Шаптала не слухав її. Тепер він лише чекав і до того часу, поки прийде сподівана звістка, він завмер. Він почув, що має знову родитися. Все існування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхідною, – інженерування, пляні, мрії, – все це було купою сірого пороху, що розвіялася одразу. Шаптала почував, що не має минулого, що ось лише має почати життя й жадав цього початку. Він був тепер тінню, яку смерть Олюсі мала викликати на простори й убрати тілом; він був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.

– І чого б я ходила? – провадила бабуся: – сидів би дома – був би живий… Ні, поліз революцію робити… Розстріляли… Мати шукає… Де, питає він, єдиний? А не знайде, ні ні…

Шаптала раптом підвівся з фотелю. Наближались кроки, нервові й хапливі. Ці кроки можливо…

Дверина розчинилась, і в кімнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привітаючись і не здіймаючи ані кашкета, ані сірого пальта, він почав бігати між стінками.

Кіт Ковелько прокинувся від гуркоту його ходи та став зацікавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кімнаті.

Вербун помітив, що кіт дивиться на нього.

– Ти чого баньки вирячив? – гукнув він і, перше ніж кіт оговкався, стусонув його кулаком.

Бабуся злякано подалася з кімнати, несучи зневаженого кота.

Вербун кинув на ліжко пальто й кашкета та зморщив своє обличчя. Пенсне йому перекосилось і стало сторч носу.

– Ну, – захрипів він: – вона дограється! Я візьму її отако… та й нівичитиму, нівичитиму…

Він стиснув кулаки і ворушив ними в повітрі, мов викручуючи мокру ганчірку.

– Наталка дитини від мене хоче! Дивись, оце батько!

Він витягнувся перед Остапом на весь зріст, худий та розкуйовданий, і вказував на себе пальцем.

– Бачиш батька? – придушено зареготав він: – яке безглуздя! Та я візьму її за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.

Потім він різко махнув рукою.

– Вчора захистив дисертацію – приват доцент. А мені що? Більше грошей, значить, спокійніше.

Він заворушив руками волосся.

– Шахи. Остапе?

– Добре, – відповів той.

Обидва схилились над дошкою й безшумно посували фігури.

– Мат! – гукнув врешті Вербун.

Він ще кільки хвилин сидів нахилившись над дошкою та смакував потихеньку свій вус. Потім він запалив, натяг пальто й кашкета та вийшов, не прощаючись.

Коли за Вербуном зачинилися двері, в кімнату зайшла бабуся Одарка та знову розташувалась коло світла з своїм в’язанням.

– І що воно за людина, – казала бабуся про Вербуна: – біжить, кричить, лютує… А що йому треба, – він і сам доладу, мабуть, не тямить. Котика он побив… Хіба це добре?

Вона нахилилася до кота, що вже спав у неї на колінах. Переконавшись, що він живий, вона знову почала низати разом з петельками свої оповідання, тихі й одноманітні, як стугоніння далекої машини. Вітрець давно уже завмер над містом і не залітав у вікно, розсипаючи по підлозі дзвінкі шуми весняної ночі. Кімната здавалася зовсім порожньою, і бабусіна мова була дзюрчанням часу над пустелею.

Знову підвівся Шаптала з фотелю, рвонувся до дверей і спинився, весь у чеканні. Кроки все виразніше бриніли і наближались до дверей. Лише вони відчинилися, Шаптала кинувся до батька й схопив його руку.

– Вже? – запитав він.

– Здоров був, Остапе, – в’яло промовив батько і сів на ліжко.

Шаптала став одягати свою шкіряну тужурку. Батько промимрив щось нечутно, а далі почав терти пальцем чоло.

– Куди ти? – спитав він, бачачи, що син надів капелюха.

– Їхати… до вас, – відповів той.

Знівечена посмішка скривила батькові губи.

– Я спочину, Остапе, – сказав він прохливо, – посидьмо тут, Остапе, тут гарно. А там свічада простирадлами запнуті, – додав він з раптовим жахом.

Бабуся Одарка здивовано дивилась на них, спантеличена їхньою мовою.

Приїхавши Шаптала на село, зранку пішов у поле, виплів там гірлянду з диких квіток і нею оповив сестрине тіло.

Олюся лежала у білому вбранні на столі, і дві свічки танули їй у головах.

