Розділ третій

…Останнє спалення Вавилона відбулося двадцять років тому, саме в жнива, коли у ці загалом благодатні краї ін’якого літа проникає з півдня таврійська суша. Од неї болить голова, зупиняються вітряки на горбах, а на курних дорогах встають маревні замки, в яких мешкають хіба що вищезлі таври – засновники Вавилона. У тому ніби й непорушному склепінні з дива дивного чубляться височенні чорні смерчі й, одриваючись од землі, плиском падають за фіолетові обрії. Вавилон спалахнув саме такої днини, опівдні, коли женці в степу ладналися відполуднувати невеселі зажинки на панському полі.

Пожежа скинулася з хати Соколюків, миттю переметнулася на сусідів, а далі пішла жерти солом’яні материки бідаків, не щадячи по дорозі й залізні дахи, згортаючи їх у білі сувої, легкі, мов пір’їнки, та палячи ними в небо. Женці бігли на пожежу з косами та серпами, ніби лихо те міг заподіяти турок чи татарин, котрі в давнину не раз розорювали Вавилон. Проте інколи ми буваємо несправедливі до наших старих ворогів. Паліїв схопили у глинищі, місці для такого випадку безпечному й навіть по-своєму затишному, пов’язали їх належним чином та спровадили у Глинськ до пристава заодно з батечком їхнім Миколаєм Соколюком.

Одному палієві, Данькові, було тоді десять років, другому ж, Лук’янові, щось близько цього (різниця була в кількох днях та десяти місяцях). З допомогою різок на допиті легко з’ясувалося, як спалено Вавилон. Виявилося, що справжнім винуватцем трагедії був сусідський кіт, котрий унадився в Соколюкові бур’яни і все боже літечко спивав там курячі яйця, аж доки ці два шибеники не здогадалися вчепити йому ґнота, облитого гасом. Підпалений кіт обрав найближче горище для цієї нечуваної помсти.

Паліям тепер по тридцять років з тією ж різницею в десять місяців та кілька днів, але вдруге палити Вавилон вони не наважуються, хоч інколи і виникає таке бажання, надто в Данька.

Нині знову жнива, та ось уже котрий день обидва не можуть вибратись на своє поле, розкидане, як і в їхнього сусіди Явтуха, в кількох місцях світу. Один шмат під Чупринками, другий – під Козовом, а третій, найбільший, але чорті-що, на самій Абіссінії – так звуться руді горби, які до землеустрою належали хіба що господу богу. За ті горби мати прокляла з кісточками землеміра Кенду – німця паршивого, рідних своїх волоскомівців, але завдяки старшому синові Даньку Абіссінські горби повертали насіння з лишком. Тепер на них осипався ячмінь з пониклими вусами, мов у Явтуха, саме враз косити його, але ж мати могла померти з хвилі на хвилю, тож менший, Лук’ян, боявся залишатись удома сам, без Данька. До того ж мати звеліла, аби вони конче були на її смерті обидва, сини й самі передчували, що мати щось приберігає для них, але не могли того відняти од неї довчасу. Її затятість дратувала обох, та більше Данька, котрий не міг бути при матері невідступно і в душі побоювався, що її одкровення може дістатися меншому братові.

Аби не марнувати часу та бути напохваті, Данько молотить на точку жито, привезене вночі з-під Чупринок. Його ціп стугонливий на світанку всіх будить, а надвечір приколихує. Не вмовкає навіть у полудень, коли все живе ховається від задухи, хіба що цап Фабіян в поті лиця чимчикує на обід до Явтуха Голого. Час від часу молотник скроплює точок, аби не пилив, зволожує капиці і знову б’є безугавно зав’яленим ціпом, всередині якого неначе стогне якась змучена, запрацьована жива істота. «Зовсім очманів наш Данько», – каже про нього мати, якій зараз над усе хотілося б тиші.

