Пробурмотівши подячне слово до народу, який облишив жнива і прийшов на похорон їхньої матінки, Данько подумав про те, що варто було б провідати могилу батечка на старих поховиськах і воздати належне його пам’яті. Але тривога за скарб гнала їх у тришия з цього непривітного поселення душ, де Миколай Соколюк цієї ж ночі довідається від дружини, що він наклав головою не задарма, що його скарб дістанеться синам. І хоч як Данько квапився з кладовища, ведучи попід ручки меншого братця й пам’ятаючи, що з похорону належить повертатися ґречно й журливо, а хитрі та ще живкі вавилонські бабусі випередили його, а може, й не ходили на цвинтар, і знайшли за краще влаштувати вечерю не в хаті, де ще витав дух небіжчиці, а в подвір’ї, під грушею-спасівчанкою, власне, як Данько і побоювався. Явтушок із Прісею також були вже тут. Пріся в білому фартушку порядкувала на вечері, а вічно скривджений Явтушок всівся саме на тому місці, де був скарб, і червоні ноги його немовби запашіли від золотого сяйва, яке струменіло з-під землі. Можете уявити собі душевний стан Данька за таких обставин, причому не було жодного способу прибрати Явтушка з означеного місця, а туди посадовити надійнішого чоловіка або ж сісти самому. Явтушок одразу кинувся б докопуватися причини такого переміщення, і діло могло б обернутися ще на гірше. Тому Данько всівся проти нього і намагався не помічати його ніг, які просто купалися в золоті, аж поки це оприкріло Явтушкові, він хвацько, майже по-татарськи, підібгав під себе свої осоружні ноги, добре відомі Вавилонові з ранньої весни до пізніх заморозків. Данькові коштувало великих зусиль залишитися зовні байдужим до цих невеличких змін у возсіданні Явтушка на золоті.

Народу стеклося проханого і непроханого, вавилоняни – великі мастаки поїсти та випити на дурничку, столів на таку ораву забракло б, тому розмістилися на траві, розгорнувши у дві доріжки цілий сувій невибіленого полотна, за яким і всівся опечалений Вавилон. У всіх були підстави сподіватися саме такої вечері, хоча й небіжчиця належала до людей не вельми маєтних. Її спадщина була у всіх на очах, не знали тільки про неоплачений контракт за плуга-семерика та ще про дещо (тут бабусі перешіптувалися найтаємничіше про загадкову мальовану скриню з нечуваними скарбами пана Родзінського, за які наклав головою Микола Соколюк). На цій вечері з’явилися перші ознаки того, що «бородаті сирітки» вже підняли віко над скринею, бо заставили підгрушшя печеним і вареним, і прісні бабусі просто губилися, за що їм хапатися раніше: за голуб’ятину, за бичка, стушкованого велетенськими шматками з молодою картоплею, чи за полив’яні карафки з горілкою, які дуже швидко перетворили поминальну вечерю на дещо веселе й безжурне.

Перший упився Явтушок, то Соколюки з великою охотою схопили його за ноги та руки й хотіли було перекинути через пліт, у високі бур’яни, які він зростив у своєму подвір’ї, але Пріся вблагала їх не робити цього, до того ж сам Явтушок обм’як, подобрів, не пручався, його занесли і поклали на возі, од якого ще пахло стельмашнею. Там він заснув, задудів носом, як одуд, аж поки не схаменувся, згадавши про Прісю. Підвівся на возі й, погукавши її роз’яріло (либонь, рештки свідомості його все ще трималися на злобі до Соколюків), упав знову і більше не заважав Прісі господинювати на вечері.

Далі Фабіян втратив відчуття сторін світу, і тут негайно ж нагадав про себе відданий йому в таких випадках товариш, який повів філософа додому, на Татарські вали, де вони знову, принаймні до якоїсь наступної оказії, житимуть легко й безклопітно, без ніякої журби про завтрашній день як одного, так і другого. Цього разу цап повів філософа не дуже певно, бо і його підпоїли старі бешкетниці, намішавши йому горілки в колотуху – ті полюбляють поглузувати з цапа, гадаючи, що він є уособленням самого вавилонського диявола, він-бо ж істота покірна і водночас безмежно горда, коли йдеться про честь обох Фабіянів.