Шаптала поставив стільця біля тіла, сів, та, поклавши руки на стіл, дивився на обличчя Олюсі. Воно лежало перед ним наче вирізьблене з блідого дерева, наче складене з мозаїки рукою талановитого майстра.

Потім він переводив очі на схрещені руки, оглядав грезетові черевички, що висувались з-під довгого вбрання, окидав зором усе схудле тіло сестри. Ніколи не підіймуться вії, де сховалися очі, не ворухнуться руки, не бризкне слово. Смерть.

Шаптала споглядав смерть. Ось вона залила собою це тіло, оповила його, дихала навкруги, і подихи її були тихі, як бриніння далекої пісні. Жодної таємниці не заховувала в собі смерть, жодної злоби не кидала в душу, і тонкі пахощі, солодкі, як зів’ялі квітки, розливала вона навкруг себе.

Смерть була розсипана по кімнаті, як порошинки в соняшному промінню. Смерть була ласкавим струмком, що лине між скелями, несучи з собою притомлене листя.

Шаптала насолоджувався близькою присутністю смерти. Він вітав її, але не словом, або думкою, а просто віддавався їй увесь і, заплющивши очі, почував, як вона пестить йому тіло. А потім знову дивився на мертву сестру і думку за думкою клав коло неї поруч з квітками.

День гаснув, і поволі яснішало світло двох свічок, запалених у головах Олюсі.

Морок повставав з підлоги й завішував вікна. Свічки миготіли, розкидаючи плями, й ворушили їх на обличчі померлої; то иноді заспокоювались вогники і здавалося, що світиться само обличчя та бережно сипле світло навкруги.

Шаптала запалив ще свічку й почав читати псалтиря. Так прохала його мати. Читав він тихо, мов розмовляючи до себе, і його шепотіння сипалось по кімнаті, як пушливий сніг. Воно пливло над мерцем і тануло по темних кутках.

Згодом Шаптала облишив читати, загасив свічку і пильно дивився на обличчя Олюсі.

– Сестро, – думав він: – ти зараз полинеш відціль… А з тобою зникне запашність смерти, і лишиться в кімнаті порожнеча та темрява. Досі ти була ще тут – я бачив скрізь твої очі, тиха посмішка твоя бриніла в повітрі. Я розмовляв з тобою й ти відповідала. А зараз ти йдеш… Треба прощатись нам, сестро.

Він знав, що востаннє говорить з Олюсею і тремтіння почало хвілювати йому тіло. Він зітхнув і схилив очі.

– Спи, сестро. Засни в тьмяних присмерках, де тиша застелилась, як мла. Там спокій обійме тебе та пригорне до своїх великих грудей. Там згуки ущухли і рухи завмерли в далечіні…

Несподівано бризкнули йому з очей сльози; вони лилися без ридань і лоскотали щоки. Він підніс руку до очей, а потім задумливо роздивлявся її, змокрілу. Коли сльози спинились, він ще нижче похилив голову

– Іди ж, сестро. Хай думки мої застелять твій шлях, а мрії проводять до країни сутінків. Тоді я витчу з спогадів образ твій та поставлю його непорушно в своїй душі. Вічну свічку подяки я запалю перед ним і все, що ти дала була мені, всі пестощі й покору, – я віддам… Я шукатиму й найду когось невідомого ще, кому віддам життя, кому скориться моя сила та розум во ім’я твоє…

Коли він підвів очі, в кімнаті було порожньо і так тихо, що кожний рух його голосним дзвоном лящав у голові.

На столі лежало чуже тіло і дві свічки освітлювали засохле обличчя.

Олюсю вже було поховано на сільському кладовищі. Невеличкий залізний хрест був поставлений над її домовиною.

А в хаті Шапталів ще жило таємне передчуття чуда. Батько й мати у глибинах своїх душ чекали, що відчиняться зненацька двері і Олюся завітає в кімнату, свіжа й весела, ніби повернувшись з далекої гулянки. Ніхто не здивувався б її приходу. Вона засміялася, сіла б разом обідати, та все було б так просто і гарно.

Напружено жили батьки останніми днями. Батько, йдучи до молочарні, несвідомо сподівався зустрінути дорогою дочку, а мати, пораючись по господарству, зненацька облишала все та радісно повертала голову – їй здалося, що Олюся пройшла коло неї.

