Ангеле-хоронителю мій

Я довго думав, як маю написати про нього. Не зробити цього – було б моїм, можливо, найтяжчим із гріхів. Я із пекельним болем думаю і знаю, що багато чого не зроблю у своєму такому довжелезному і такому миттєвому перебуванні на Землі, але не виконати перед ним обов’язок – цілковите гріхопадіння. Увічнити його у слові – як це жалюгідно мало значить, аби повернути йому свою дещицю ціни за те безцінне, що я отримав від нього.

І врешті, у терзаннях письменницьких я, здається, знайшов згоду із самим собою. Якби я зараз, сідаючи за комп’ютер і вивівши перше слово – ХАННИ, відтак шукав би видуманих сюжетів і надуманих ходів, я би робив те, чого виключно не було у наших стосунках і від чого ті стосунки були такими світлими.

Думати про місце книги на ринковій полиці, яке залежить від сюжетної віртуозності, – значить вдаватися до фальші, якою навіть при найблагіших письменницьких намірах є всіляка фантазія.

Fiction – англомовне слово для означення усього написаного, що є видуманим, нафантазованим, художнім, слово для безневинного означення велетенської, як мільярди галактик, світової художньої літератури від Гомера до Кастанеди, в українській мові має кальку із зовсім іншим значенням. Фікція. Те, що не є справжнім, те, що є практично фальшивим.

Те, що відбувається на території поза контролем генерального наглядача над кожним із нас, яким є Совість. Тому, маючи цілком благий намір створювати fiction в англійському літературознавчому сенсі, я би неминуче сповзав до фальші в українському людинознавчому сенсі.

Відтак я не знайшов нічого іншого у пошуку не так адекватного жанру, як русла для протікання пам’яті про нього, окрім того, до чого зобов’язаний не тільки християнин, а без чого не може прожити кожен із нас, якщо у твоїй земній плоті залишилася бодай одна-єдина серед мільярдів клітина Бога. Сповідь. Кажи, як є.

Зрештою, за виключно лінгвістичними канонами, обираючи літературний жанр «сповідь», закриваєш для себе шлях до белетристики, бо сповідь не передбачає фікції.

Тому я буду писати про нього так, як було. Протокольно точно. Без краплі фальші, якої не було у житті і не сміє бути у книзі.

Власне, фальш у взаєминах людини із людиною, напевно, неминуча. Навіть якщо ти будеш утримуватися від вкидання дьогтю у спільну із ближнім бочку меду, це буде робити той самий ближній. А відтак, коли гіркота перевершить твою чашу терпіння – і ти так само сипнеш туди транспарентної отрути.

Нічого не вдієш і нікуди не дінешся – тебе затопчуть із твоєю відкритою, як мішень, душею. А далі – пішло-поїхало. Часом навіть видається, що люди просто неминуче змушені кривити душею, щоб вберегти її від отруйних стріл, приречені, аби не луснутися лобом десь на повороті, зробити, наче во благо, те скривлення.

Якби усі люди раптом в одну мить стали виключно чесними між собою? Від сімейної першоклітини і до усього семимільярдного глобального тіла? О, то вже був би інший світ. Зовсім інший, ніж той, у якому практикується, як неминуча захисна функція, оте скривлення. І не факт, що такий виключно оголений світ був би кращим.

Але устремління до святості – фундаментальна матриця людської сутності. У людині запрограмоване невсипуще прагнення до Ідеалу. Одначе у межах свого роду він недосяжний, що також є базовою опцією земної мандрівки. Бо при усіх звершеннях гуманізму тобі ніколи не дадуть забути ближні, блимаючи очиськами люті і зради, що ти живеш усе-таки у середовищі найжорстокіших на планеті хижаків, якими упродовж тисячоліть ніколи не переставали бути люди.

Повертаючись усе-таки до корови, яка перебуває на планеті в ареалі святості, звертаю увагу на визначення духовного походження цієї тварини в розумінні азійського світогляду, до якого не можна не ставитись не те що із цікавістю, а й з величезною повагою, втрапляючи у сферу могутнього його пізнавального магнетизму. Індуїсти вважають її такою, бо вона для них – саттвічна тварина.

