Я прокидаюсь від штовхання в плече. Здивовано розплющую очі й озираюсь: якась незнайома пусто-широка вулиця; в горі ніжно-малинова хмаринка, а біля мене дворник з мітлою.

– Тут спать ніззя, господін!.. – строго говорить він і підозріло оглядає мене. На другому боці стоїть другий дворник і, позіхаючи, з цікавістю дивиться на нас. Я встаю, витягаю з кишені декілька срібних монет і мовчки тикаю їх в руку дворникові. Він бере їх, не дякує, й усе-таки оглядає мене.

– Ну, чого дивишся? – сердито кажу я. – Не бачив чоловіка? А ще дворник називаєшся! Роби своє діло!

Сердитий тон зразу викликає в нього повагу й страх перед моєю особою. Хто зна, хто я такий й навіщо сиджу тут! А що, як агент?

– Та я тільки, щоб штанці ваші не закалять, підмітать буду… – говорить він з нотками вибачення в голосі.

– Ну, підмітай!.. – дозволяю я й починаю ходити взад і вперед.

Дворник якийсь час удає, що старанно мете; потім з мітлою йде на другий бік вулиці. Другий дворник усе стоїть і дивиться на мене. Вони про щось неголосно розмовляють і непомітно поглядають у мій бік. Далі вони розходяться й обидва старанно метуть улицю.

А я ходжу і стараюсь не показати, що мені страшенно холодно. Всього тільки четверта година ранку. Сонце вже десь зійшло, але на вулицях ще нема руху, – тільки дворники та я. Ранок свіжий, з легким туманом. Листя на дереві матове й синє од роси.

В потилиці починає злегка нити, – значить, вдень болітиме вся голова. По тілі втома, лице здається масним, пом’ятим, хочеться вмочити в холодну воду. Цигарок немає, це найгірше.

Я вже не думаю про Білу Шапочку, й мені нема ніякого діла до неї. Годину на шосту по всіх близьких дворах вже відомо про мене. Мене ніхто ні про що не питає, не заважають ходити, але з моторошною цікавістю поглядають на мою високу постать, що без перестанку ходить по тротуарі з хмарним, стомленим лицем. Вони, мабуть, гадають собі, що я тут ловлю якогось важного злочинця.

Коли одчиняються крамнички, я купую цигарок, випиваю пляшку квасу і знову йду на свій пост. Мене зустрічають зацікавлені обличчя у вікнах усіх поверхів. А години біля дев’ятої звідкись молодий голос гукає:

– Геть шпигів!

Потім я бачу в одному з вікон двох гімназистів. Вони з невинним виглядом щось наспівують і байдуже позирають на мене.

Біля дверей крамнички, в якій я пив квас, час від часу збираються покоївки й пошепки розмовляють, показуючи очима то на мене, то на дім. Нарешті, з’являється й поліцай. Але, бачачи мій приличний костюм і понурий суворий вигляд, нерішуче зупиняється, думає й іде назад. Після того увага до мене ще дужче виростає на вулиці. А я навіть присісти не можу! Я зігрівся вже давно, п’яти горять, ноги ниють, в шлунку суха, гризуча порожнеча, потилиця розболюється. Але й увага вулиці, і поліцай, і голод, і втома викликають в мені почування якогось гіркого, хмарного задоволення.

О десятій годині в дверях парадного з’являється Біла Шапочка. Сьогодня вона в темній спідниці й білій блузці. В руках у неї декілька книжок і срібна торбинка. Вона уважно і здивовано, як мені здається, зиркає на мене, коли я проходжу повз неї. Я ж не дивлюсь на неї й, перегнавши, проходжу далі. Хай сама перша тепер заговорить!

Але Шапочка завертає за ріг вулиці і зникає. Тоді мене обхоплює страшенна втома, нудьга й безнадійність.

