Отримавши виключно ствердну відповідь на запитання про скарги на здоров’я, Ірина Олександрівна, його лікарка ще з дитинства, раптом доволі наполегливо порадила піднятися на другий поверх і зробити УЗД. Ми ще ніколи не підіймалися сюди, де були кабінети поглибленого ветеринарного обстеження. На самих лише обличчях господарів домашніх мешканців можна були прочитати, що у їхніх улюбленців більше, ніж проблеми, раз треба йти сходами вгору.
Там же знаходилось місце, якого би краще уникнути за усе життя чи то людині, чи то тварині, – операційний відділ, з якого раз по раз розносилися котячі чи собачі жалі, коли довірливі тварини попадали під ніж. Звичайно, таким велетням, як Ханни, робили анестезію, бо хотів би я бачити того хірурга, який би наважився встромити скальпель у хоч і пригніченого недугою, але набагато сильнішого від людини звіра.
Ультразвукове обстеження виконував неприємний дядько із масними і бігаючими очима, який завше намагався всунути вартісний препарат у клінічній аптеці, й у нього на писку було написано, що цей французький сироп рекомендується не через його лікувальні властивості, а через тризначну ціну, з якої перепадала немала дещиця запопадливому ветеринару. Люди цієї професії здебільшого вирізняються особливою морально-етичною культурою, яку прищеплюють їм, напевно, не так зоотехнічні факультети, як самі їхні пацієнти, які все-таки не дають так фатально черствіти, як це робиться із медичними лікарями, більшість яких у своїх відвідувачах бачать не так їхні хвороби, як їхні гаманці.
Існує категорія людей, на жаль, не мала, а може, вона взагалі у більшості, яка отримує виключно насолоду сповіщати вам новину або просто казати слова, які викликають біль. Вам болить, а він радіє від того. У відповідних умовах із таких виходять слідчі-садисти чи злочинці-маніяки.
Ханни, як завше, чемно лежав на канапі, запитально дивлячись мені у вічі, у яких знаходив абсолютну для його спокою відповідь: «Так треба, це безпечно. Я поруч із тобою».
Цього прочитання йому було досить, щоб із грізного звіра перетворюватися на покірного пацієнта. Як і ми, вони до лікарів ставляться неоднозначно. І річ не у тому, що медичні процедури здебільшого дискомфортні і потребують ціни, яка називається терпінням. Вони точніше вловлюють лікарське професійне лицемірство. Тому тільки через мою санкцію на довіру він скоряється моїй волі бути слухняним на діагностичному помості.
Очка ескулапа підозріло забігали. Було видно, що він починає кайфувати, що не віщувало нічого доброго. Чим далі він совав наконечником по животі, тим швидше його слизька фізіономія наливалася звіриним задоволенням. Він починав сопіти, а потім бурмотіти лише йому самому зрозуміле заклинання. Він не особливо квапився і поводився так, неначе чекаючи миті, щоб вжалити якнайболючіше. Він навіть почав видавати звуки, схожі на спів дяка над Псалтирем.
А далі… Були слова, які вбивають. Які контузять свідомість і спонукають тебе шукати дверей із дому реалій і втечі від того, що раптом вривається у твоє життя. Так стається, коли тобі дають раптом знати, що із цієї миті у тебе вже немає батька і немає матері, у тебе вже нема попереднього розміреного, трохи хаотичного і балагурного, іноді не до часу, але все-таки терпимого і навіть приємного життя. І у цю фатальну мить ти вже не бачиш сенсу у власному житті, яке скочується до втрати сенсу. Бо якщо їх, найдорожчих, немає у мене, то нащо мені я – без них?
– Ого, ти диви. Ай-яй-яй, та тут усе усипано, – він мичав майже нечленороздільно, ковтаючи слину, якою рефлекторно від кайфу налилася його паща. – Та то уже всьо. Уся черевна полость. Усьо.
Грім влучив у мозок і поповз по підлозі. Белькотіння ветеринара ще нічого не говорило, але його самовдоволена, вбивча інтонація паралізувала мою свідомість до помутніння в очах. Я хотів дуже повірити собі, що не розумію, що він верзе. Що не знаходжуся на цьому клятому другому поверсі. Що усе це не зі мною. Так просто – не зі мною. Якусь паралельну дійсність, що випустила з рук кермо, занесло сюди на слизькій дорозі.
Як же так? Чому і за що? О ні, то не так, як сичить ця потвора у білому халаті. То неправда. Бо то не може бути правдою. Що він там знає чи розуміє, цей районний ветеринарний невдаха, що усе життя за копійки заглядає котам під хвіст?!
Я можу зараз накинутися на нього з кулаками, а вже після того що зробить з ним Ханни? Ми можемо запросто викинути його із нашого життя… І що далі?
Але… Але справа не у ньому. Справа у нас з Ханни. Не може бути це з нами. Та що там ця зубоскальська нікчемна істота. Ніхто і ніщо не переконає нас, що це правда. І хто взагалі сміє сказати, що це так. Зрештою, є пухлини і доброякісні. І цей апарат УЗД, судячи із його вигляду, сто разів уже списаний і підібраний цим раймедпунктом десь на смітнику. Ну що на ньому можна побачити. Які осоружні люди, ці лікарі, ветеринари, ескулапи. Вчив їх ще до нашої ери їхній Гіппократ – не нашкодь, а вони що роблять? Отак вбивають лише одним словом наповал.
І головне й абсолютно переконливе – Ханни аж іскриться життям. Ну який він хворий? Жодних, жоднісіньких симптомів. Аж пашить здоров’ям. Так само, як це було годину, місяць, рік тому. Ну що змінилося, люди добрі, що світ наш перевернувся, що земля попливла під ногами.
