Місяці минали; я їхав і приїздив, часто на довго втрачаючи сім’ю Мільгромів з виду. Час від часу десь стріляли в губернаторів, убивали міністрів; дивно, з якою найчистішою радістю сприймалися ці вісті всім суспільством; тепер така одностайність була б у такому разі неможлива – втім, тепер і немає ніде ситуації, цілком аналогічної. Але для нашої оповіді одна тільки сторона цих подій суттєва: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, відсторонених спостерігачів, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все більш жорстокий і лютий характер. З півночі приходили вісті про каральні походи на цілі губернії; вже ясно було, що одним «настроєм» передового суспільства та одиничними кулями переродити державний устрій не вдасться, – що і «весна» стане масовою трагедією; тільки одного ми не розуміли, що трагедія триватиме довго. Відповідно до цього на очах змінювався й побут нашого міста, ще донедавна легкий і безтурботний.
Перш за все я помітив це через особисту еволюцію одного пересічного громадянина; він був двірником нашого двору. Звали його Хома, і був він чорнобородим дядьком із Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, і з Хомою підтримував найкращі стосунки. По ночах, на мій дзвінок біля воріт, він зараз же вилазив зі свого підпільного лігва, «одчинял фортку» – тобто хвіртку – і, приймаючи гривеник, ввічливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною і казав:
– Мерсі вам, панич.
Якщо, увійшовши до кухні, хто-небудь із домашніх знаходив його в рукопашному спілкуванні з гарненькою нашою покоївкою Мотрею, він швидко від неї відсторонювався, знімав картуза і зніяковіло доповідав, що візит його пояснюється турботою про наші інтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справні. Тобто це був раніше нормальний міщанин із трудового стану, сам жив і іншим давав жити, і жодних претензій на висоти командної позиції не висував.
Але поступово почала в ньому намічатися психологічна переміна. Першою, пам’ятаю, її помітила Мотря. Якось забракло дров; їй сказали, як завжди, попросити двірника, щоб підняв з льоху оберемок; вона збігала до двору і, повернувшись, доповіла:
– Фоми Гаврилича немає, вони пішовши.
Я навіть не відразу зрозумів, про кого вона говорить; особливо мене вразив дієприслівник замість простого минулого. Мотря, яка до нас служила в генерала, точно дотримувалася цих дієслівних тонкощів і завжди відтіняла, що праля «пішла», а пані – «пішовши». Я смутно відчув, що в суспільному становищі нашого двірника відбувається якийсь процес піднесення.
Після цього я сам почав спостерігати тривожні ознаки. Уночі доводилося простоювати біля воріт, тупаючи замерзлими ногами, і п’ять, і десять хвилин. Отримуючи традиційний гривеник, Хома тепер нерідко підносив монету до очей і роздивлявся її, у тьмяному освітленні підворіття, з таким виразом, яке ясно промовляло, що традиція ще не є обмежувальний закон. Свою форму вдячности він почав поступово скорочувати: «мерсі, панич», потім просто «спасібо» – причому, знов-таки, не тільки пропуск титулу, а й перехід із французької мови на російську лунав багатозначно. Одного разу, протримавши мене ледь не пів години на морозі, він мені навіть зробив зауваження:
– Тут, панич, не церква, щоб так віддзвонювати!
А наступного разу, похитавши головою, відізвався повчально:
– Пізно гуляєте, то й для здоров’я шкода!
Закінчилося тим, що я, через боязкість своєї натури, дзвонив лише один раз і покірно чекав; гривеник змінив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у відповідь інколи буркав щось недорікувате, а інколи нічого. Але не в тому суть: значно характернішим для огневиці, що охопила імперію (як сонце у краплині, відбивалася тоді імперія у моєму двірникові), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалі більш значущим фактором мого життя. Я відчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистові. Він давно вже не співчував, коли в мене збиралися гості: одного разу подзвонив о пів на дванадцяту і запитав Мотрю, чи то не засідання, бо за пивом не послали, і щось-то не чути, щоб співали, як «усєгда». Іншого разу забрав мою пошту в листоноші і, передаючи мені пачку, запитав пронизливо:
– Закордоні газети отримуєте?
Я поділився цими спостереженнями зі знайомими: усі їх підтвердили. Двірницький стан стрімко підвищувався в чині та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державної влади. Громадянин думав, буцімто він штурмує бастіони самодержавства; насправді, облогу фортеці вело начальство, – мільйонів фортець, кожного будинку, і авангард армії облоги вже сидів у підвальних своїх шанцях по цей бік воріт.
Цікаве було і нічне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другій ночі, коли вертаєшся додому з дружньої бесіди, нікого на вулицях немає, і втішали муніципальне самолюбство наше посиланням на Відень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночі в ті години деінде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмістр, за ним властивий йому почет – і вже десь якийсь інший Хома, або мій власний, заздалегідь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвінка, і вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.