«Так, тепер треба йти додому», – я думаю тупо. І йду я в другу крамничку. Там я знову п’ю квас і купую фунт маленьких цукрових бубликів. Розкладаю непомітно на вулиці по кишенях і по шматочку кладу в рот. Це підживлює мене й підбадьорює. І знов я ходжу вздовж фасаду.

На мене в суді чекає одно важне ділове побачення, а дома письмоводитель. Може, навіть вже вчинили там тривогу? Я сміюся з себе й гуляю собі далі. До мене вже, здається, звикли й дивляться на мене менше, так що я навіть часом примощуюсь на східцях і спочиваю якусь хвилинку. Іноді мені хочеться нестерпно лягти оттут же, накрити лице капелюхом і заснути міцно-міцно. Чорт його бери!

Біля другої знизу йде Шапочка. Я з раптовим поривом зворушення й радості дивлюсь на неї згори, й мені хочеться піти їй назустріч, простягти обидві руки і сказати: «Ну, годі!».

Вираз її лиця, як і перше, холодний, недосяжний і байдужий. На мене вона не дивиться, а коли проходить повз, то з погордою жмурить милі свої очі, неначе кажучи: «Прошу дуже, мене це не обходить!» На крилах носа й на підборіддю їй виступили дрібні крапельки поту, щоки від спеки зашарілись, вона подібна до спітнілої, розрум’яненої дівчинки. І так не до лиця їй ця погорда й холодність.

Потім я знов ходжу, ходжу, ходжу. Іноді плентаюсь у крамничку й п’ю квас. Але від нього мені вже стає погано. І знов я вже ні про що не думаю; і коли б Шапочка вийшла й простягла мені руку, я поставився б до того цілком байдуже. Я тільки мрію про те, щоби швидше настав вечір, щоби погасли ліхтарі й можна було прилягти на східцях і заснути.

Їсти мені вже зовсім не хочеться, тільки пити, пити. Од квасу вже нудить, і я п’ю зельтерську. Крамарі мене знають, вони пробують навіть завести зі мною балачку й випитати, кого я ловлю, але я не підтримую розмови. Мабуть, це надає мені ще більше загадковости.

Аж ось заходить сонце. Горішні вікна «мого» дому сліпуче горять, а далі гаснуть. Ввечері увага знову підростає. Покоївки нишпорять біля мене; біля воріт нарада дворників. Мені ж байдуже, – я сам собі видаюся хворою, напів божевільною людиною, яка ні з того ні з сього лазить уже цілу добу по вулиці.

Хтось співає в домі. Голос дужий, з металічним тембром. Я уявляю собі жінку з великим бюстом, горбоносу, з широкими бровами, що зрослися на переніссі; вона стоїть біля роялю і тримає в руках ноти; її рот, подібний до рота риби, яку витягли з води.

Ось арія з «Пиковой дамы». Я слухаю тупо, хоча люблю це місце і співачка виконує його досить гарно.

 
«Ночью ли, днем, все об одном,
Ах, истомилась, устала я».
 

Так, я стомився, то правда! Ніколи я й не гадав, що можна так стомитись. Ах, швидше б вона кінчала свій спів та й загалом всі вони лягали б спати!

Все на світі має кінець. Скінчила співати співачка, погасла електрика біля парадного, швейцар замкнув двері, розійшлись покоївки та дворники. Тепер я міг присісти на східцях і трохи подрімати собі. Але замість того я стою біля ґанку і слухаю, як в мені важко, незґрабно починає ворушитись нудьга, неначе жаба, що випручується з-під піску, яким її присипано: от спочатку ворушиться тільки самий пісок, далі з’являється латочка буграстої, пухлої спини, потім викарячене, кліпаюче злісне око.