Менший мовчить, він, прецінь, знає, звідки в Данькові таке завзяття. На одного працюють бджоли, на іншого міхи ковальські, третьому бог дитину колише – вітер оберта вітряки, а в цім подвір’ї щось більше за ціпа вигадати не можуть. Лук’ян вкинувся було в голуби, та скоро збагнув: то майже те саме, що розводити горобців, – сьогодні вони ніби й твої, а назавтра знялися на крила і вже обрали собі іншого хазяїна. Недарма Фабіян жартує з цього приводу, напевне, маючи на увазі свого цапа: все, що здатне літати, не може належати комусь одному. А проте Лук’ян не зводить голубів, має їх безліч та кілька рідкісних пар викохує для душі. На ньому лежать усі інші турботи по господарству: корівка, котру він сам доїть; кури, що все норовлять нестись у Явтухових бур’янах; качки-цесарки, яких щовечора не може докликатись із ставу; замочування й тіпання конопель; виплекування турецьких тютюнів для Данька; баштан, який був справжнім нещастям для Явтухових дітисьок; уся городина від розсади до шаткування капусти на зиму – то все також його клопіт відтоді, як занедужала мати.

Поле ж тримається на Данькові, він пропадає там від снігу до снігу, певен, що воно саме здатне поставити їх міцніше на ноги. Поле виснажує, особливо в осінню него-ду, тому на меншого брата падає ще один обов’язок: приносити для Данька гарячі обіди. Той робить це з великим занепокоєнням, аби ті обіди не схолонули в дорозі. Данько завше дивується, як це Лук’янові вдається, і після кожного такого обіду шанує брата ще більше. А все діло в рушничках: ними Лук’яньо кутає горнята, коли несе їх за тридев’ять земель, під голодні Чупринки, в яких споконвіку плодилося жебрацтво. «Звідки ви, діду?» – «З Чупринок». Вавилонський жебрак ліпше дасть собі вирвати язика, аніж признається, звідки він.

Зараз Лук’яньо не відходить од матері, сидить на ослінчику й вишиває червоним хрестиком для себе сорочку, скроєну напередодні у глинського кравця, що в нього обшиваються всі більш-менш заможні вавилоняни й ті, котрі тягнуться до них з останніх жил, бо найбільша ганьба для вавилонянина – вийти на люди в нікудишній сорочці. Те зовсім не означає, що штани тут малось ні за що, та сорочка була своєрідною візиткою для тутешнього шляхетства, вже й так залишиться, напевне, довіку: в якій ти сорочці?

Лук’ян має великий хист до того, пів-Вавилона в його вишиванках, і навіть їхній сусід Явтух, якому він з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тоді Пріся іще не починала сипати хлопчиків для Явтушка, то він хизується сорочкою й досі. На котромусь фатальному хрестику Лук’ян, а з ним і Данько мають посиротіти…

Червоний клубочок на долівці перекидався дедалі нервовіше, непомітно меншав, а коли Лук’ян знімав окуляри, щоб протерти їх, то клубочок перепочивав, ніби щось живе. Лук’ян завів окуляри знедавна, рятується ними від короткозорості, на те напоумив його Фабіян, довівши особистим прикладом великі переваги цього, як він гадав, найгуманнішого людського винаходу. Мати ж ніяк не може до того звикнути.

– І звідки воно до тебе вчепилося?

– Що, мамо? – підводить Лук’ян свої окуляри до неї.

– Оте каліцтво твоє. Сліпота…

– А мені байдуже. Я звик.

– То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі-маленькі…

– Це того, якого Данько скурив?

– Спалив, негідник, таку пам’ятку…

Данькові ж – про це Лук’ян щойно довідався – втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з’являєшся на світ.

– А звідки ж у Данька конокрадство? – поцікавився Лук’ян.

– Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…

– Волів? – здивувався Лук’ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.

– Дід полював за диманами^[5]. На масті тронувся. А Данько ж на чому?..

– Йому масть нічого не важить. Йому інше.

– А що ж інше? Гроші?.. Де ж вони?..

