ІІ. Серьожа

Хтось мені сказав, що прізвище рудої панянки Мільгром; і, покидаючи театр, я згадав, що з одним із членів цієї родини я вже знайомий.

Зустрілися ми незадовго перед тим улітку. Я гостював тоді у знайомих, що доживали кінець серпня на дачі біля самого Ланжерону^[8]. Якось вранці, коли господарі ще спали, я пішов униз купатися, а потім вирішив погребти. У моїх друзів була плоскодонка на дві пари весел; я так-сяк зрушив її на воду з грубозернистої рінні (у нас вона просто називалася «пісок»), і тільки тоді помітив, що хтось уночі обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладні були у нас на узбережжі кочети – просто дерев’яні цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбні товсторукі весла: потрібна ще була майстерність навіть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по воді плиском. Проте жодної майстерності не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це мені і на думку не спало. Наше покоління немов без пальців виросло: коли відривався ґудзик, ми скорботно опускали руки і мріяли про сімейне життя, про дружину, дивовижну істоту, що не боїться жодних подвигів, знає, де купити голку і де нитки, і як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зіпсувалося таємниче, і потрібен Едісон, аби врятувати пропаще діло.

У цьому лихові підійшов до мене гімназист років сімнадцяти на вигляд; потім з’ясувалося, що йому ледь 16, але був він високим, як на свій вік. Він подивився на уламки кочетів діловитим поглядом бувалої людини й поставив мені діловито питання:

– Хто у вас на березі за сторожа?

– Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.

Він відповів презирливо:

– Тому й безлад, Чубчик! Його й інші рибалки всі мають за босявку.

Я радісно підняв голову. Лінгвістика завжди була справжньою пристрастю мого життя; і, живучи в колі освіченому, де всі намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньої говірки Фонтанів, Ланжерону, Пересипі й Дюківського саду^[9]. «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному слові ціла енциклопедія несхвальних відгуків. Мій співбесідник і далі говорив тим самим складом, але біда в тому, що я ж рідну мову забув; доведеться передавати його слова здебільшого казенною мовою, з болем усвідомлюючи, що кожна фраза – не та.

– Стривайте, – сказав він, – це легко полагодити.

Ось переді мною людина іншої породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишені виявися ніж, і не складний, а фінка. По-друге, він тут же роздобув деревний матеріал: озирнувшись, чи немає когось у полі зору, упевнено підійшов до сусідньої купальні зі сходинками й виламав з-під поруччя нижню балясину. Зламав її навпіл об коліно; половинку обстругав; примірив, чи влізе в дірку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетів і вставив нові. Тільки й не вистачало, щоб завершив віршами: «Ну, старий, тепер готово…». Замість цього він, з тою ж безпосередністю, діловитістю, що б’є просто у ціль, запропонував мені спосіб сплатити за послугу:

– Візьмете мене зі собою покататися?

Я, звісно, погодився, але при цьому ще раз подивився на його герб і, щоб мати чисте сумління, запитав:

– Адже навчальний рік уже почався – ви, колего, маєте сидіти зараз на першому уроці?

– Le cadet de mes soucis^[10], – відповів він байдуже, вже нанизуючи кільця з мотузки на кочети. По-французьки це в нього вирвалося невимушено, не для хизування: я потім дізнався, що в них у молодших дітей були гувернантки (але не в Марусі і не в Марка, батько тоді ще не так багато заробляв). Узагалі він не хизувався, і більш того – не опікувався співбесідником і тим, про що співбесідник думає, а був заглиблений у справу: помацав вузли на кільцях; підняв настил – подивитися, чи немає води; відсунув шухляду під кормовим сидінням – подивитися, чи там черпачка; десь постукав, щось потер. У той же час встиг доповісти, що вирішив правити казну^[11], бо дізнався від співучня, який пансіоном мешкає у грека, тобто чеха, який викладає грецьку мову, що цей педагог вирішив сьогодні викликати його, мого нового друга, до дошки не за чергою. Тому він залишив записку матері (вона встає пізно): «якщо прийде педель, скажи йому, що я пішов до дантиста», депонував ранець у сусіднього тютюнника і відправився на Ланжерон.

– Компанійська людина ваша мама, – сказав я із щирою похвалою. Ми вже гребли.

– Жити можна, – підтвердив він, – tout à fait potable^[12].

– Так навіщо тоді ранець у тютюнника. Залишили б удома, якщо мати згодна.

– Через тата неможливо. Він усе ще необстріляний. Досі не може заспокоїтися, що я замість нього розписуюсь під оцінками. Нічого, звикне. Завтра я всю записку напишу його почерком: «син мій, Мільгром Сергій, п’ятого класу, не був певного числа через зубний біль».

Ми добряче від’їхали; він чудово гріб, і знався на всіх човнярських словах. Вітер сьогодні знову розгуляється до п’ятої години, і не просто вітер, а саме «трамонтан»^[13]. «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок^[14]». «Дивіться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфіна, що була викинута вчора бурею на нижнє підмостя хвилеріза неподалік від маяка.