З другого боку, чутно було, що й обложені готуються до вилазки. Чутно: по всьому місту шепотілися, що має бути «демонстрація». Що таке демонстрація, ніхто напевне не знав – ніколи не бачив її ні сам, ні дід його; саме тому здавалося, що прогулянка сотні юнаків і дівчат бруківкою Дерибасівської вулиці з червоним прапором на чолі буде для ворога ударом нечуваної сили, від якого затрусяться і палаци, і тюрми. Народний шепіт кілька разів навіть називав точний місяць і дату тої неділі, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозуміло, хто будуть учасники цього грізного походу із Соборної площі на ріг Рішельєвської вулиці: вони так виразно впадали в око на кожному кроці, і молоді люди, і дівчата, немов би вже заздалегідь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.
Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого, здається, немає і в останньому виданні словника Даля. Солом’яний капелюх чоловічого крою у вигляді тарілки, завжди погано приколотий і зсуваний вбік, причому носійка час від часу підштовхувала його на місце вказівним пальцем; блузка того крою, котрий тоді називався англійським, з високим відкладним коміром і з краваткою, що пропускалась у кільце, – але часто без краватки і без кільця: спідниця на кнопках збоку, але принаймні однієї кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обірваними шнурками, що перепліталися не через ті гачки, що треба, і на черевиках семиденний порох усіх степів Чорномор’я; над усім цим інколи окуляри у дротяній оправі, і майже завжди рожева печатка хронічного нежитю.
– А ти не смійся, – вичитував мені приятель, колишній мій однокласник, котрого потім повісили під Петербургом на Лисячому Носі[65]. – Ти їх подумки переодягни і побачиш, хто вони такі: дочки біблійної Юдит.
– Юдит? – розсміявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ходý подивіться. Найголовніше в людині – хода: її не переодягнеш. Юдит крокувала, а ці біжать.
«Біжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язиці. Немов з побуту випали всі інші темпи й засоби переміщення: «передати записку? Я біжу». «Забігла провідати Осю, а його дома немає». Навіть у рідкісні хвилини розкоші: «Сьогодні ввечері йде в театрі ‘‘Візник Геншель’’[66], треба збігати подивитися».
Але той приятель мій в одному принаймні не мав рації: я не сміявся, скоріше бентежився. Одного ранку у глухій алеї парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла мені назустріч з юнаком у косоворотці і, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тільки стишили голоси. У цієї не було ні окулярів, ні нежитю, і хода була не та, але все інше було в наявности: капелюх-тареля, обірвані кнопки, переплутані шнурки на запорошених черевиках; і я впізнав Ліку.
Ще в одному сенсі починала псуватися наша весна. Розповідаючи про ту ніч у «трупарні» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив її другокурсник на прізвище Іванов; я його знав, інколи зустрічав і в єврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий і непомітний, від котрого ніхто ніколи ніякої спритности не очікував, менше за все промови. Він виступив рано, коли ще й п’яним не був; початку промови і приводу до неї я не чув, але було в ній таке місце:
– Дозвольте, колеги, не можна нас обвинувачувати у ворожости до однієї нації; навіть якщо ця нація не має батьківщини і тому природно не сприймає поняття «батьківщина» так, як ми, – і то ще не гріх. Але інша справа, якщо ця нація є носієм ідей, котрі…
Пам’ятаю, я здивувався, що у «трупарні», у споконвічному царстві єдиної й незмінної Марсельєзи, стали можливими такі ноти, без оплесків, правда, але й без скандалу. Я тільки не міг ще здогадатися тоді, що, трапилось би на рік пізніше, був би вже й співчутливий відгук.
Я починав входити в суспільну діяльність: «секретар тимчасового правління Спілки санаторних колоній і інших гігієно-дієтичних закладів для лікування і виховання слабких на здоров’я учнів незаможного єврейського населення міста Одеси та його передмість». Факт: саме таку назву воно мало, і в молодості я довго ще міг виговорити весь титул за одним духом. Виникла ця спілка теж почасти з крамольним задумом: під видом «гігієно-дієтичного закладу» можна влаштувати заняття гімнастикою, а під видом гімнастики – самооборону. На півдні починали говорити, що скоро це стане «при нагоді». Але поки що, правління мені запропонувало набрати декілька добровольців, щоб обходити бідноту, – записати, кому потрібне дарове вугілля; або, можливо, дарова маца, не пам’ятаю. Я передав це старшим дітям Анни Михайлівни. Марко записався (потім не пішов, забув і дуже вибачався); Ліка, не піднімаючи очей від брошури і не витягнувши пальців з рота, подала знак головою, що відмовляється; Маруся сказала:
– У парі з вами, добре?
У її згоді нічого несподіваного не було: я вже знав, що в неї в натурі є слушна турботлива жилка. Це вона, коли Самойло приїхав із містечка, за півтора року підготувала його до іспиту, який потрібний був для аптекарської його кар’єри, а сама тоді ще була дівчинкою; вона й тепер займалася з небіжкою кухарки, дуже ретельно. Коли захворів один з її «пасажирів», приїжджий без рідні в Одесі, вона ходила до нього тричі на день, слідкувала, щоб приймав ліки, міняла компреси, хоча час його ласки (знаю від неї) тоді вже давно був позаду. Вона вміла навіть зварити прийнятний сніданок і перешити блузку.