Потім подерлися вавилонські бабусі на Белебень, колись вони були чарами та окрасою Вавилона, за них билися парубки на ярмарках, а нині декотрі вже не могли втрапити до своїх домівок, проклинаючи небіжчицю та вавилонські горби заодно. Останніми розбрелися так звані гарбузові родичі, які вважають, що й похорони влаштовуються для того, аби на них побачитись і не зачужіти зовсім. Був серед них і Панько Кочубей, дядечко в третіх Соколюкам. Пріся ще з кількома жінками в білих робкоопівських хустинках прибрала все, скатала полотно, перемила посуд і пішла до Явтушка, який затих на возі.

– Ну й публіка… – роздумливо сказав Лук’ян, коли брати залишилися під хатою самі. – Бабусі чого варті! А то ж із них пішов нинішній Вавилон, ге, Даньку?

– А ти видів, де Явтушок умостився? Я мало не осліп, коли його ноги опливли золотим маревом. Варто йому було простягти руку, як він уже там. Я міркую, що саме враз діставати сьогодні, поки Явтушок конає на возі. Як ти гадаєш, Лук’янцю?

Той висловив побоювання, що Явтушок міг лише прикинутися п’яним, бо ж пив на вечері не більше за інших. «А скільки тому велетню треба?» – посміхнувся Данько. Він вважав, що кращого вечора скоро не буде. Очі в нього горіли, а в голосі було стільки трепету, наче він розмовляв із краденим конем. Лук’ян погодився…

Скарби добувають у цілковитій тиші, може, не менш скорбній, ніж та, за якої їх ховали від людства. Вщух у голові веселий лемент поминальної вечері; ущерблений місяць вихопив з далечі чорні вітряки, що вічно поривалися кудись, але так і залишились прикутими до своїх горбів. Сироти сиділи під хатою, на призьбі, й чекали перегуку вавилонських півнів. За народним повір’ям, скарби належить добувати опівночі, найкраще це священнодійство вдається в ніч на Івана Купала, в ті хвилини, коли зажевріє папороть. Ту ніч вони змарнували на гойдалці, потім, як за часів Перуна, стрибали через вогнище. Лук’ян спалив тієї ночі свої штани, і взагалі тоді ще і гадки не малося про скарб. Тож сиділи під хатою, бентежні, урочисті, сповнені суму й надій. Перший озвався Явтухів півень, далі засвідчили північ вавилонські дідугани десь на горі, а тоді вже прокинувся їхній (либонь, далося взнаки те, що напередодні Данько приголомшив його ціпом). Брати знялися і пішли до груші, що стільки років була улюбленим місцем усіляких родинних та парубоцьких учт і збіговиськ.

Що глибше вкопувалися, то менше віри лишалось у кожного, а тут ще траплялися раз по раз струхлявілі цурпалки – то було коріння, порубане до них. Данько хапав його, розглядав, чи воно, бува, не свіже, навіть нюхав навіщось і примовляв: «Злегковажив наш батечко, злегковажив, трясця його матері. Все пропало, Лук’яню, тут уже побували до нас з тобою…» – «То Явтух, то Явтух, – трагічно шепотів Лук’яньо. – Ти ж бачиш, що в нього все як з води». – «А поготів хлопчики», – зажартував Данько, натякаючи на свою причетність до Явтухових синів. Щоправда, Явтуху тим не лише не заподіяно жодної шкоди, більше того, на хлопчиків йому перепало під час землеустрою кілька десятин зайвої землі. При бажанні Соколюки могли б зробити з Явтуха великого землевласника, чого насправді їм не хотілося аж ніяк. І коли вже говорити правду, то, окрім дітей, не такі вже великі Явтухові статки. Проте скарб міг дістатися йому, бо копати ставало дедалі легше, а це могло свідчити, що тут побували до них, але ж по корінню видно, що сталося це не тепер, а десь невдовзі по тому, як скарб опинився тут. Данько упрів, як миша (від безнадії), а Лук’яньо (так його називав брат у хвилини великої розпуки) загубив окуляри в ямі й без них осліп. За їхнім глибоким переконанням, Явтух, у чиїх руках уже давно міг опинитися скарб, спокійнісінько мав спати на возі з вибраним дишлом (у такий спосіб він чатував воза).

