І лише вночі, коли зробилось нестерпуче – важко від тиші, маленький Остап заскиглив, нудьгуючи за матір’ю і степами, що він їх кинув на селі.

Зінько, що його ліжко стояло поруч з Остаповим, схопився й прошепотів:

– Цить! А то ще «вона» почує.

Левко теж підвівся і підійшов до Остапа.

Виявилось, що ніхто не засипав ще. І хоч не мовлено було тоді між ними жодного слова, хоч за хвилину вони знову розійшлися до ліжок, – вони заснули спокійно, бо кожний вже не був самотнім. Вони відчули спільність своєї долі і мовчки утворили в ту ніч міцний союз.

З року на рік щораз більше виявлялись різниці їхньої вдачі, а втім щільнішими робились між ними зв’язки. Вони ставилися один до одного з безмежним імовір’ям, не мали між собою таємниць і те, що вчилися вони по різних школах та поза мурами кімнати жили кожний окремим життям, ще близькішими робило їх, коли вони сходились до купи.

Їхнє невеличке товариство було їм кутком, де панували инші закони, ніж в останнім житті. Позбавлене брехні, заздрости і злоби, воно було їм відпочинком і розвагою після негод та борні, що їх кожному довелося зазнавати. І вони сходючись, відчували це і росла їхня взаємна пошана.

Згодом вони опанували життям і шляхи їхні розбіглись. Про те, хоч час і зробив їх далекими один одному, вони звикли вважати себе мов галуззями одного стовбура.

Отаборившись у Вербуна, Галай повісив над ворітьми будинку свою «візітну картку» – вивіску, де намальовані були два чоботи: один великий, а другий – дитячий.

У кімнаті він посів куток коло листівного столу та поставив там свої речі – невеличку скриньку з майном і таку ж з приладдям до шевста. Спав він долі на рядні, вкриваючись другим. Вечером електрична лямпочка, що стояла у Вербуна на столі, освітлювала й куток і Галаєві було вільно працювати.

Все було гаразд і зручно, але перший час Галай почував себе непевно. Перш за все він приніс з собою в кімнату пахощі шкури і вважав себе за них відповідальним. Крім того, майже щодня приходили до нього добродії й добродійки замовляти взуття. Все це могло врешті роздрочити Вербуна.

А саме головне, що Галаєві випадало працювати дома після обіду, саме в той час, коли Вербун або теж працював, або, сновигаючи по кімнаті, обмислював свою працю. Бо зранку вони розходились: один до університету провадити лекції, а другий – до військової майстерні, де був мобілізований. А шевцювати й не стукотіти молотком було неможливо.

Він сказав Вербунові в день переїзду:

– Слухай, Левко. А я стукотітиму тобі під вухом.

Дійсно, вони сідали майже поруч, бо лямпочка була одна.

– Стукоти, співай, ґвалтуй, – зневажливо відмовив той.

Він закурив і, витягнувшись на стільці, додав:

– Ти гадаєш, я багато уваги звертаю навколо? Он там, – він показав на вікно: – багацько швендяє й розмовляє, – ти гадаєш, я зауважаю? Ще б пак! Та тільки зверни найменшу увагу, так і прилипнуть, так і скрутять.

Помовчавши трохи, він зморщив обличчя.

– Це ж подібне до пастки, – промовив він похмуро: – сальце там, ідеали різні. Поластивсь – хляп! – і в пастці і брянчить на тобі який ланцюжок. Ні, під три чорти!

Здебільшого він з Галаєм не розмовляв. Иноді, правда, розмірковуючи, він дивився на співмешканця довго і пильно, але так само дивився б він і на шахву, коли б та в той мент була йому на оці.

Одначе днями на Вербуна находив «сказ», як охрестив цей стан Галай. Це траплялось, звичайно, тоді, як Вербун мав іти ночувать до Наталі.

Тоді він починав до всього чиплятись та присікуватись, немов усе навкруги зненацька звернуло на себе його увагу і дратувало. Він починав ретельно оглядати стіл, за яким працював, та, скінчивши огляд, зневажливо казав:

– Гарно зроблено! Попомучився, певно, який йолоп поки доп’яв! А ось я сиджу і мені належить його праця…

Галай стукотів собі молотком або мовчки сучив дратву.

Вербун підводив до нього своє заросле обличчя та, глузуючи, пропонував:

– Ану, давай молоток, я тебе по головешці стукону…

І ніби дійсно збіраючись виконати свій намір, підводився й, засунувши руки в кишені, підходив до шевця.

От ти чоботи майструєш, – провадив він: – потієш, гнешся… А якесь мурло за півроку їх зіб’є. Так чи не краще я зараз черкону тебе по голові…

Галай мовчав, бо знав, що, почувши слово наперекір, Вербун прив’язне до нього години на дві. А так він лише вилає його добре, почне гасати по кімнаті та махати в повітрі стиснутими кулаками.

І врешті побіжить до Наталі.

Повернувся Шаптала до міста з новим жалібним настроєм. Ні благання матері, ні безпешний вигляд батька, якого вже, здавалось, нічого не обходило, не вплинули на Шапталу. І всі пригоди на селі були легенькою хмаринкою, що одразу ж розтанула в проміннях його душі. Від минулого лишились затерті образи, що не викликали хвилювання.

Їм опанував щемлячий потяг до світу. Він поставив тавро на минуле і виходив у життя мовби вперше, у те таємне життя, якого не знав і якому мусів віддатися. Виникали надії, легенькі, як тріпотіння крилець бабки, невідомі доти сподівання влади над собою, – але все неоформлене, і все це ще більше турбувало його та тягнуло до людей.

Він був певний, що повинен віддати комусь своє життя во ім’я мрії. Тому-то став надзвичайно обережним до себе. Мовби він лише тимчасово володів своїм тілом та думками і мусів незабаром передати їх тому, хто прийде панувати ним. Став він більше спати, ніж звичайно, хоронився від протягів, яких ніколи не боявся і, хоч було вже зовсім тепло, не починав купатися.

Щоранку виходив Шаптала з хати і блукав по вулицях. І щобільше скупчувалось на них народу, щобільше гомону й стуку нависало в повітрі, то розхвильованішим почував себе Шаптала. Адже ж з натовпу мала вийти людина, якій він буде коритися. Він шукав. Придивлявся до облич, що миготіли перед очима, ходив довго, з вулиці на вулицю, і дріж проходила йому по тілу, коли візники гукали на нього, або дзвоник трамваю несподівано бринів йому коло вуха.