Мені стає ніяково. Я не знаю, про віщо говорити, знаючи, що щоб я не сказав, все зустріне оцей офіціальний, безпричасний прийом. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці не помітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурнішим, і я, нарешті, кажу:

– Признаюсь, я ждав іншого прийому, і через те… я трохи не підготовлений.

– Так? – байдуже кидає Шапочка.

– Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.

Шапочка трохи дужче збирає брови, немов стримуючи себе, і її вуста стискуються ще холодніше.

– Я не замужем… – рівно відповідає вона.

– Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… А в тім, ваш прийом дошкульніший, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки позвольте мені сказати декілька слів. Все одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, хочте – вірте, хочте – ні, але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємності для вас у тім немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та бог з ним, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

Я, ніяково усміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й говорить:

– Ви вже йдете? Прощайте!

– Так, іду! Знаєте, у мене весь час таке враження, ніби я на прийомі у зубного лікаря і ви зараз на прощання пропишете мені рецепта.

Брови Шапочці починають раптом дрижати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, теплішає, стає такою близькою, милою, простою.

– Господи, до чого вас міняє усмішка! – мимоволі й цілком щиро виривається у мене. І, мабуть, я якось особливо в цю хвилину дивлюсь на неї, або щось інше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум’янцем, хоча й збирає знову брови.

– Простіть! – раптом кажу я благаючи. – Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку скористуватись вашою усмішкою й знову в нахабство… Але… Їй-богу, це не з нахабства. Можна?

– У вас час до восьмої години… – каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

– Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

– Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порога.

– Підождіть! – сердито гукає вона.

Я обертаюсь і вичікуючи дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива гримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

– Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

– Себто за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутністю?

– Я знову образила вас… – одривисто, неначе про себе, кидає вона. – Але скажіть! – раптом з непорозумінням, діловито й якось уже одверто вона питає, – чого ви, власне, хочете від мене?

– Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…

– Але навіщо?! Через що?!

– Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю через що саме, але подобається страшенно.

Шапочка усе з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу потискує одним плечем.

– Ну, добре: сядьте на місце! Треба побалакати до ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все одно. І я хочу зрозуміти в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?

– Ні! – усміхаюсь я.

Не знаю, чого усміхаюсь: чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.

– І не обідали?

– Ні!

– Ви з’їли тільки півфунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?

– Так! Одначе ви зібрали відомості…

– Добре! А коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?

– Простояв би…

Сонячна смуга на волоссі Шапочки стає червонішою й густішою, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться не мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.

– Добре! Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?

Я нарешті сміюсь.

– Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидше, щоб мене одпровадили додому.

– Ага!..

Дивно, до якої міри вона тепер зовсім інша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.

– А ви хто такий?

– Я адвокат. Звуть мене: Яків Васильович Михайлюк.

– Михайлюк? Не чула. Добре! Ви жонаті?

– Ні, «холост»! Ми обоє сміємось.

– Чудно! А мені чогось здавалось, що ви жонаті і жінка у вас маленька, кругленька брюнетка з твердими, як опука, щоками. І в ластовинню.

– Дуже приємно познайомитись з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…

Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:

– Чим же ви довели?

– Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось…

– Ну, це вже… – трошки ніяковіє вона й раптом додає: – А знаєте? Ви, здається, справді не такий уже нахаба. Хочете познайомитись з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода кінчиться тим, що я таки як слід зазнайомлюсь з вами. Вона з вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного клопоту усім наробили. Ви знаєте це? Ну, хочете? Ходім!

І Шапочка, морщачи губи комічною усмішкою, веде мене в передпокій, звідти в вітальню, де зупиняється, робить мені знак і гукає до дверей сусідньої хати:

– Марусю! Семен Семеновичу! Ідіть-но сюди!

Я заражаюсь її усмішкою й теж усміхаюсь. Шапочка удавано-суворо насуплює брови й не дивиться на мене. На стіні й портьєрах останні промінні сонця.

В вітальню входить повна, буйна дама з таким величезним бюстом, що, здається, вона може бути мамкою цілої роти солдат. Але голова в неї невеличка й лице приємне з твердими рум’яними щоками і маленькими, живими, дуже чорними оченятками. Волосся гладенько-гладенько зачесане й лежить на потилиці ґулькою. Дама усміхається доброю, привітною усмішкою й жене свій бюст просто на мене.