Дозвольте невеличке тлумачення. Саттва – одна із трьох цінностей, на яких тримається згаданий світогляд. Саттва – це чистота, абсолют земний, найвищий прояв матеріального світу навколо нас тут, на планеті.

Саттва, блаженство кристалічної чистоти – жадана фата моргана, яка не буває ближче, ніж на видноколі, й одне лише прагнення йти за нею, у напрямі її сяйва – уже так багато значить. А переступити горизонт – фізично це неможливо. Куди там – духовно.

Тому, я так думаю, що реальне, цілковите і абсолютне осягнення виключної чистоти можливе тільки поза межами власного роду. Жоден із богоподібних не дасть тобі такого шансу, як і ти – не даси його нікому.

Блаженство абсолютної чистоти взаємин із такою ж, як і я, земною живою істотою, я пізнав поза межами власного роду. Бо услід за мудрими індусами я вважаю свого друга так само виключно саттвічною твариною. І ця благодать довжиною у вісім з половиною років утримувала мене на піку насолоди, яку містить життя, але до якої добратися дуже важко. Власне, якщо десь там у раю є білосніжні взаємини і лукавство не передбачене самою конструкцією богонаближених істот, то я це відчув тут, у пеклі, яким є часто життя на Землі. Бо якби наша мораль була такою ж, як їхня, то рай наступив би вже тут, на Землі.

Тому для мене цей досвід, коли із пригорщі світосприйняття сиплеться ця насолода первозданної цноти, незрівнянно дорогий. В облудливому і жорстокому світі людей я не зміг знайти такої нагоди, хоча завше шукав і шукаю її ненастанно. Бо, здається, ти навіть сам із самим собою не можеш бути у цілковитій гармонії, а що вже говорити про навколишнє багатолюддя.

А тут… Ні крихти фальші. Безмірна галактика абсолютної чистоти і непорочного откровення. Легко сказати, але так не буває поміж людьми – світ без жодного мікрона розсудливості, амбітності, гордощів, підступності, лицемірства, зневаги, хитрощів, облуди, зверхності, заздрості, гніву, ненависті, зради і матері усіх цих вад – підлості. Тільки сто відсотків і ні на йоту менше – благородність, самозречення, відданість, вірність, чесність, шляхетність, доброта, ласка, самопосвята і на вершині цих дарів Божих найсокровенніше – любов.

 
«Ангеле-хоронителю мій,
Ти коло мене стій.
Як удень, так і вночі,
Будь мені до помочі», —
 

навчила мене мати, напевно, у п’ятирічному віці молитви, яку я промовляю зранку і ввечері щодня уже впродовж десятиліть згасаючого життя на Землі. І, може, він, мій Ханни, у моїх молитовних медитаціях якнайліпше підходив на роль живого втілення Ангела. Його моральні чесноти – то були його крила, які огортали мене у дорозі, якою я одного разу вирушив у безвість, опинившись на цій загадковій планеті.

Може, це наше перебування в одному житті протягом восьми з половиною років є апофеозом земної гармонії двох родів земних, – гармонії, без якої, врешті, на космічній скалі не вбережеться уся земна живність перед рукотворною кончиною, включно із нами, богоподібними, і завдяки нашим, тим самим рукотворним, згубним діянням.

І цей апофеоз усепоглинаючої симфонії взаємин із Братом моїм меншим відкрив для мене такі висоти моральної краси і таку глибінь божественного океану, що аж здригаєшся від однієї в’їдливої гадки, що цього блаженства могло б не бути. Бо між людьми цього не буває.

Якщо комусь можуть видатися надто претензійними мої конотації, чи навіть образливими для нас, людей, то смію зауважити, що я не перший, хто дозволяв собі відчай самобичування. Бо цей пізнавальний мазохізм переслідує мету все-таки не приниження, а якраз навпаки, як заклик до активізації моральної потенції, як заклик не опускатися так часто туди, де уже важко розгледіти нашу хвалену богоподібність.

Хрестоматійною уже впродовж століть стало справді сповідальне зізнання письменниці часів Богдана Хмельницького, француженки, на честь якої названо кратер на Венері, мадам де Севеньє: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак».

