В цей момент автомобіль зупиняється. Панас Павлович навіщось тривожно визирає, метушиться, впускає пенсне й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо через яке надхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене:

– Ходім!

І весь час, що ми йдемо по сходах, він має рішучий, гордовитий вигляд. Я не встигаю ступати за ним. Але біля дверей, на яких ще висить мідна табличка з його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одступаючись, так довго, що я нарешті питаюся:

– Ви подзвонили?

– Ах так! Я й забув.

І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же однімає її й шепоче до мене:

– А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?

– Не забувайте, що в и – хазяїн цієї квартири і батько цієї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…

Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, одчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть з розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту сукенку.

– О господи! – вражено, з переляком каже вона.

Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.

– Таточку! – раптом нещиро скрикує вона й кидається до нього, але старається не стати до мене спиною.

Панас Павлович машинально цілує її й питає:

– А мама дома?

– Ні, вона пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!

– Шкода, шкода!.. – розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.

– Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.

– Але чому? – здивованим, салонним тоном говорить Галя. – Тато так давно не були у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!

Їй усього тринадцять-чотирнадцять років, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка. Поява батька хвилює її тільки на хвилину. Її замішання проходить, і вона починає жвавенько щебетати. А ми стоїмо й, неначе слухаючи її, думаємо, як бути. Я вже знав, що ми підемо собі, не зробивши нічого: при Галі він не одважиться.

– Ах, та зайдіть же хоч у вітальню! – раптом перебиває себе Галя й пурхаючим жестом повертається спиною до дверей. Їй подобається грати ролю господині. Довгасте, вузьке обличчя та холодні, з нещирим сміхом, очі нагадують мені Варвару Федорівну.

– Ні, дитино, ми не ввійдемо… – стомлено говорить Панас Павлович.

– Ну, які погані! – вона робить ображену гримаску. – А з твого боку, тату, так навіть негарно. Я розумію: звичайно, можуть бути всякі родинні непорозуміння, але так закинути своїх дітей, як ти це робиш, це, вибач мені, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навіть кілька хвилин побути з нами. Але знаєш що? – раптом робить вона великі очі. – Маму можна викликати. Я пошлю Катю в театр, це п’ять хвилин звідси. Вона пішла на оперетку. Сьогодні іде «Орфей у пеклі». Кондратський пропонував взяти й мене з собою, але мама сказала, що мені ще не можна дивитись на цю п’єсу. Хочеш, таточку? – я пошлю Катюшу. Вона знайде маму, вони сидять у партері в четвертім ряді, я сама читала білети.

– Ах, так вона пішла на оперетку! – усміхається Панас Павлович. – І з Кондратським?

– Ну, таточку, будь ласка, не вигадуй ніяких паскудств! І не суди по собі!

– Так!.. Ну, так от що! Катю можна потім послати, а я хочу подивитись на Діму. Ти побуть тут з Яковом Васильовичем, а я піду до Діми.

І Панас Павлович уважно, строго й мовчки зиркає на мене. Він видається мені трохи блідим, але цілком спокійним.

– Добре, таточку! Тільки ви, Якове Васильовичу, посидьте тут трошки без мене, я мушу зробити коло себе порядок…

І Галя задом виходить з вітальні, роблячи милу й соромливу усмішку.

Я стараюсь уявити собі, як Панас Павлович входить у спальню, як будить Діму. Діма з просоня не розуміє нічого, усміхається сонно, думаючи, що йому сниться тато. Панас Павлович хвилюється, хоче одягти Діму але від хвилювання все плутає, а Діма регоче й поправляє його.

Галя вертається. Сукня застібнута, косичка заплетена. Вона сідає проти мене й починає розважати, безупинно оповідаючи щось про якихсь там «подруг-дівчат», про класних дам, про прочитані книжки. Вона висловлюється, як доросла, з правильним уживанням чужоземних слів, очевидячки, милуючись сама собою.

Довгенько сидимо так. Я вже починаю думати, що Панас Павлович змінив свою постанову. Але от чуються кроки і дзвінкий голосок Діми.

– Боже мій! – сплескує руками Галя. – Тато підняв Діму. Мама буде сердитись!