– От він! – суворо киває на мене Шапочка. – Маєте! Можете знайомитись!

І поглядає на нас з-під лоба.

Дама подає коротеньку грубу руку й оживлено говорить:

– Дуже приємно познайомитись. Я ваша прихильниця. Просто захоплена вашою настійністю…

І щиро, одверто сміється. Я потискую її руку й також сміюсь весело та легко. За нею підходить лисуватий добродій з черевцем, пукатими, як у вівці, очима, горбатим носом і пухкими, червоними губами. Він обома руками душить мою руку й, будучи нижчим від мене, дивиться до мене вгору. При цьому, чи від надмірної ввічливості, чи пустуючи, він перехиляється й занадто одтопірчує зад.

– Чаю хочете? Ходіть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? – говорить дама злегка одривисто. У неї, я помічаю, рот весь час злегка роззявлений; мабуть, в неї астма.

Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шепоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою.

– Ах, який здогадливий! – каже вона голосно.

Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.

Вузька, висока кімната; над столом лампа з величезним шовковим абажуром: стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотографа; в глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сімейно, поважно, зручно. На столі сила ваз з тісточками, вареннями, сушеними овочами; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.

Він підсаджується до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:

– Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?

Замість мене відповідає Марія Пилипівна:

– Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.

– Так, але ж… Вибачте, як вас по батькові?

Я кажу ім’я й прізвище.

– Присяжний повірений? – жваво питає Семен Семенович.

– Атож!

Семен Семенович похапцем підводиться й, знов одтопірчивши зад, потискує мені руку.

– Дуж-же, дуж-же приємно! Мав утіху чути і вас, і про вас. А якже! Марусю, пам’ятаєш процес Сигалова? Правда, ти не була! Надзвичайно приємно! Але уявіть собі, ніколи б не подумав, що ми познайомимось при таких виїмкових обставинах. Га?

І він, сміючись, бере мене кінчиками пальців за руки вище ліктів.

Про моє діжурство біля будинку вони, звичайно, не знають. Тільки я та Шапочка знаємо про це. Але ж як вона не подібна тут до тієї, яку я вчора знав! Ніколи я не міг би собі уявити, щоб вчорашня Шапочка могла так по-дитячому, в сердитому замішанню, витягати губи й ховатись за самовар.

– Ну, Галю, тепер заспівай!.. – одривчасто говорить Марія Пилипівна.

А, так Шапочка співає?

– О, дуже прошу, дуже прошу, Ганно Пилипівно! Ви ж мені обіцяли.

Шапочка зиркає на мене, усміхається самими очима і легко та весело йде у вітальню.

Але коли вона стоїть біля рояля, пустивши руки вздовж тіла, її лице міняється різко; в ньому знову строгість, а в вустах якась дозріла скорботність, недоступність. І коли вона співає, то насуплює брови, немов від болю. Голос дужий, «з металом», але шорсткий угорі і глухий, слабкий на нижніх нотах. І той самий, що вчора співав арію з «Пиковой дамы». Так он як?!

– Не дивіться мені в рот! – скоромовкою холодно й владно кидає вона мені.

Я від несподіванки ніяковію, а Семен Семенович мовчки, з усмішкою підморгує мені на Шапочку, немов кажучи: «А що? Дістав, голубе?»

Марія Пилипівна, що акомпанує Галі, з усмішкою прикушує губу й уважно, навіть напружено, дивиться в ноти. Е, Шапочка тут командує!

– Не хочу більше! – раптом говорить вона і, склавши ноти, кидає їх на рояль.

Ні Марія Пилипівна, ні Семен Семенович не прохають співати ще, – мабуть, цього не дозволяється у Шапочки.

Коли я, нарешті, прощаюсь, чується дзвінок і входять двоє гімназистів. Один – горбоносий, з пухкими губами, рудавий і маленький. Другий – товстенький, смуглявий, з дуже чорними, круглими, живими очима. Мене знайомлять з ними. Це сини Марії Пилипівни та Семена Семеновича.

Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом вона витягає до нього все лице і сміється. І зразу вона стає ясною, довірливою, одвертою. А в мене таке враження, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів.

– Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!

Покоївка пускає очі додолу й швидше виходить з передпокою, щоб не засміятись при панночці.

– Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипівно, але…

– Добре! Ходіть до мене, я мушу з вами серйозно побалакати.

Тон начальниці, що, має робити прочуханку своєму вихованцеві.