Невідомий поет підхопив цю гірку правду:

 
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нравятся собаки.
Они честней, они добрей,
По пустякам не лезут в драки.
 
 
Не лгут, не пьют, не предают,
Не обижают так беспечно,
И в душу ядом не плюют,
И понимают всё, конечно.
 
 
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нравятся собаки.
Они как друг с тобой везде
Пойдут, не пятясь, точно раки.
 
 
Разборчивые их глаза
Не побегут за первым встречным,
И даже если «против» – «за»,
И понимают всё, конечно.
 
 
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нежности к собакам
Различных видов и мастей,
Бесхвостым, стриженым, лохматым,
 
 
Что платят за добро добром
И в дружбу верят бесконечно,
Не треплют длинным языком
И понимают всё, конечно.
 
 
Мне невдомек, в конце концов,
За что в ругательной атаке
Друг другу тычем мы в лицо,
Мол, дескать, злые, как собаки.
 
 
Нам до таких еще расти,
Чтоб вровень стать с их благородством,
А им вовек не доползти
До человеческого скотства.
 

Тривога приходить першою

Дні, які мають перевернути твоє життя і пустити тебе в одну мить стрімголов із краю прірви до несусвітнього дна душевного болю, такі дні, неначе вибачаючись перед тобою, зранку бувають дуже лагідними. Добрими. Неначе гладять тебе по голівці, на яку насувається така невідворотна у всій її невблаганності біда. Адже нема серед нас такого, хто би сказав, що він знає, чим завершиться цей черговий акорд нашого життя, яким є кожен прожитий день у симфонії нашого Життя.

Хоча передчуття… Я повернувся із Міжнародного конгресу глобального розвитку у Нью-Йорку. Якщо життя міряти тим, що ти маєш пізнати протягом цих кількох декад земної мандрівки, то ці Загальні Збори глобального Розуму були вершинною подією мого життя. Якщо врахувати, що я є апологетом культу Розуму, а тут – його найвищий прояв у живій плоті наймудріших із людей. Можна собі уявити, у якому стані я повернувся додому. Неначе опустився на землю з небес, куди мене занесла невсипуща письменницька пізнавальна жага. Там я почув у транскрипції наукової аргументації власні прозріння, що ми, люди, стоїмо на порозі потрясінь, які бувають на планеті навіть не у масштабі століть, а мільйонів і мільярдів літ. 70 відсотків людей, яких ми називаємо вченими, живуть на планеті саме зараз, і 70 відсотків із них живуть в одній країні, яка ядром своєї національної стратегії обрала Інтелект, що дав змогу Сполученим Штатам вивершитися над людством, як цього не було ніколи у вселюдській історії.

То була чергова наша розлука, яких траплялося небагато. На пальцях перелічити. Тільки не такі вже й численні зарубіжні поїздки, у які я його не міг брати із собою.

А вдома, обов’язково – завжди і всюди – разом! Я – за кермом, а він – у віп-ложі ззаду, з якої Ханни попросту впивався краєвидами.

Протягом шести-семи годин, приміром, із Києва до Львова він міг жодного разу не відірватися від вікна. Милувався. Як він любив цей світ, у який потрапив. Адже 99 відсотків щастя – це просто жити. Дихати на повні груди, ходити власними ногами, бачити цей найкрасивіший зі світів, якому немає рівних за вродою на 500 мільярдах планет тільки нашої невеличкої Галактики.

Хоча, мені здавалося, що, на відміну від нас, вони тривалості часу, який є єдиним вимірником життя, не відчувають. З роками біологічна матерія, з якої вони, як і ми, зроблені, може дошкуляти, але вони, мені здається, у їхній пізнавальній гостроті сприйняття світу ніколи не бувають ситими.

За єдиним винятком – коли йдеться про розлуку, про розрив із тією людиною, з якою вони зливаються любовними узами. Через мить після того, як за нами зачиняються двері, вони там, наодинці, сприймають втрату видимого контакту так, наче це сталося не секунду тому, а сторіччя.

Тому зустріч знову через кілька годин робочого дня для них – це неначе зустріч після кількох сторіч.