У проміжках між морехідними примітками він надав мені багато уривчастих відомостей про сім’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому він такий небезпечний, коли не хочеться йти до гімназії – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечері дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшої сестри приходять «її пасажири», здебільшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нічого собі, «портативний», але «тютя» (цього терміна я не знав: мабуть, на зразок фофана^[15] або роззяви). Марко того року «ніцшеанець». Серьожа про нього склав такого вірша:

 
В штанах діра, в ідеях модних вічно;
Людина вчена й тричі другорічник.
 

– Це у нас вдома, – додав він, – мій фах. Маруся вимагає, щоб про кожного її пасажира був вірш.

Сестра Ліка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останні нігті, і тепер нудьгує і злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торік, але він «опора престолу»: про все «міркує настільки вірно, що здалеку можна скиснути».

До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледівши дубок, на який ми б наскочили, якби він не велів «табанити», Серьожа згадав, що тепер біля Андросівського молу^[16] багацько дубків із Херсона – везуть монастирські^[17] кавуни.

– Хочете, подамося туди? Там і пообідаємо, я пригощаю.

Дуже затишно і кумедно мені було з ним, а на дачі човен до вечора нікому не знадобиться, до того ж він обіцяв по дорозі назад підібрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я відпочину. Я погодився, і ми «подалися» до порту, обігнувши маяк і витративши на цю справу години три, через вітер і брижі і необхідність кожні півгодини вичерпувати з-під настилу все Чорне море.

– Сухопутні вони у вас адмірали, – сварився Серьожа на адресу моїх друзів, що так недбало утримували човен.

До пристані серед дубків мусили пробиратися крізь тисняву, наче в базарні години на Товчку: малі судна ледь не терлися одне об одного, і Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка і ще п’ять чи десять назв. Мабуть, і його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разів зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:

– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чєго у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?

На що він незмінно відповідав:

– Скандібобером! – тобто, судячи з тону, відмінно живеться. З однієї «фелюки» йому, скалячи білі зуби, молодець у червоній фесці щось вигукнув по-грецьки, і Серьожа обізвався тією ж мовою; я її не знаю, на жаль, але розібрав закінчення фрази – «тін мітера су», знахідний відмінок від слова, що означає: твоя мати. У бесідах зі мною Серьожа від цього стилю утримувався. Утім, викладаючи мені свої погляди на учениць різних одеських гімназій, він і раніше трохи збентежив мене своєю фразеологією: сама шпацька форма в Куракиної-Текели – фіолетовий колір добре облягає, логарифми стирчать, як облуплені!

Біля пристані він, відмовивши мені суворо в дозволі докласти свій пай на витрати, збігав кудись і приніс цілий куль їстівного. Тут же у човні, зануривши задля гігієни руки в ополонку між кавуновими шкірками, ми влаштували найсмачнішу в моєму житті трапезу. Але солодше за їжу було милуватися тим, як їв Серьожа. Велика справа, що англійці звуть: table manners^[18] – не просто вміння тримати виделку і ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалі «обряд харчування», ритуал складний, особливий для різного роду їжі й для кожної обстановки, свято второваної поколіннями гастрономічної традиції. Що виделка? Не диво, коли є виделка, діяти так, щоб і дивитися було приємно. Тут не тільки виделки не було, але вона й взагалі була б тут недоречна. Бублик семітаті^[19]: Серьожа його не зламав, а розрізав його по екватору, на два кільця, намастив салом обидва розрізи, зішкрябав з глянцюватої поверхні кунжутне насіннячко, – рівно, як досвідчений сівач на ниві, розсипав їх по салу, знову склав дві половинки і тільки тоді, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв її за хвіст і плиском, разів десять, шльопнув її об свій лівий підбор, пояснивши мені: «шкіра легше злазить». Дійсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконаліше, ніж моя, хоча я над своєю оперував за допомогою його ж фінки; і я все ще підрізав прозорі солені шари на міцних голках її кістяка, коли від його тарані давно лише масний слід залишився на його підборідді, на щоках й на кінчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його різати на скибки: Серьожа поспішно сказав мені: «Для мене не треба». Він узяв цілу четвертинку, потримав її перед очима, милуючись грою кольорів, – і зник. Зник геть з очей. Переді мною сиділа гімназична форма з маскою зеленого мармуру замість голови. Завидки взяли мене: я з боку відчув, що він у цей момент переживає. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як він у кавуні, – все одно, що заплисти надвечір далеко в морське затишшя, лягти на спину і забути про все. Ідеал нірвани, ти і природа, і більше нічого. Заздрість мене взяла: я схопив іншу четвертинку і теж розпрощався з землею.

…Потім прийшов той «один з обжорки», і я мимоволі подумав по-берлінськи: «so siehste aus»^[20]. Серьожа його відрекомендував: Мотя Банабак. Тому було років двадцять, але, попри різницю в роках, це були, мабуть, нерозлучні друзі. По дорозі назад я заснув і їхньої бесіди не чув; але все інше я згадав коли, після театру, сидів за горнятком східної кави і блюдцем сірського рахат-лукуму в улюбленій грецькій кав’ярні на розі Червоного провулка.