– Пригода, мамо… Хіба ви не помітили, який Данько, коли крадений кінь ірже у стайні?.. Хоч до рани клади…

Дивна річ, вавилонські коні могли жити собі спокійно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Данькові жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всі конокрадські притики, що з них починає жевріти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сільця, хазяїна звати Ларіоном Батюгом, на хаті дерев’яний півник стоїть…

– Клич того навіженого, – без зла в голосі попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кінському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобі, Лук’яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

Клубочок занишк під лавою, там за ним недремно пильнував кіт, чекаючи, поки той угамується зовсім, аби перебрати вишивання в свої лапи. Лук’ян метнувся на ґанок.

– Що там, братику? – запитав чорнобородий Данько з білих снопів, якими обставив точка так густо, що жодна зернина не могла б випасти у спориш…

– Мерщій, Даньку!

– Гадаєш, так легко померти, як тобі здається? Зараз доб’ю снопа і прийду.

– Недарма тобі пупа підтято до ложки! – вихопився Лук’ян на братів непоспіх.

– До чого-до чого?!

– До тієї щербатої ложки, з якої ти й нині їси.

– А тобі ж до чого? – поцікавився Данько.

– Мені? Коли хочеш знати, до молитовника!

– Я ж то думаю, чому ти в нас така бозя! – розсміявся Данько. Вибравшись зі снопів, він затримав Лук’яна на ґанку.

– Це й усе, що вони збиралися нам сказати перед смертю?

– А що, хіба тобі не цікаво, чому ти такий живеш на світі?

– Який? Ну ж бо, ну, я хочу почути…

І дав «бозі» гарного запотиличника. На ґанку виник шпаркий бій, що скінчився миром, як завше. Але ж смерть не могла чекати, і коли обидва зайшли до хати в синівській покорі та печалі, то в них уже не було матері, лише кіт грався долі червоним клубочком, котив його лапами, наче жаринку, вибрав собі час для забавки.

Матері не люблять, щоб діти бачили, як вони вмирають. Тільки совісно стало обом за свою бійку на ґанку. Хлопці й раніше полюбляли почубитися ні за що, але материн макогін мирив їх в одну хвилю, тепер він висітиме на шворці біля мисника, навіть якщо вони й убиватимуть один одного на смерть. Уже заради того одного їй належало б жити. В кожній хаті має бути свій миротворець.

Тільки запалили свічку під образами, як прилетів батько на її смерть і накрив їй білим рушником очі, бо ж самі вони не здогадалися б те зробити. Батька задушено в глиняниках за панський скарб, який дістався йому, коли розбирали пана. Задушено посторонком. Одні твердять, що скарб він віддав своїм убивцям, їх навіть називали поіменно, нібито вони відразу після того забагатіли, інші ж і досі шукають той скарб у глиняниках у ніч на Івана Купала. «Най шукають», – говорила на те стара Соколючка синам. Батька ховали без них, вони тоді обидва були в солдатах на австрійському фронті, то тепер і батькові поставили свічку перед його богом Миколаєм-чудотворцем. Запаливши її, Данько стояв перед нею як укопаний.

– Даремно вбили Миколая Соколюка. Не було ніякого скарбу…

– Ні, Даньку, не даремно… Скарб був. Але його заклято. Заклято, щоб не дістався нікому. Ще тоді, як убили батька.

– Лук’яню, братику, чого ж ти мовчиш? – кинувся до нього Данько.

– Я поклявся не чіпати… їм поклявся, – показав на небіжчицю.

– Що??? – схопив його за груди Данько.

Лук’янові потерпло в ступнях, наче він стояв на мурашнику.

– Відчепись!.. Уже бачу в твоїх очах убивцю…

– А що я останні жили висотую з себе – цього ти не бачиш?..

Щось гупнуло в комині. То міг нагадати про себе домовик. Узимку він гріється там на перекладині, звісивши босі замохнатілі ноги. Неодмінно босі, аби міг нечутно ступати по своїх володіннях. Тепер таких сінешніх коминів не ставлять, будують комини з лежаками, і домовики, ці добрі духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше, ніж у старих. Данько відпустив брата, перейшов на сумирний лад.