Мовчки підводилась родина ранком, мовчки снідала й розходилась. Розмовляти про щось, крім смерти Олюсі, не можна було, бо то була б люта зрада її пам’яти, а кожний жахався одверто вимовити слово «смерть», коли це ще не було певним, коли Олюся могла несподівано повернутись.

А Остап не гадав більше про сестрину смерть. Ще тоді, коли всі підходили востаннє цілувати небіжку, він нахилився над тілом, що лежало, але не поцілував. Спокійний він слідував за труною на кладовище, мов ховав кого маловідомого й нецікавого.

Бо дедалі, то певнішим здавалось Шапталі, що Олюся ніколи не помирала, бо ніколи й не жила. Він не міг пригадати живої Олюсі, своєї сестри.

Тоді він зрозумів, що в дійсности Олюсі не існувало. То була мрія, що прилинула й захопила йому всю душу, затьмаривши й затерши раніші думки й почуття. Душа його робилась незайманою, як пелюстки щойно розквітлої лілеї, а мрія про сестру, що ніби то віддала йому своє життя, була тлом, на якому мали заслатися прийдешні пригоди.

Поволі відбувалось народження нової душі Шаптали.

Він ходив у сад, що розлігся поблизу їхньої хати, старовинний сад, загусклий і занехаяний. Ще за часів кріпацтва було його насаджено і він перетворився у ліс, переплутаний розмаїтим гіллям. У гущавині його з’явився ставок, порослий високим очеретом, і вода в ньому заховалася під густою ковдрою зеленої ряски.

Там він сідав на широкому пні підтятого дуба, якого стовбур валявся поблизу, чорний та пліснявий. Нерухоме зелене вбрання ставка, набрякла трава, заставлена навколо, очерет, що колихався з боязким тріпотінням, все це було ніби страшенно притомлене, ніби втікло від життя, прагло лише спокою і знайшло його.

Шаптала сидів, схиливши голову на руки, дивився на ряску, слухав шепотіння очерету. І згодом все навколо робилось зеленим, як ряска, і не було инших згуків, крім шарудіння очерету. Потім і це сірішало, відступало та з’єднувалось з невидимою вогкістю, що м’якшила мозок і тіло розпливалось, розтоплювалось у повітрі і лише ритмичні хвилі вогкости котились у просторі.

В ці менти замертвіння тіла і мозку, в глибинах свідомости творився образ Олюсі – її мрії, що вселилися в душу і все скорили. Навмисно завмирали всі рухи, щоб не шкодити напруженій праці утворення мрії і тіло відпадало, як зайвий тягар, щоб всі сили віддалися на її втілення.

Шаптала підводився цілком виснажений. Ніби всі нерви його були порізані та залляті кров’ю, а тіло закатоване і тому безсиле.

Минув тиждень, а Олюся не приходила. Тоді зрозуміли батьки, що вона дійсно померла і страшною новиною вразила їх несподівана свідомість цієї події. Розпач вирвався із їхніх грудей та звіром розлігся по кімнатах. Чекання чуда змінилось зневірою.

Тільки тепер почулось, що в хаті скоїлось щось жорстоке. Тиша, що панувала допіру в кімнатах перетворилась у стогони матері та голосні зітхання батька, що тинявся, розчавлений безнадійністю.

Облишили варити обід і їли, що трапиться. Пил застелився на вікнах та підлозі і ніхто не стирав його. Довго не лягали спати, сиділи за північ та все думали й катувались.

Мати не плакала лише тоді, коли сухі ридання самі спинялися їй у горлі. Батько прилюдно лише зітхав та ніяково посміхався, а по кутках ховав свої важкі сльози.

Лише тепер залунало в повітрі слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсілась по всіх стільцях, захопила все повітря і ніде було повернутись, нічим було дихати. Все загарбала смерть.

Мати здебільшого сиділа на канапці, виснажена лихом та риданнями. Тільки-но поверталася до неї хоч краплинка сили, вона знову перелякано заціплювала пучки та припадала до столу.

– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуєш Олюсю?..

Вона стихала на мить, прислухаючись, і, зневірившись, кричала ще голосніше:

– Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!

Їй ніхто не відповідав. Батько, заціпивши губи, сновигав з кімнати до кімнати, і скарги дружини падали йому на зважнілу голову, як удари довбні.