– Що там? – стрепенувся Данько, зачувши скрегіт заступа об залізо. Сам він орудував сокирою, підсікав коріння.

Лук’яньо прошепотів напівпобожно:

– Іржа. Але то ще не благородний метал.

Далі були такі делікатні, чемні, обережні, наче те, чого вони ще не мали, було живе, з ногами, руками, очима, поки що заплющеними, і з грудьми, які вже дихали під землею.

– Обережно, Лук’яню, не колупни до живого…

Ще ніколи не любив він свого братика так ніжно, як у ці хвилини. Данько засік сокиру в корінь і взявся розгрібати землю руками.

Та коли вони обидва вже стояли на скрині з кованим віком, коли те досі привидне щастя вже не могло зникнути, Данько посіяв ще один сумнів ось такими словами: «А тепер уяви, Лук’яню, що ця скриня порожня, що її випатрували до нас…»

Лук’ян раніше ніколи не думав, що передчуття багатства може бути таким страхітливо тривожним. Він ладен був побити Данька за його маловір’я. У ямі млосно пахло свіжою землею, золотом і цвіллю зотлілого коріння, напевне, порубаного ще батьком, як тепер могли здогадуватися сини. Зминали такі щасливі хвилини, що не було ніякого бажання зупиняти їх і виймати скарб нагору.

– Спершу поглянь, що там нагорі, – сказав Данько, а сам усівся навпочіпки й закурив у ямі. Ледь чутно шелестіла над ними стара груша, символ давнього й колись великого роду, який міг трагічно скінчитися цієї ночі, але й міг вибухнути з новою силою.

– Ну, що там у Вавилоні? – запитав Данько з ями.

І Лук’ян відповів йому одним словом:

– Тьма…

Десь далеко збиралося на грозу, місяць затонув у чорних сувоях, щезли в сум’ятті ночі вітряки, на горбах ні шпариночки – спить осоружне людство, а цим також поспішати нікуди. Людям у їхньому становищі належить гарненько подумати про своє майбутнє, яке видалось обом тепер хисткішим, ніж будь-коли, адже не відали, ким стануть вони через кілька хвилин. Ще дітьми наслухалися страшних історій про скарби. Вавилон притих, зачаївся, ніби чекає, що з ними скоїться, коли вони піднімуть віко.

Лук’ян заглянув до ями, Данько все палить, обдумує щось підступне, страшне. Лук’янові стало моторошно, він ладен віддати все, аби завтра мати можливість стояти в подвір’ї з решетом, як досі, й скликати голубів на землю, він сипле їм лише жменьку зерна, щоб ті не одвикали від нього, розуміли свого володаря.

– Про що ти там думаєш, Даньку? Нічого не загадуй наперед…

– Як ти гадаєш, Лук’яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тоді кину, як уб’ють мене, зашмагають батогами, коли піймають? Який напуст… – Данько мало не плакав у ямі.

– І справді, де воно в тобі взялося? В нашому роду волів крали, голубів крали, а коней ніхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грішили з циганами.

– Не чую в собі циганської крові. І цигани мені байдужі, коли приїздять сюди. От тільки не збагнути тобі якоїсь дикої сили в людині. За ту одну ніч, коли полюєш на гарного коня, так настраждаєшся, намучишся, що потім стаєш смиренним і тихим на ціле літо. Коли виплеснеш ту болість із себе, то така полегкість, наче народився вдруге. Коли б я вчився далі, то, напевне, став би великим чоловіком. А так усе окошилося на конях. Ти ж знаєш, що я не маю на цьому ані фантинки. Лише Мальві дотікалося дещо, один-другий гостинець. Але яке то диво, коли чужого коня переховуєш у стайні. Його десь там шукають по ярмарках, а ти його пестиш, напуваєш, говориш із ним, він звикає до тебе, як людина, а потім розстаєшся з ним уночі, певен, що колись знову побачиш його на кінському ярмарку. Е, ти нічого в цьому не тямиш, Лук’яню. Не можна жити на світі отакою собі бозею, як ти, людина мусить мати хворобу до чогось. Хочеш, я коли-небудь візьму тебе з собою? Це така зараза, що як спробуєш один раз, то на все життя.

