.

Про Великий Степ чув я від старих київських воїв, від Силеника і байгарів-стерничих, що співали на становищах караванів під гусла думи про прадавні війни з готами та аварами. Колись славетні кагани склавинські Преслав, Кисик та Івель володіли всім Степом як вотчиною. А в теперішні часи Великий Степ опосіла Хазарія, і навіть могутня Імперія ромеїв не здатна була захитати хазарської потуги.

Великий Степ неосяжний і сповнений волі. Знаки, які Єдиний розкрив над Степом, рухливі та небезпечні. Тільки у Степу відчуваєш драглисту велич небесних хмар, що їх сповідники Монхе-Тангри, Вічного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе – і що може бути більш дивне, ніж рухлива Вічність. Вітер за чверть доби змінює все навколо: хмари і трави, колір і смак повітря. Степ – це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерігача здалеку і ховається швидко. Швидкість тут не відзнака, а спосіб буття; відзнака в Степу – спокій. На спокій мають право лише кам’яні баби. Їм ніхто не загрожує, окрім гніву Єдиного. Все інше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухається і змінюється – і ніхто не скаже, що в нього попереду визначеність, якщо поряд Степ.

Птахи у небі нагадують літери іудейського письма. Ті, що вірять у Тангру, визначають майбуття за летом птахів. Майбуття в Степу – це два-три дні попереду. Ніхто не провіщає на місяць чи на рік. Для рухливого світу ці обрії Хроноса незрозумілі, як Вічність. Незбагненність Великого Степу краще за всіх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торі,^[27] а в Торі написано про все. «Степ і Книга не сумісні, і народи, що народились у надрах Великого Степу, ніколи не знайдуть своєї книги, хоча шукати її будуть довгі тисячоліття. Може, колись напишуть Книгу, в якій літери кожної миті будуть мінятися місцями і створювати нові слова, щоб знову змінитись, – тоді це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоєм речей бачити їх невловимо-мінливу сутність; за кількістю бачити Число; за іменами Божими – неназваність Єдиного.

Як Всесвіт почався Словом і Числом, так Великий Степ почався Вітром. Усе життя Степу нагадує сон і згадку про той Перший Вітер, про той первісний рух від Єдиного. Так і буде Степ спати і згадувати до кінця часів, коли повстане все, і він повстане, і Вітер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.

Перехід наш через Степ був важким. Не ставало води, і від спеки не було спасіння. На третій день після початку переходу відійшов до Господа праведник владика Марко. Від незнаної хвороби недалеко від Саркелу вмерло четверо печенігів і білява Силеникова наложниця, ім’я якої я забув. Перед смертю вона сказала мені, що бачить жінку в чорному одязі, яка йде до неї на червоних хмарах. І досі я здригаюсь від жаху, коли згадую її обличчя при цих словах.

На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджує мене, бо під нашаруванням подій кількість втрачає числову визначеність, – ми підійшли до Саркелу.

Ніхто точно не знає, чому фортеця дістала це дивне ім’я – Саркел. Людята казав мені, що це ім’я одного з архангелів, в Ітхелі^[28] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тільки в цій фортеці можна було сховатися від степової пожежі. Гузи нарекли Саркел Західним муром, а мої родовичі й булгари називають цю фортецю Білою Вежею.

Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарію і вступив у її дивний світ, де всі речі мають явні й приховані назви і де влада є знанням прихованих назв.

Розташований Саркел на березі ріки Бузан,^[29] яка вужча від Дніпра та Ітелі, але втричі ширша за будь-яку річку в межах Імперії.^[30]