Я вже знаю, що зараз поїду додому. Весь запас моєї сили волі вичерпався, я порожній, мені тужно, нудно й тільки одна туга сидить там, як чорна, вогка жаба. Тепер вже ніщо не поможе. І що більше я буду доводити собі, що мушу довести почате до краю, що сам собі буду гидкий у противнім разі, що, власне, справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, – що щиріше, палкіше я переконуватиму себе, то несподіваніше і швидше сяду на візника й поїду. Через те я стою, зігнувшись і похиливши голову, як п’яний, не рухаючись, не думаючи й ні на що не ждучи.

З гори чути тюпання й дребежчання брички. От з цим візником я й поїду. Ось ближче, ближче. Я безвольно, насмішкувато кривлю губи й сам чекаю, як кликатиму візника. Мені сором і цього будинку, і червоного вікна, і вулиці, і навіть крамарів. Прощай, Шапочко!

Хтось одчиняє двері парадного. Це рішає справу, я повертаюсь і хочу гукнути на візника. Але на темнім ґанку з’являється постать, в якій я схоплюю щось знайоме. Вона хутко сходить по східцях і наближається до мене. Так, я вже виразно бачу – це «Біла Шапочка»! Вона без капелюха, по-хатньому.

– Слухайте, добродію! – раптом тихо, але суворо говорить вона. – Чи довго ще це буде?

– Поки ви не простягнете мені руки!

– Забирайтесь собі зараз же додому! Я не можу бачити тут вашої постаті!

– Ні, я не піду!.. – одповідаю я байдуже.

– Але ж зрозумійте ви, що ви насильно, проти моєї волі й бажання хочете познайомитись зі мною. Ви насилуєте моє… моє чуття жалості і користуєтесь цим. Не можу ж я допустити, щоби ви упали тут. Це ж глупо, зрозумійте ви це!

– Мені все одно!

– Ну, добре, я подам вам руку, а тоді що? Ви дасте мені спокій? Поїдете собі додому?

– Поїду, але з умовою: ви дозволите мені ще раз побачитись з вами.

Шапочка потискує плечима й непорозуміло дивиться на мене. Над вухами їй пушиться волосся довгими пасмами, подібними до тирси, посрібленими світлом електрики. Очі зворушливо-сердиті, здивовані, лице здається дуже блідим у тьмі.

– Дуже чудно! Ніякої амбіції у людини!

– Так, ніякісінької!

– Але зрозумійте ж ви, що ви не маєте ніякого права силувати мене знайомитись, коли я цього не хочу! І яка вам приємність, коли я… я не поважаю вас? Я ж усе одно не буду підтримувати цього дурного знайомства. Не можна ж так!

– Все одно! Я сказав – не піду звідси й не піду. Можете йти собі й не звертати на мене уваги.

Шапочка якусь хвильку мовчить, потім, простягаючи руку, холодно й вороже говорить:

– Маєте!

Я беру безживну, теплу руку, злегка потискую, випускаю й питаю:

– А як вас звуть?

Вона, неначе рапортуючи, одповідає:

– Ганна Пилипівна Забережна. Мешкаю в цім будинку, поміщення шосте. Здається, треба ще раз побачитись? Завтра чекаю на вас від сьомої до восьмої. Але попереджаю: більше ні в які умови не входжу. Коли ви наміряєтесь тим же способом вимагати дальшого знайомства, то я мушу шукати інших засобів. Бувайте!

Вона велично хитає головою й іде в дім. Коли одчиняються двері парадного, я бачу за ними постать швейцара. Значить, вона на всякий випадок попрохала його стояти там. Так!

Після того я помалу, стомлено плентаюсь униз, весь час криво усміхаючись.

«А вона ж ото вірить, що я завтра прийду! – раптом проходить мені до голови. – Уявляю собі, як би привітно приняла вона мене».

Беру візника і їду додому. В потилиці ломить, у шлункові, в грудях, у всій істоті тужна, важка порожнеча.