– Ні, Даньку. Я весь тремчу, коли крадений кінь ірже у хліві. Дивно, що Явтух тебе не злапав досі.

– А для мене те іржання – як пісня, тривожна і дика. Тоді і Явтух мені пусте, і навіть Мальва стає непотрібною. Хочеться тільки тиші й гойдалки. Що не кінь – то скарб. Лізь сюди, я один не впораюсь, мені чутно, як воно дихає…

– Боюсь тебе, Даньку.

– Невже ти міг щось подумати?

– Можливо, то ненароком, але викинь сокиру, тоді полізу.

Данько встав, подав Лук’янові сокиру, той пожбурив її до дровітні, на якій вони вже багато років рубають дрова, потім підняли скарб нагору, очистили від землі й ще живий, теплий понесли до клуні. Данько причинив двері, засвітив ліхтаря. На бантині сушилася шкура з бичка, якого зарізано для поминальної вечері, вавилонські давно не куштували такої смачної телятини, а голубів скільки понищено для печені, але то був лише вступ до сорока днів, які влаштують вони для цілого Вавилона. Данько знайшов ломика, зірвав із петель замка, старовинного, мідного і, перш ніж підняти віко, сказав:

– Будемо благати бога, щоб він оборонив нас од усякої напасті та від поганого ока. Щоб золото не засліпило нас обох, прошу всевишнього за тебе й за себе, а не далі неділі поставимо йому свічки в обох глинських церквах – на вознесенні і на спаса. Не забудемо і нашу вапницю…

Явтух у самій спідній білизні вже стояв під клунею, ще на вечері він перший помітив золоте сяйво на своїх ногах, збагнув, що то скарб, прикинувся п’яним і, як тільки вечеря скінчилася, місця собі не міг знайти, пильнував недремно за кожним рухом своїх сусідів. Тепер знайшов собі підглядник (із пересохлої дошки колись випав сучок, і цю сучину Явтух виявив зразу, ледь у клуні засвітло).

Данькові хотілося кричати, рвати на собі чуба від радості, качатися на околотах, проте він знайшов у собі сили прибрати урочистості, а Лук’ян перестав дихати на цій ритуальній миті, після якої чхати їм на всіх вавилонських добродіїв. Вавилон віднині й надовго буде стояти під ними, якщо вони доживуть цю ніч до кінця, якщо доля не кине їх у страшну безодню, наближення якої Лук’ян майже передчуває…

– Ну, слава Миколаю Соколюку, родителю нашому!..

Данько підняв віко й отетерів, а вражений Лук’ян розсміявся безжурно, як хлопчисько.

У скрині була зброя, дбайливо змащена і складена не гарячково. Зброя різних віків і поколінь. Фамільна колекція панів Родзінських. Мечі у срібних піхвах, турецькі криві шаблі, козацькі мушкети, мідний бунчук із рештками чорного хвоста, гетьманська булава, срібне стремено і сталева сітчата кольчуга з якогось довговидого князя. А під тим середньовічним мотлохом – зброя новіших епох: «сміт», два тульські пістолі, дробовик і мідна мисливська труба, якою єгері скликали зграї гончих… Трубу в кількох місцях побила синя іржа.

Усе те було викладено на солому, і кожен міг вибрати собі зброю, яка йому найбільше до вподоби. Лук’ян узяв собі дробовика і єгерську трубу, а Данько – дамаського меча, острогу, яку хвацько припасував до чобота, і тульського пістоля. Гетьманська булава, оздоблена камінням, все ще лежала на соломі, як щось непотрібне, хоч саме вона викликала найбільше захоплення у Явтуха, котрий розумівся на коштовностях не більше за цих новоспечених лицарів. А втім, вони також звернули на неї увагу, коли взялися складати все до скрині. На держаку було вигравіювано латинню: «Koniecpolski».