Як вони зустрічають нас! То не біда, що вони не викрикують громогласних словесних овацій, але, як дотепно зауважив М. Істман, «песики теж сміються, тільки вони сміються хвостами».

Ми так не вміємо радіти побаченню один з одним навіть через літа. А не години. Якби мені належало поділитися земним досвідом – назвати якнайглибше вираження радості живої істоти, то це, безумовно, була б їхня радість зустрічі з нами. Ну просто позаздрити можна їм. Радіти ТА К нам не дано.

У нас цей, напевно, головний рецептор світосприйняття – радість – незрівнянно тупіший, ніж у них. Хоча медики виміряли науково достеменно такий рецептор, як нюх, який у них у сотні разів досконаліший. Але коли відчуття запаху – властивість тіла – у них довершеніше, ніж у нас, то відчуття радості – властивість душі – виявляється, на порядки краща, ніж наша.

Кожну мою закордонну поїздку він страждав у чеканнях. Очевидно, у них не тільки різко збільшений масштаб Часу, а й Простору – також. Він страждав не лише від того, що мене нема, а тому, що я далеко. Ступінь мук від розлук був прямо пропорційний відстані розлучених душ.

За законами душевного маятника крайня точка смутку – така ж віддалена від рівноваги, як і крайня точка радості. Як вони сумують – боляче дивитися на це, бо ми так не можемо. Чи перевага ця наша уже цього разу над ними, якщо ми на це не здатні, бо смуток – це біль, і порадіймо, що нам його уділено менше, ніж їм.

Із телефонних донесень із київської квартири у Лінкольн-центр на Манхеттені я знав, що він не відходить від вхідних дверей і чекає. Візуально видно, що цього разу, як ніколи, муки ці нестерпні.

Але вулкана радощів опісля накопичення цих кількаденних болів розлуки за півтора десятка тисяч кілометрів наче не було. Він був радий, але не так, як би мало бути. Від приступу радості очі завше неначе випинаються зі своїх впадин, а тут ніби поволока заволокла. Була радість, але й смуток не проходив. Зміни одне на інше не було, як завше. Було щось упереміш. Смуток був сильніший, ніж радість.

І від цього по квартирі поповзла тривога. Розум – він такий лінивий і кволий. До нього доходить дуже повільно. Чого б це? Нема резону для тривог. А душа, вона уже щось хоче сказати. Вона завжди знає все достеменно, бо вона, душа, не живе у тримірному світі, як розум чи навіть тіло, – минуле, суще, майбутнє. Для неї завтра – така ж реальність, як і нині чи вчора. Вона не розтроюється на три часові сфери, бо вона, душа, вічна. Квантовий світ, у якому ми перебуваємо у нашому душевному вимірі, взагалі не знає цієї часової тримірності.

І хоча не було у цьому жодного розсудливого сенсу, ми раптом вирішили поїхати із Ханни у клініку. Профілактично – здати аналізи. Ми, на відміну від поводження із самими собою, брутально втручаємося у їхній природний плин самовідтворення. Людині дуже хочеться бути хоч трохи Богом – спробувати себе у його ролі Творця. От сотворив він песика, а ми взялися його вдосконалювати, видозмінювати, урізноманітнювати. Полізли зі своїм примітивним скальпелем у генний круговорот. І натворили своїм втручанням у первозданну матрицю незліченну кількість порід. Собак, котів, коней, корів. Генетика, селекція, ціла інженерія генна. То на людях розгулятися не можна аж надто, а на тваринах піддослідних – скільки влізе на буйну голову.

Натворили ми розмаїття усіх тих, котрі нам повірили і дозволили у відповідь на наше одомашнення взяти себе на операційний стіл селекціонера. Спробуй виведи нову породу лева чи крокодила. Руку відкусить. А свійські тварини нам довіряють, тому ми вправляємося на них у тому, на що у ставленні нас, людей, до самих себе накладено табу.

Не можна виводити нові породи людей? Як собак чи котів. А чому – не можна. Давайте подивимося – який із традиційного гомо сапієнс вийде людський варіант пуделя чи ротвейлера.