У вітальню входить Панас Павлович, тримаючи Діму за ручку. Діма весь сяє і кричить до Галі:

– А ми з татом на автомобілі поїдемо кататись!

– Тату! – з жахом питає Галя. – Це правда?

– Так! Я хочу трошки покатать його… – говорить Панас Павлович. Він зовсім спокійний, навіть занадто спокійний.

– Тату! Я не пущу Діму. Мама казала, щоб…

– Іди спати, Галю, й не кажи дурниць! Але Галя кидається до дверей у передпокій і рішуче затуляє їх собою.

– Я не пущу! Можеш бити мене, я не пущу. Ти хочеш украсти Діму. Мама казала, що ти хочеш це зробити.

Діма лякається, зачувши, що його хочуть украсти, але не плаче.

– Галю, іди спати! Я кажу тобі! – говорить Панас Павлович; і я бачу, як усе його лице заливає червоним.

– Не піду! Ти не маєш права! Це гидко, це паскудство, це мерзота! Пусти Діму!

Лице Галі кривиться від плачу і злості. Панас Павлович іде просто на неї, бере її за руку й тягне вбік. Галя хапається руками за двері, кричить голосно й одбивається ногами. Тоді Панас Павлович покидає Діму, обіймає обома руками Галю й сильно одриває її від дверей. Я ніколи не бачив такої люті в цього м’якого чоловіка. Діма в страху пригортається до мене. Я беру його на руки й несу в сіни. Галя злякано замовкає й, одкинена вбік, стоїть і дивиться широкими очима на Панаса Павловича, який тихо каже їй:

– Битиму! Отут битиму, паскудна ти дівчино!

І коли ми одягаємо Діму й виходимо, вона так само стоїть у вітальні, притуливши міцно руки до грудей і широко дивлячись на нас.

Костю, не лізь до вікна!.. Костю, не чіпляйся до Якова Васильовича!.. Костю, даю тобі слово, що одішлю тебе назад!..

А сама вся сяє, світиться тихим захватом, раюванням, незнаним спокоєм. Особливо їх обох хвилює й тішить те, що ми їдемо в окремому купе, що ми маємо в цьому поїзді свою хатинку, маленьку, затишну і цілком-цілком окрему. Клавдії це до душі, вона почуває себе вільно, легко, а то б усе щулилась і боялась людей. Вона всіх боїться: швейцарів, кондукторів, пасажирів, носильщиків. Швейцарам і носильщикам вона дає зі страху стільки на чай, що ті тільки дивляться на неї й не дякують від здивовання. А її те тільки турбує, чи не дала вона замало. Досить якому нахабі сказати: «Е, пані, трохи ніби мало!», як вона зараз же страшенно соромиться, бере за гаманець дає стільки, скільки попадеться в руку.

Зате в купе нам не страшно нічого, ми самі собі пани. Я показую Кості танок лісів і ланів. Дерева, побравшись за руки, врочисто й поважно танцюють перед нашими вікнами. Коли поїзд зупиняється, зупиняються й вони. Коли йде швидше, то й вони поспішають. Костя горнеться до мене, дивиться мені в очі вогкими, вдячними, сумирними оченятами. Клаві душно, й ми на кожній станції беремо по кілька пляшок різних напитків. І це тішить їх незмірно. Вони їдуть, як важні пани. Ніколи вони не мали такої розкоші.

А вночі я кажу собі казку й тихо засипляю під гуркіт коліс. Костя щось говорить у сні, і я, не перериваючи казки, думаю про Андрійка.

Море, фески, смугляві обличчя, чудернацькі слова, пекуче, ясне сонце, непорушні, чорні, немов із грубого картону вирізані, кипариси, – скільки радощів для них! Я почуваю себе щедрим, благодушним богом. Коли ввечері Клавдія стає переді мною на коліна й цілує мою руку, я навіть не протестую, розуміючи її побожний настрій. Я сам стояв би на колінах перед тим, хто дав би мені стільки простодушньої, чистої, дитячої радості.