Данько засунув булаву за пояс, де носив її колись гетьман Конецпольський, зачинив віко, а далі обидва лицарі всілися на околотах поміркувати про свої справи, що видалися їм набагато гіршими, аніж були до цієї ночі. Миколая Соколюка обізвано чи не останнім дурнем, який наклав головою, можна сказати, майже ні за що, в м’яких тонах перепало і матінці. Поминальну вечерю для неї могли відбути скромніше й дешевше, якби не надії на скарб, який обернувся для них справжнім лихом. Адже не знали, як з ним бути, куди подіти увесь той мотлох, що, може, й мав якусь цінність у палаці Родзінських, але в цій клуні після першої миті захоплення не вартий був і мідного шеляга.

Та зовсім не так думалося про те людині під клунею. Явтушка вразило своїм осіянням не лише каміння на булаві, від якого посвітлішало в клуні, а й дещо важливіше, його життя стало б неможливим із такими озброєними сусідами, яких він зараз спостерігав на околотах не так з ненавистю, як із заздрістю. Він уявив собі Прісю біля підглядинка: один лицар був величніший за другого. Але тут сталося зовсім не передбачене для нього. Роса свіжа, то босий Явтушок прохолонув на ній і закашляв під клунею на свою погибель.

Соколюкам видалось, ніби хтось душився чи когось душили. Сумніву не могло бути: Явтух! Задмухали світло і якусь мить стояли нерухомо в пітьмі. Лук’янові уявився батько, задушений у глиняниках посторонками. Вони як-найтихіше вибралися з клуні, обійшли її довкола, та Явтушок у білому вже встиг переметнути в своє подвір’я. Ті два лицарі також поспішали туди, однак не з кращими намірами. Явтушок ще міг би гайнути до Прісі, але ж тим виказав би себе – й залишився там, де був покладений звечора.

Віз, як завше, стояв посеред двору з вибраним дишлом, і коли брати підкралися до нього, то побачили на возі Явтуха в білому. Він спав горілиць, розкидавши білі вуса, посвистуючи носом, небесний віз тихо котився над ним. Тим скінчилися всі сум’яття, і пришельцям стало якось ніяково за свій прихід. Та коли б вони самі не блукали зараз по інших світах та були уважніші, то побачили б, що ступні Явтушка (вони стриміли пальцями догори, як у мерців або ж у великих акторів) були мокрі, щойно вмиті росою. Явтух із жахом подумав про це й чув потребу сховати кудись свої мокрі ноги, тому перекинувся на бік, обличчям до напасників, а ноги забгав у сіно. Замість посвисту почулося спершу тоненьке, а далі те осоружне харчання, наче йому перерізано горло дамаським мечем. Лук’ян перший не витримав і пішов геть від воза, а за ним стиха почвалав і Данько, гадаючи, що і білий привид не був Явтухом, а був то сам диявол – вічний переслідувач тих, хто добуває скарби. Решту ночі Данько бився з турками на старих вавилонських валах, біля неіснуючої тепер південної вежі, Лук’яньо ж спав без жодних сновидінь.

Розбійників було схоплено в клуні, на околотах. Вони спали при всіх лицарських обладунках, хтозна-які лиха заподіявши людству цієї ночі. Лук’ян здався відразу (він служив на війні в хімічній команді), а Данько ще намагався чинити опір, схопившись за булаву Конецпольського. Та коли два карабіни вперлися йому в груди, він розсміявся і підняв руки. Їх роззброїли, вчинили трус і тепер ніяк не могли вмістити всю зброю до скрині, не то скриня поменшала, не то зброї побільшало.

Явтухів віз стояв там, де завше, а біля воза хрумкотів зелену мішанку змилений кінь, на якому Явтух верхи доскочив до Глинська і повернувся з нарядом міліції. Операцією керував сам начальник міліції Пилип Македонський, який уперто називав себе Філіпом, гадаючи, що це щось може додати до його і без того високої особи.