– Сідайте! Не туди! Отут!

Завіса на вікні напнулась, немов вітрило, а на небі висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара. Десь глибокою октавою покашлює грім. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.

Ми сидимо на тих самих місцях, що й у перший мій візит. Тольки тепер нема сонячного ореолу на голові у Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмірковуючи, як краще почати. На ній широка червона блузка з фалдами, і через це Шапочка здається повнішою і простішою. Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочок та окремих волосинок, які повинні лоскотати щоки. Ніс з гордою, упертою горбинкою, хижий.

– Ну, от що! Скажіть: ви, звичайно, наміряєтесь залицятись до мене? Так?

Питання настільки несподіване, що я відповідаю:

– Так, наміряюсь!

– Ну, от! Чудово! Так я вважаю за необхідне найсерйозніше попередити вас, що з цього нічого не вийде. Ах, та й надокучила мені ця дурна завіска!

Шапочка сердито хапає завіску, що напнулась і натискувала їй на голову, скручує її й прив’язує поворозками біля вікна. На мене дме густим задушливим вітром. Я мовчу.

– Ви чули? – сідаючи на місце та строго подивившись на мене, питає Шапочка.

– Так, я чув! Можна спитати через що?

– Звичайно, можна, – ваше повне право. По-перше, через те, що я взагалі цього не люблю. По-друге, що не маю для цього часу. Третє, ви мені цілком не подобаєтесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!

– Не думаю, щоб я коли-небудь…

– Ах, ті так само не думали! А потім мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Мені це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умію, так і тримаю себе. Ну, а щоб не було ніяких непорозумінь, я загодя кажу вам, що тримати себе не вмію і що всяке тримання, яке б воно там не було, рішуче не значить нічого.

– Будьте певні, Ганно Пилипівно, що я не помилюсь і зможу одрізнити…

– Ну, от, маєш: «одрізнити»! А я вам кажу, що нічого одрізняти не треба, бо нічого такого не буде. Це я вам загодя й категорично кажу. І коли ви рахуєте…

– Звідки ж ви знаєте, що нічого не буде?

– Це вже я знаю, будьте спокійні.

Я мав багато всіляких балачок з жінками, але такої ніколи. Її в кожнім разі не можна назвати приємною й багатою на обіцянки.

Хмара потрохи розпухає й заповнює все небо у вікні. Важка, кудлата маса погрозливо суне на місто. Акації гойдають вітами, трусяться і, здається, ніби з усієї сили намагаються вирватись із землі та втікти. З подихами вітру в хату залітає порох і дрібні камінчики гостро колять лице. Лахмате страховище надсуває й зиркає часом на місто сліпучим, синюватим поглядом і потім, заплющивши очі, буркотить вдоволено й зловісно.

– Не боїтесь бурі? Зачинити вікно? – питає Шапочка, озирнувшись.

– Я нічого не боюсь, Ганно Пилипівно!

– Ой, як це нудно! Я до вас серйозно говорю, а ви своє, і це через те, що я піддалась жалю й вийшла тоді до вас. Мовчіть! Розуміється, через те. От ви й рішили собі: ну, вона така, що до неї можна позалицятись. Та помовчіть же, ви не ввічливі! А я вам цілком поважно кажу, що мені це не подобається. І не можна мені! Я готуюсь на співачку. Дуже занята. Розумієте? Та й, загалом, не люблю цього. Я мала декілька таких зальотників, та вони всі розсердились на мене й перестали навіть бувати у нас. Я нічого не маю проти того, коли ви два рази на тиждень приходитимете вечорами. Я люблю, коли є хто-не-будь, хто слухає мій спів. І коли ви хочете, можете приходити. Але не частіше. Розмовляти можете з Марусею: вона розумна і дуже любить сперечатись. Але я знаю: ви незабаром покинете ходити до нас; так усі робили. Нема ніякої користі.

В хаті темніє. Вітер затаївся десь за вікном. Дерева стоять у настороженім знесиллю. Раптом страховище змахує на нас блискаючим, зеленкувато-вогненним поглядом, швидко заплющує очі й, трохи повагавшись, реве грізно. На столі брязкотить щось жалібно й боязко. Вітер, немов тільки ждучи цього, вривається в кімнату, високо напнувши прив’язану завіску, здіймає догори всі пасма й волосинки на голові у Шапочки й черкає мене по лиці своїми пружинистими грудьми та гасає скажено по хаті.