Вранці ми спимо довго й безжурно. Потім ми лежимо на піску, жмуримо очі, бовтаємось у воді. Довкола нас усі люди також лежать, жмуряться й бовтаються. Небо жмуриться вдень теж сонно, стаючи сірим, ніби вкриваючись, як і ми, потом. Сплять кипариси. Навіть море дихає сонно, ритмічно здіймаючи і спускаючи мережево берегових хвиль. Через це не віриться, що десь є галасливі, грюкаючі міста, трамваї, суди, тюрми; ввесь світ уявляється сонним, з прижмуреними очима, в сонці й безжурності.

Їх троє: Ваня, Крошка й Віра. Ваня найстарший, йому років чотири; а тим, мабуть, по три. Вони всі сидять під моїм вікном на землі. У Вані в руках дзвіночок без язичка. Вони по черзі б’ють по ньому трісочкою і сміються задоволено, слухаючи приємні згуки. У Крошки в руці бублик. Вані він дуже смакує, але Крошка не хоче поділитись. Тоді Ваня, як найстарший, одсилає її додому.

– Іди собі, іди!.. Ну, так дай бублика!

Крошка вибирає менше зло й дає бублика, але дає більшу половину. Ваня не хоче бути свинею й не користується своєю владою; він вертає більшу половину й бере собі меншу. Задоволений таким розв’язанням спірного питання, він сідає на землю й витягає ноги. Крошка, бог її знає через що, зараз же робить те саме. Але Ваня тут же схоплюється, біжить до стовпчика і кличе за собою Віру. Ловко видряпавшись на нього, він сідає й пацає ногами. Віра з захопленням сміється і здивовано показує на нього Крошці. Але у Крошки самостійність і ініціатива: вона лізе на дошки, що обгороджують купу глини й кричить:

– Ой, упаду! Ой, упаду!..

Вона не боїться впасти, але хоче перетягти увагу Віри на себе. Це все ж таки їй не вдається. Навпаки, Ваня кричить їй:

– Крошка, подай бублика! Упав!..

Крошка ніби не чує.

– Крошка, я кому кажу?!. Ну, так іди додому, іди!

Крошка, мовчки сопучи, злізає й подає деспотові-чоловіку бублика. Цілими днями ці три голівки копаються під моїм вікном. У Вані гостре підборіддя, на яке я можу дивитись годинами. Коли Клавдія входить до мене в кімнату, я удаю, що працюю, й вона виходить навшпиньках. А я знов слухаю щебетання голівок. Треба б, власне, їх прогнати з-під мого вікна, перешкоджають робити. Але Крошка така втішна, що хай собі ще трохи покопаються. Тут холодочок, затишок, а там така спека, що носики миттю почнуть лущитись.

Клавдія потроху чогось пригасає. Не розумію, від чого то. Не цілує мені рук вечорами, іноді плаче чогось. Костя пропадає з ранку до вечора десь на березі, й мені треба ходити вишукувати його. Я перестаю почувати себе милостивим і добрим богом. Здається, я більше стаю подібним до чоловіка хворої жінки, з якою треба панькатись. Ця роль мене захоплює менше. Загалом, пора, здається, припинити свою доброчинність, – нуднувато вже від неї та й смішно трошки.

Як мало женщині треба для того, щоби стати жінкою: – поспати з мущиною в однім ліжку. Цього досить! Клавдію, очевидячки, вже не задовольняє становище фіктивної дружини. Тільки цим можна, як видко, пояснити незрозумілі сльози, зідхання, болі голови, вигляд мучениці. Це нудно без всякого сумніву! Нудно й більше нічого!

Хазяйка помешкання, стара караїмка з закарлюченим, як у сови, носом і оливковим кольором лиця починає вже дратувати своєю солодкавою усмішечкою. Клавдія шепочеться з нею цілими годинами. Про віщо вона може говорити з цією жінкою? Очевидно, про мене; про мущин, які зводять чесних жінок з розуму, а потім покидають їх.