Коли зайшов за нею у призначений день, у передпокої я застав Самойла, що виходив. Він був чимось засмучений, кусав губи, навіть бурчав незрозуміло; про щось хотів мене запитати, але не запитав. У вітальні я застав матір і Марусю; обидві мовчали так, як мовчать люди, які щойно посварилися. Маруся явно зраділа, що може піти; по дорозі на візнику була неговірка і теж кусала губи.
– У чому річ, Марусю, хто кого образив?
– Маєте чудову нагоду помовчати, – сказала вона злобно, – раджу нею скористатися.
Я послухався.
Пам’ятаю один будинок, здається Роникера, на тій ділянці, яку ми повинні були обійти. Там була особливість, для мене ще тоді небачена: двоповерховий підвал. Вікна обох поверхів виходили, звичайно, до траншеї; але за вікнами всередині спочатку був коридор, на всю довжину фасаду, і тільки вже з коридору «освітлювались» кімнати. Не вмію описувати злидні, як не зміг би зайнятися обриванням крилець і лапок у живої мухи чи взагалі повільно мучити. Пам’ятаю, що невідступно свербіла в мозку одна банальна думка: на волосок від того було, коли ти мав народитися, щоб вийшла в Господа в обліковій книзі описка або передумав би він в останню секунду, щось закреслив і щось рядком нижче вписав, – і тут би ти мешкав сьогодні, у нижньому підвалі, заздрячи хлопчикам із верхнього, а вони б «бундючились». Соромно було б за своє пальто, за те, що щойно просидів годину у грецькій кав’ярні Червоного провулка за кавою з рахат-лукумом, розтративши четвертак, бюджет їхнього цілого дня. І, як завжди буває, коли соромно, я проходив по барлогах насуплений, говорив із мешканцями суворим казенним голосом, на прохання відповідав сухо: «Постараємося. Побачимо. Обіцяти не можу».
Зате Маруся відразу – немає іншого слова – повеселішала. У першій же кімнаті вона підійшла до колиски, зробленої з ящика; я за нею. У колисці, під клаптями кольору старого лантуха, лежала сіра дитина; від країв губ у неї до ніздрів йшли дві зморшки, глибокі, як тріщини, і чорні ямочки під повіками. Коли над нею схилилася Маруся, сіре обличчя раптом болісно спотворилося, тріщинки розтягнулися до очей, з рота видалися багряні ясна, крихітне підборіддя загострилося, як у небіжчика. Мати стояла поруч; вона зраділа і сказала єврейською, а я переклав Марусі:
– Щоб мені було за його солодкі оченята, панночка: він сміється.
У Марусі всі діти сміялися; збігалися, шкутильгали, повзли до неї відразу, немов це була давня знайома і на неї чекали весь ранок. Я залишив її десь на табуреті з цілою юрбою довкола, запис закінчив сам, і весь час чув з тієї кімнати гамір, метушню, писк, заливистий дитячий регіт, немов це був не підвал, немов дійсно є на світі зелені галявини і запах бузку і сонце над головою…
– Не знав, – сказав я, коли ми закінчили, – що ви така бонна.
Від її колишніх нервів і сліду не залишилось; вона весело мені відповіла:
– Діти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулиці, няні часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чіпати руських дітей, а то ще подумають, що я даю їм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газеті, що така чутка гуляла десь Бессарабією).
Ми знову сиділи у дрожках; за статутом того часу, я обіймав її за стан. Уже сутеніло; раптом вона потягнула мою руку, що її обіймала, щоб стало ще тісніше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя і шепнула:
– Хочете, відпочинемо від жидів? І від багатих, і від бідних? Їдьмо зі мною сьогодні ввечері до Руницьких; Олексій Дмитрович просив і вас привезти – він тільки нас двох і не боїться. А ви його?
– Гм… побоююсь, – чесно зізнався я, і раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогодні вийшла трагедія з мамою? Тому що трагедія була, це ясно: відгонило на всю квартиру Есхілом, Софоклом і Еврипідом.
Вона, підтверджуючи, завзято закивала головою:
– Шматки летіли. Ще Самойло прийшов вчасно, мама і його на допомогу покликала!
– Я не підозрював, що вгорі у предків сум’яття… О, Марусю: невже є загроза, що тебе вихрестять і – як це сказати – приймуть у командний склад Добровільного флоту?
Вона задерикувато дивилася мені в обличчя, близько-близько, і сміялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулиці ліхтарів:
– О ні, цього мати не боїться; вона розумна, вона усе знає.
– Що «усе»? Не лякайте мене.
– Все, що зі мною буде. І що я, зокрема, і не вихрещусь, і не вийду заміж за моряка з Добровільного флоту.
– Чого ж вона боїться?
– Мама, по суті, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз і назавжди заведений лад.
– Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя моє, ваше буття зветься катавасія, а не заведений лад.
– Значить треба, щоб і в катавасії була система, без несподіванок і без нових елементів; і взагалі це не ваша справа. А до Руницьких ідемо?
О проекте
О подписке