Коли ж Остап повертався з лісу, мати кидалася до нього та в болісних обіймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:

– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!

Мати не хотіла відпускати його від себе.

Він мусів сидіти коло неї та слухати її нарікання. Він мусів дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тіпається йому на колінах, як підрізана курка.

– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись від ридань.

– Добре, – відповідав той.

Иноді мати хапала його обличчя руками та починала шалено цілувати, заливаючи слізьми. Вона гортала його, кремезного, до своїх усохлих грудей, мовби дійсно хотіла захистити від смерти.

І Шаптала не міг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозуміння, що там коїлось. Дедалі, то чужішою ставала йому мати з її недоладнім жахом перед смертю. Часом навіть прикро було слухати її скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великі мрії.

Те, що стало матері прокляттям, синові було за молитву. Бо розквітнула йому мрія в новій душі, і він з насолодою відчував свою фізичну міць та духову волю.

Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався на одинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.

Ночами він довго лежав, розплющивши очі, та почував, як котиться снага йому в тіло через те, що мрія жила йому в грудях.

Він гадав:

– Я народився наново… Я снядів був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю віддати комусь свою міць та волю. Я любив напівтемний захисток свого кабінету, а ось маю вийти на вулицю й обнятись з сонцем… Мрія втілилася в мені, і я мушу життя во ім’я її. Те, що я вважав досі своїм, – належить їй. Вона володіє кожним клаптиком мого тіла, кожним рухом моєї думки. Бо я маю її у серці.

Потім він казав до Олюсі:

– Чуєш мене, далека сестро? Я дізнався врешті, що ти, – смерть. Смерть, що запалила в душі моїй смолоскип, – то ти сестре. Як чудово мати смерть за сестру! Ти чуєш мене сестро-смерте?

Зачаївши віддих, він почував тихі сміхи в кімнаті та невидиме колихання повітря. Тоді він спокійно засипав, знаючи, що з кожним подихом цілує свою сестру.

Між тим почали дохнути кури. Ряба корова Шапталів забігла невідомо куди, та її й не шукали. Город заріс, бо його забули полоти. У хаті бруд укрив підлогу, і купою лежав на столі неприбраний посуд. Иноді ранком забували відчиняти віконниці й лишались у темряві.

Мати стала вигонити чоловіка з хати.

– Іди, йди собі, – злісно казала вона: – чого б я тут вештавсь?

Старий Шаптала покірно виходив, ішов вулицею, спинявся непомітно та стояв замислений. Потім, прочунявшись, перелякано простував далі.

А мати кликала до себе сина і, коли той приходив, садовила коло себе й починала голубити.

– Прости мене сину, – казала вона: – що я стала така… Гримаю на батька, не роблю нічого… Я боюся смерти, я не хочу її, а вона никає тут поблизу. Иноді вночі. – чую, торохтить стільцем. То вона блукає.

Мати злякано притиснулась до сина і боляче здушила йому руку.

– Чую вночі, – шепотіла вона: – шарудить, ніби книжку гортає… Чого вона ходить? А то підійде до ліжка, спиниться та дивиться, дивиться на мене… Ой, ой! Не кидай хоч ти мене, сину!

– Я маю їхати завтра, – промовив Шаптала.

– Не жартуй, Остапе. Чого ти поїдеш до міста? Адже ж твоя гамарня стоїть? А то поживеш з нами… Я догоджатиму тобі.. Хто так догодить, як мати?

Остап повторив упевнено:

– Я завтра поїду.

– Ти навсправжки, Остапе? – неймовірно питала мати: – ну, скажи, що шуткуєш – і я засміюся. Ну, скажи, скажи…

Вона захопила його руки та смикала до себе, немов хотіла стягти його до долу. Він спершу сидів непорушно, а потім почав поволі підводитись. Але мати одразу кинулась його обіймати.

– Ах ти, дурненький, – шепотіла вона: – чого ж ти не кажеш? А я давно помічаю – чого він задумливий такий? Так вези її сюди, свою коханку… Я прийму її як сподівану, я слугуватиму їй, я за покоївку їй буду, – тільки лишися тут, біля мене!

– Я не маю коханки…

Тоді мати впала йому до ніг і заридала, обвивши їх руками.

– Не покидай мене, сину! – стогнала вона: – що я маю сама робити? Батько такий заляканий, як і я. Навколо смерть торохтить маслаками… Сину, не їдь! Сину, лишися!