– Я знав, матінка щось приберігають для нас… Але ж люті які, хай бог простить на слові. Стільки років мовчати! Ура!!! – потряс він кулаками в повітрі, зовсім збожеволівши.

– Золото мстиве, а тим паче у нашому злиденному Вавилоні. Клянися отут, перед матір’ю, що ти голови не втратиш, коли тебе вразить золото в очі.

– Клянусь хрестом, що буду шовковий і признаю тебе над собою віднині й назавше, бо ти вже маєш те, чого я ще не маю.

– Авжеж, Даньку, тепер я один маю ту тайну в собі. Ні, брешу. Ще Фабіян слухав у сінях. Причаївся, гад, і слухав.

– Чоловік? – вжахнувся Данько.

– Ні, цап. Я напудив його віничком геть.

– То погано, що вже знає третій…

– Але ж то цап, Даньку!

– Е, всяке буває на світі. Ану ж воно не цап, а сам Фабіян перекинувся в цапа? Що тоді?..

– Цур тобі! Що ти мелеш, Даньку! Останній характерник скінчився на великому Мамаєві.

– Не вір жодному чорту рогатому… А де, Лук’яню?

– Під грушею-спасівчанкою…

Тільки вийшли з хати, як одразу прикрість.

На заповітному місці, під грушею-спасівчанкою, котру видно з самого Глинська, коли вона заквітає біло і який тиждень чи й два стоїть в ореолі, лежав цап і жував жуйку, як роблять це по обіді всі парнокопитні. Обидва зупинилися перед ним як укопані. Це вже було занадто навіть для Фабіяна. Так і кортіло його запитати: «Це не ви, Фабіяне?» Та хіба ж він признається.

У цапових очах не світилося ні крихти розуму, він, напевне, щойно пообідав у Явтуха, той подався в поле, забрав Прісю, навіть діток зайняв на колоски, а цей причвалав сюди, захотілося йому полежати в холодочку саме під цією грушею, хоч у Явтуховім подвір’ї така ж спасівчанка. Чому не залишитися там, а конче лізти сюди і прикидатись отаким дурником на золоті? Реакція була негайна, якої і належало чекати за такого збігу обставин: Данько пішов по ціп. Негідник під грушею не мав жодного уявлення, як розгорталися б події далі, якби не нагодився сам його хазяїн зі складаним метром за халявою. Фабіяна ніколи не кличуть, він сам здогадується, коли надійти. Між іншим, цап також.

– Померли?

– Померли, – зашерх на точку Данько з ціпом.

– Малі діти не дають спати, а великі діти не дають жити, – натякнув він на Данькове конокрадство. – Як так мучитися, то краще до праотців…

І пішов до хати, а до того, що спочивав на золоті, прилетіла бабка, вмостилась на кінчику рога і застригла крильцями від задухи. Такої золотої літунки обидва зроду не бачили. Нишком переглянулися, збагнувши цю прикмету…

За Фабіяном миттю нагодилися усі оті санітари смерті, яких ніхто ніколи не призначає, а вони самі водяться у Вавилоні з правіку, як і ті, що приймають новонароджених. Одні відповідають за початок життя, інші за його кінець, і ніхто не сміє виступати у цих двох ролях від одної особи. Напівмістичні вавилонські бабусі знали своє діло, спорядили не одну смерть, долівку скидали оріховим листям супроти мухи, запалили свічки для всіх великомучениць, починаючи з Варвари, заспівали пісень над Соколючкою, а в перепочинках між тим шепотілися про щось дуже для них істотне. Вмовкали, коли котрийсь із синів навідувався до хати, щоб постояти біля матері, поспіхом шукали нової пісні й інколи замість тужної починали веселу, щоправда, тоном журливим, сини ж відносили те до витонченості ритуалу й самі відчували певне полегшення в своїй синівській печалі.