І сама Клавдія вже дратує мене. Ані трошки не втішно, що вона боїться людей і зі страху тикає їм колосальні суми на чаї. Чорне, скромне убрання черниці також сердить. Якого чорта, справді, удавати з себе щось таке, чого в дійсності немає! До моря вона вже майже не ходить, пролежуючи всі дні на старій кушетці. Вікна заслонені в неї чимсь темним, – хустками, пледами, – і тільки згори пробивається гарячий, жовтий промінь, сіючи по хаті золотисту півтемряву. Раз у раз пахне в хаті якимись краплями; завжди душно й тепло, як в оранжереї. Коли я входжу, Клавдія Петрівна винувато підводиться й чіпляє на ніс пенсне. А як я застаю, що вона спить, то прокинувшись, вона хапливо затуляє одною рукою очі, а другою спішить намацати на столику пенсне, щоби закритися ним. Цим вона постійно нагадує мені, що в неї негарні, маленькі, зморщені очі. Раніше хоч жаль ставало її, а тепер досадно й неприємно.

І плаче вона, плаче без перестанку. Чорт би взяв ці сльози! Звідки вони беруться в такій кількості? І мовчить…

– Та скажи ж, нарешті, чого ти плачеш? Що це таке? Чи я образив тебе чим-небудь?

Ні, цього вона не може сказати.

– Ну, так у чому ж тут діло?

– Не знаю!.. Так! Загалом!..

І вона починає простісінько ридати. Чорт забирай! Це може роздратувати найдоброчиннішу людину! Невже я не можу бути в поганім настрою? Та й з якої речі вона плаче, яке вона має право плакати? Хіба я присягався любити її? Хіба ми коли навіть балакали про любов? Невже вона не розуміє наших відносин?

Я нічого цього не кажу їй, але все ж таки даю зрозуміти, що вона не має ніяких підстав вимагати від мене, щоб я переживав тільки раювання від її товариства й не смів ніколи ні на що розсердитись.

– Я й не вимагаю! Я й не вимагаю! О-о!.. – ридає вона ще дужче на мої натяки й одвертає в бік спухле, набрякле від сліз лице.

Нарешті, я починаю без усяких жартів дивуватись.

– Господи боже мій! Це, нарешті, стає неможливим! Та скажи ж ти мені, ради самого бога, що сталось, через що саме таке?

– О, нічого, нічого! О-о!

– Ну, знаєш, як собі хочеш, а це щось просто фантастичне!

– Дай мені спокій, дай мені спокій!..

– Та спокій я тобі можу дати, але ж… це, чорт-батька-зна що таке. Хоч би ж я знав свою провину, а то…

І нарешті я таки взнав її: Клавдія – вагітна. От і все!

Коли вона це каже мені, я настільки не допускаю такої можливості, що спочатку просто не розумію її. Одначе не треба було багато часу, щоби переконати мене.

– Але ж ти… ти обіцяла мені! Ти взяла на себе! Ти, значить, обманула мене.

– О, не турбуйся! Я зроблю аборт. У тебе не буде від м е н е дитини. Від мене!

І вона гірко сміється, потім плаче і в кінці зовсім ридає.

В наших кімнатах панує караїмка. Вона шепочеться з Клавдією, щось варить у себе в кухні і в великих посудах носить у кімнату Клави. Я купую в аптеці якісь порошки, банки, трубки. В кімнатах стоїть тепла, повна пахучих ліків пара. Костя з великими переляканими очима з’являється тільки на хвилинку і знову десь пропадає. Клавдія від цього хвилюється, ридає, проклинає себе й посилає мене шукати його. Я по дорозі в аптеку зазираю у всі подвір’я і гукаю по вулицях: «Костя!» Кошмар!..

А караїмка усе нишпорить по наших хатах, носить казанки з окропом, шепоче з Клавою біля ліжка й усміхається до мене угодливо й фамільярно. Клавдія лежить, стогне, перериваючи стогони плачем. Я ходжу з кутка в куток, дивуючись, не розуміючи нічого, як у чаду. Вранці й удень часто бувають сварки. Ми вже балакаємо одверто, брутально, не ховаючи своєї злості й бажаючи якомога дошкульніше образити одне одного. Ми знаємо, що ніхто з нас свідомо невинний ні в чому, але нам треба знайти вину за другим, щоби дати собі хоч трошки полегшення. Клавдія декілька разів збирається бігти топитись, а я регочу й раджу їй взяти з собою корковий пояс. Вона біжить, а через годину-дві прибігає, обнімає Костю, ридає й падає на ліжко. З’являється караїмка, виганяє мене, приносить казанки, мидниці, і день кінчається стогоном і шамотнею.