Вернувшись з суду, я застаю на столі листа від Клавдії. Ет, чорт, ще й ця тут собі! Надокучила! «Через тиждень операція. Сьогодні була в лікаря. Каже, що небезпечно. Але я не хочу більше вагатись і готова на все. Коли тобі не трудно, пришли мені грошей! Доктор через щось побільшив платню, каже, тепер важче. Я боюсь, що він мене буде експлуатувати й висмоктувати гроші. Мені це дуже соромно…»

Що саме «це»? Грамотно писати не вміє. І навіщо це, «коли не трудно»? Адже ж вказав я, щоб зверталась без жодних «жалких» слів.

«Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і, коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що караїмка хоче прогнати мене з квартири, – вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між іншим, це паскудна баба; вона мене обманює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотна!..»

Я складаю листа й дивлюсь на годинник: за двадцять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпаються голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І зі здивуванням питаю сам себе: Невже я хочу їхати до Шапочки?

«Так, хочу, хочу, хочу!» – злісно, уперто, жадно й тупо одповідає хтось.

І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тілько що приніс з міста. Костя з’їв уже одно, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна одставляє вазу далі від нього і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на нього й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, уперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна одпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, одставляє вазу на інше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на нього й сунеться до тісточок так само вперто, жадібно, нічого не бачачи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочи. Мабуть, і самому Кості й страшно, й незрозуміло, й соромно, – я бачу це з його злої, покривленої усмішки, – але він не може одвести очей від тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.

Яка, власне, різниця між Костею і мною?

Одначе я знову дивлюсь на годинник: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, я одягаюсь хапливо, сприскую колонською водою хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: «А чому б не похуліганити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає чоловіка приняти мене. Навіть неодмінно фігуруватиме чоловік».

На хвилинку з’являється бажання повернути назад.

«Ні, хоч у цьому доведи до краю, паскудо!» – з несподіваною мстивою злістю думаю я й навіть радію з того, що зараз має бути мені.

Але, коли я під’їжджаю до будинку, біля якого вчора я провів цілий день, і бачу страшно знайомі стовпчики, дерева, тротуар, вікна, парадний ґанок, на мене нападає несмілість і сором. Я нерішуче входжу в парадний, іду по сходах, шукаючи шостий номер квартири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь і витираю піт з лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мідну таблицю з чорними строгими літерами: «Семен Семенович Шипун».

Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ця квартира? Так, номер шість. Невже обманула?

Рішуче я надушую ґудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись від когось, поспішно й хитро думаю: коли обманула, – піду, не шукатиму більше.

Клацає ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх і набираю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б’є молотом.

– Скажіть, будь ласка, тут мешкає Ганна Пилипівна Забережна?

Покоївка ширше розчиняє двері й каже:

– Тут! Пожалуйте!

Мені здається, що на її губах миготить легка усмішка. Я твердо входжу, не хапаючись, роздягаюсь і покашлюю. Передпокій великий, декілька дверей, крізь одні видко килим, фотелі й пюпітр.

Покоївка йде до дверей праворуч, легесенько стукає й говорить:

– Панночко, до вас прийшли!

В голосі теж вчувається усмішка, але я зупиняю увагу тільки на слові «панночка».

– Проси!.. – ледве чується з середини.

Покоївка одчиняє двері й занадто поважно говорить:

– Пожалуйте, просять…

Через розчинені двері я бачу: голубий параван, краєчок мармурового умивальника і широкий жовто-гарячий промінь вечірнього сонця на стіні.

Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво, схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спираючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві рожі: жовта й густо-червона з соковитими пелюстками, неначе одвернуті яскраві губи. Всі дрібниці я через щось добре помічаю.

– Добридень! – рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:

– Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.

– Сідайте, будь ласка! – так само холодно вона випускає слова й показує мені на фотель біля кушетки.

Мені починає здаватись, що я на прийомі у зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бор-машину, роззявить мені рота і спитає:

– Де болить?

Шапочка одходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, сонячна смуга. Скрізь портрети і гравюри в художніх рамцях.