Але раціо уже рефлексувало якось загальмовано. Із емоційного єства насувався якийсь зміїний клубок, що застряг у горлі.
Із клініки я вийшов, хитаючись. Уже не я його, а він мене вів на повідку. Я оглядався довкруж здивовано – світ неначе той самий, але вже на іншій планеті болю і безсилля, яке паралізуючим лезом розпанахувало моє єство. Терпке оніміння сковувало кінцівки, неначе вичавлюючи із живого тіла саму субстанцію життя.
Тоді, на порозі клініки, на осонні, я вперше заплакав. Не стидаючись і захлинаючись. Я ридав божевільно і конвульсивно. Довго і голосно. Можливо, вперше після похорону батька й матері. І так безвладно, захлинаючись, як плачуть лише у дитинстві. Я просто втопився у власних сльозах, які із першої краплини примножувалися в океан, з дна якого я не міг виплисти. Сльози залили матеріальну дійсність, котра, як недосяжний берег, зникала на видноколі.
Від мене сторонилися здивовані люди, що пливли сюди-туди зі своїми улюбленцями, боязно оглядаючись на ридаючого чоловіка.
Із цієї миті мені судилося виплакати океан сліз. Може, даєш волю сльозам десь там у дитинстві, коли маленькі ще зовсім беззахисні люди не обростають оборонною крицею й оголеними душами вловлюють щонайменший біль, який топлять потоки прозорої крові, що виливаються із першоджерел людської душевної наготи.
А відтак, виростаючи, замулюємо ці криниці огрублими від отриманих синців берегами, бо дорослі не плачуть. Дорослим плакати не личить. Ліпше личить довести до ридань іншого, ніж самому скривитися. Дорослі черствіють, і це входить у норму. Плаксивість – це така слабкість. Не дай Боже, щоб хтось побачив, як ти зламався. Треба триматися у своїй грубій збруї впокореного життям скакуна. І особливо – коли йдеться про сильну половину. Коли людський самець вбиває, мордує, тоді він лицар, а коли плаче… Слабак.
Ми, як завше після візиту у клініку, повернулися в машину. Щоб далі їхати за місто. Але я не міг зрушити з місця. Бо як бути за кермом, коли весь світ перед тобою втопився у твоїх сльозах.
Я сидів, впершись головою у кермо, завмерши, неначе все ще сподіваючись, що зараз вибіжить рятівна наша дорога Ірина Олександрівна і своїм найлагіднішим у світі голосом скаже, що усе не так, що вкралася прикра помилка, що все є так само, як було.
Але вона не вибігала. І двері клініки, за якими ми щойно отримали смертний вирок, були зачинені для нас, як врата раю, до якого нам немає вороття.
Очевидно, є якийсь у тобі всередині резервуар, який вичерпується і потребує часу, щоб знову наповнитись. Тому ми не можемо плакати без упину. Потрібна пауза, щоб вилиті назовні запаси рідкого болю знову наповнилися по вінця. Від плачу ми не слабнемо. Чи, навпаки, виснажуємося так, що доходимо до такого ступеня отупіння, що вже не чуємо болю.
Окрім тупого ескулапа і його допотопного ультразвуку був ще він. Сам мій дорогий Ханни, який ані рухом, ані поглядом, ані звуком не подавав жодних ознак тривоги. Не міг я знати, що таким спокійним і просто немислимо безтурботним він буде до кінця.
Ми міряємо їх по собі, бо нас лише одна думка про кінець спопеляє страхом. Найтрагічніша містерія гомо сапієнс – ми ніколи не зможемо змиритися із усвідомленням, що нам треба колись піти звідси. Серед 500 мільярдів нейронів нашого мозку немає такого, який би містив цю рефлексію. Зробив нас Всевишній смертними, а рецептор сприйняття смерті у конструкції нашої свідомості не передбачив.
От як би було, якби ми, із нашою богоподібністю, несумісність життя із вічністю сприймали як належне. Життя на Землі сприймали б як мандрівку чи відрядження, у якому для небесної канцелярії день прибуття і відбуття зараховується, як один при нарахуванні добових. Побули, помандрували, хоча із болем, але не так фатально повернулись, звідки прийшли. Якби так було запрограмовано у нашому мозку. Якби…
Ми не коримося смерті навіть тоді, коли вона уже торжествує свою перемогу.
Дуже важко у стані шоку знову піймати кермо розсудку. Дуже важко прийти до тями, коли стрес, як зашморг, паралізує волю. Авто слухає мої машинальні команди і рушає з місця, а як мені зрушити із цього місця, у якому в мене поцілила блискавка.
Але враз увесь цей стресово-шоковий обруч мусив тріснути, увесь цей розпухлий струп мусив розірватися, бо усім моїм єством оволодівала інша сила, ресурси якої в людині можуть бути невичерпними. Коли тобі кажуть, що у твоє життя вповзає невблаганно біда, ти не віриш! Ти наївно та безапеляційно запитуєш – чому? Якщо це кара, то – за що? І не знаходячи відповіді, ти отримуєш єдиний можливий карт-бланш – боротися! Про які такі ядерні реактори ви говорите, якими такими атомними бомбами лякаєте. Нема у природі могутнішого вибуху сили енергії, ніж воля Людини, яка приймає рішення Б О Р О Т И С Я.
Яка враз аж до посиніння тисне на спусковий курок і цілиться у смерть!
О ні, ще не вечір. Ми ще поборемось з тобою, Ханни!
О проекте
О подписке