Ввійшов батько. Мати похапцем підвелася й почала витирати сльози волоссям.

Батько, винувато посміхаючись, запитав:

– Василино, я ще як снідав учора, та й досі… Хліб, може, є, га?

Мати гукнула:

– Немає хліба! Нічого немає!

Старий Шаптала надів шапку.

– Тоді я в Панченок позичу…

– Куди ти йдеш? – верескнула мати, стиснувши голову: – он Остап завтра їде! Син мій мене лишає! Син мій мене катує!

Шаптала дивився, як вона впала на ліжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Він не почував більше, що ця жінка йому мати, що він народився у цій хаті, і що все навкруги бачило його дитинство. Він знав, що мрія його зрадила і не мав рідні, крім неї.

Галай обрав собі кімнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горі. З вікон її можна було бачити все місто навкруги, річку, а за нею лани та гаї. Ранком видно було звідти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майдані, що розлігся ліворуч; як з усіх кутків міста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цілими юрбами. Видно було головну вулицю й її безмежний рух, мійський сад, що прокидався вночі, коли засипали будинки, і далекі передмістя, що, здавалось, спали день і ніч, бо їхній гуркіт не дістався вуха.

Отже, стоячи біля вікна, можна було мати все життя міста на очах та тішиться його різноманітним виявленням. Можна було, перехилившись з вікна, брати участь у цім житті, вдихуючи його в себе, рости з його галасом і конати з неясними шумами річки.

Вербун дав згоду, і це скоїлося лише тому, що вони, всі троє, ставилися один до одного инакше, ніж до всіх инших.

Випадок уперше з’єднав їх у пансіоні пані Чужинської, яка, бувши вдовою, віддавала одну кімнату з харчуванням. І одного року з села привезли туди маленького Остапа, Зінька, – з невеликого повітового містечка, а до їх – Левка, якого мати кинула його батька, а той, не любивши худорлявого сина, що з малечку ставився до всіх зневажливо, щоб його позбутись, завдав до пансіону, дарма що сам мешкав у місті. Всі троє мали вчитися.

Пані Чужинська сказала їм у перший день:

– Дітки, матері ваші доручують вас мені. Я постараюсь справдити їхнє довір’я. Гарне поводження – перша окраса людини, а пильне навчання – друга. Мені належить стежити, щоб ви досягли їх обох, бо, не забувайте, я вам усім – замість матері.

Вона посміхнулася їм і погладила кожному голівку. Сказала вона так не тому, що дійсно гадала виховувати й стежити за ними, а щоб зробити перше вражіння, що, на її думку, мало позбавити їй необхідности робити ці вражіння надалі, їй же, дійсно, було не до хлопчаків – було їй за тридцять, і підтримування штучної краси та силкування зачарувати багатьох прихильників, що безутомно товклися у неї день і ніч, забирала всю її снагу і весь час.

А слова її дійсно вразили хлопчаків. Вони виразно відчули, що починається їм нове життя. Пані Чужинська, мов чорна риса, відокремила їм їхнє минуле. Гнітюче почуття невідомої майбутности опанувало їми і тому, що кожний прагнув лише самотности, вони зненавиділись на той день, бо заважали один одному.

Мовчки вони повечеряли й самі постелили собі ліжка, як замовила їм робити пані Чужинська. Вона потурбувалась про те, щоб одразу поставити їхнє життя у певні рямки, одразу напрямити його, аби після менше було з ними клопіт. Обов’язки їхнього співмешканства були ретельно розподілені в той же вечір: на два тижні наперед були призначені чергові, що мали стежити за порядком у кімнаті, гасити ввечері електрику, читати в голос молитви рано і перед сном та відповідати перед панією за всі непорозуміння й шкоди. На стіні був повішений розпис їхнього дня, де зазначено було години, коли йти на прохід, коли готуватись до лекцій, а коли лягати спати.

Їм стала гидкою пані Чужинська, що з прихильною ніби посмішкою, без жалю зламала всі їхні звички й колишню волю в батьківських родинах. І душною, ненависною зробилась їм велика кімната, куди їх утиснуто було силоміць, і три охайних ліжка, що стояли рядком, і ікони, що до їх треба було разом молитись.

Але жоден не висловив того, бо вони ще не йняли віри поміж собою.