Тим часом хліб осипався, нічия смерть не могла б одірвати від жнив такого заповзятця, як їхній сусід Явтух, то він прийшов до небіжчиці вночі, привів Прісю, стояли вони в парі, стояли мовчки, невигойна ненависть палахкотіла до Соколюків у волохатих грудях Явтуха, запало йому в голову, що мали вони поперемінно обидва великий інтерес до Прісі, а Пріся до них, також поперемінно, се міг бути останній випадок для замирення, і Явтушок скористався з нього, прийшов. Собою він був невеличкий, волохатий, як пирій на його полі під Чупринками, біловусий, а ще нагадаємо – червонорукий та червононогий, як підварений рачок, – то все від злоби на Соколюків, яку він тамував у собі цілі роки. Проте жевріло у ньому щось приємне, принаймні для цапа, як було з’ясовано ще раніше. Пріся стояла при ньому гарна, пругка, журна, пахло від неї жнивом. Пріся плакала тихо, аби не зачув Явтушок, бо знову подумає бозна-що. Коли виходили, запитав Лук’яна:

– Мати нічого не заповідала вам?

– А що?

– Мала б заповідати дещо… – Він хихикнув лукаво в жменю і виштовхав Прісю з хати.

Данько білував бичка у клуні при ліхтарі, який висів на бантині, на запах крові чи на світло до клуні зліталися кажани, такі бентежні, що Явтухові здалося, ніби вони вилітали з його волохатих грудей. Коли прийшли додому, він заходився бити Прісю ще в сінях, ні за що ні про що, як боже бачиш, він мав велику душевну необхідність бити її просто так, на майбутнє. Досипав ніч на новому возі, під грушею, цим єдиним деревом у його подвір’ї, цього літа не вродило на ній жодної грушки, і це лише підсилювало ненависть до Соколюків. Кажани зліталися зі своїх ловів і тихо гніздилися йому в грудях, складаючи там свої натомлені перетинчасті крила.

Одне око раз по раз розвиднювалося на возі, але нічого істотного не уздріло в подвір’ї Соколюків до кінця ночі, а звідтіля до самісінького світанку за возом пильнувало недремне віконце в чотири шибки. Десь за досвіта з хати вийшов Данько з круглою рогозянкою в руці, підійшов до груші, постояв на заповітному місці в якомусь солодкому роздумі, а далі поставив плетенку і подався на грушу неквапом, наче ягуар. Задумав струсити всі спілі грушки, щоб люд, який збереться на похорон, не мав сюди жодних понадок. Гупання струшуваних груш розбудило на возі й друге око. Явтушок зліз, розім’яв тіло і навіщось також подерся на свою заяловілу грушу, теж спасівчанку, й заходився трусити її спересердя. Не впало жодної груші. Данько засміявся з того у своїм гіллі. Явтушкові соромно було злазити, та, власне, й ні до чого, і він просидів там ще довгенько, аж поки його не покликала Пріся до снідання. їжачком скинувся на землю, пішов до хати.

На похороні, попереду збираної дружини музик, ішов мій батько з кларнетом – найбільший музикант у Вавилоні, й грав для Соколючки щось на диво веселе. Вона доводилась йому свахою, так то могло бути останнє соло для свахи. Лише на цвинтарі він зіграв для неї реквієм чи щось подібне. Всі інші музики мовчали, своїм неоковирним залізяччям, достоту розладнаним на весняних весіллях, не могли дістати до вершин кларнета. Лише бубон в кількох місцях дозволив собі нагадати про себе як найдавніший людський інструмент. Його було змайстровано зі шкіри старого цапа, який орудував у Вавилоні задовго до появи Фабіяна, десь на самім кордоні двох століть. Чи, бува, не тому цап Фабіян з особливим інтересом дослухався до бубна, щоразу сягаючи думками у те невтішне майбутнє, коли у Вавилоні появиться іще один бубон і цап Фабіян, як і його попередник, залишиться лише в мажорних згуках, та ще, може, з його рогів напиляють гребінчиків для вавилонянок. Цап ловив себе на тому, що завше думав на цвинтарі про свій безславний кінець. У такі хвилини він тихо оплакував самого себе, а вавилонянам здавалося, що він оплакує їх. Людська наївність…