Квіти невідомого лицаря

Додому вона вернулась коло сьомої години ввечері, покінчивши свій діловий день. Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою. «Ах, хоч би не прийшов ніхто!» – думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помріяти.

У кухні дружина кооператорова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду. Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті. Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду – була жінка затишку, симетрії, рівноваги. Марта завжди уявляла її оточеною юрбою дітей, яких вона втихомирювала б і розважала. А насправді в Тетяни Ничипорівни була тільки одна дитина, дочка Ада, і на Мартине запитання, чому вона більше дітей не має, мадам Іванчук лагідно відповіла:

– Ніяк не можна. Грошей мало.

Кооператор усім завжди казав, що дружина його служить у нархарчі, але відповідь ця хибувала на зайву загальність. Точніше сказати, Тетяна Ничипорівна завідувала буфетом у Караваївських лазнях, і ця посада була джерелом постійної прикрості для кооператора, якому працювати в такому місці здавалось страшенно непристойним.

– Добридень… чи вже вечір, – привітно відповіла вона Марті на вітання. – А вас сюрприз чекає. У кімнаті.

– Мені не сюрпризів, а спати хочеться! Ох, як натомилась, – сказала дівчина.

– Ну, що ви, не повірю! У ваші літа тільки танцювати та гуляти, – добродушно обізвалась Тетяна Ничипорівна.

Засвітивши в кімнаті електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик білих хризантем, оповитий широкими, світло-кремовими паперовими стрічками. Він несподівано виріс перед нею, як виліплений із снігу, що ось-ось розтане, – тихий, урочистий і покірний. Він так виглядав, немов прийшов до неї звідкись далеким посланцем, приніс їй чиєсь далеке й прекрасне вітання!

Першу мить дівчина стояла, геть зачудована; її серце радісно кинулось і велика ніжність до квітів огорнула її. Це була ніби чарівна зустріч, щедра винагорода за її недавнє збентеження. Перед ними вона теж розцвітала, ставала легка, як їх пишні маківки, в очах своїх почуваючи біле сяйво хризантем.

– Чудові, чудові, – шепотіла вона.

Зненацька цікавість у ній зайнялась: від кого ці квіти? Хто послав їй цю розкішну посмішку любові? Вона хутко, не роздягаючись іще, підійшла до кошика и почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нічого не знайшла.

Це вже втретє вона одержувала отак квіти. Перший кошик місяців із п’ять тому, другий, може, місяців зо два й оце зараз. Ну, та про перші два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватися за присилачів, вибираючи з-поміж тодішних своїх знайомих і їх відмову пояснюючи бажанням заінтригувати себе. А тепер була цілком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в її житті зайшла, коли дівчина лишилась самотня, коли всі попередні знайомі відійшли від неї, розчаровані, а нові розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звісно, кооператора та Льови, неодмінних, мовляв, спутників її життєвого руху!

Тепер вона зв’язувала ці три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука їх до неї скерувала. Острах узяв її тоді, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за її спиною й непомітно пантруючи кожного її руху. Чого він хоче і хто він такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в її сліди й несе в собі страшні несвітські бажання, – може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи її появи?

Вона здригнула й хутко роздяглася.

Розпаливши в грубі, Марта під діянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порізнених уривків, що послужливо спливали їй у пам’яті, уривків, до різного часу навіть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дійсністю власні мрії, ніби явно снячи, ліпила дівчина чоловічу постать, відчувала її близьку присутність і невимовлені слова. І ця постать, яку вбачали її нерухомі очі, нашила на неї жагучим огнем, поволі перетворюючись у казкового велетня, в радісний кошмар неспокійного чуття.

У двері раптом постукано.

– Хто там? – злякано скрикнула дівчина.

На порозі з’явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.

– Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.

– Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той. – Ви самі ж учора просили… ось книжку…

– Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дівчина. – Чекайте, ось руки помию.

Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.

– У вас квіти, – сказав він, коли дівчина вернулась.

– Атож, квіти! От із кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! – Льова був хоч і худий, зате довгий. – Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію – прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…

– Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… – ніяково забубонів Льова.

– Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дівчина. – Смішно було б, якби ви уривали зі своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!

– Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…

– Не виправдуйтесь!

– І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… і не сучасно… Інша справа отакий кошик…

– Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому інша справа?

– Тут… тут розмір і ціна викупає!

– Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! – скрикнула дівчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.

Льова тупо посміхнувся.

– Третій букет я так одержую, – задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, і невідомий лицар мусить з’явитися, тричі про себе нагадавши,

– Це було б дуже до речі, – раптом промовив Льова.

– Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря, – спитала дівчина, пильно на нього глянувши.

Льова страшенно зніяковів.

– Ви, Марто, завжди… підозрюєте мене, ніби я.

– Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар… справді з’явився, – сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там, – це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії – це якось нудно… Мрії – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?

– У мене є мрії, – хрипко відповів Льова.

– От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить. Немає готових образів для мрії, ви розумієте мене? Мрії нема за що почепити, виходить не мрія, а туман… От припустімо, почати б мріяти за народного комісара. Але ти знаєш, що народний комісар – це ділова людина, ти прекрасно уявляєш його, тобто реально, який він є, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Ні, про народного комісара ніяк не можна мріяти! – скрикнула вона. – Це… зовсім не той стиль.

– Зовсім інший стиль, – погодився Льова.

– Або от пісенька є, – вела дівчина:

 
Не хочу я чаю пити
з побитого чайника,
а хочу я полюбити
ДПУ начальника…
 

Це просто смішно, це вже пародія на мрію… У мене сьогодні одна товаришка заміж вийшла. Дуже симпатична дівчина, така проста, тільки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з’явилося помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовніше, каже вона, «треба жити»! Ні, так жити не можна! Треба створювати собі ілюзії.

– Ви, Марто, це… дуже правильно сказали, – обізвався Льова.

– Отже, хай живуть ілюзії!

Марта поривчасто підійшла до квітів, нахилила велику хризантему й притиснула її до щоки.

– Фу, яка вона холодна й… вогка! – скрикнула дівчина, випускаючи квітку.

Льова злякано на неї глянув. Вона сіла на стільця проти нього й за хвилину похмуро сказала:

– Льово, зачиніть грубку, вона вже зовсім перегоріла… Знову в хаті холодно буде… Сядьте коло мене, – сказала Марта, коли він упорав грубку. – Я сьогодні і взагалі останній час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенія. Так іноді стане важко й… неприємно. І потім самотність… Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш… Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але іноді це буває й приємно… Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!

– Вам треба закохатись, Марто, – серйозно сказав Льова.

Дівчина обурено схопилась.

– Яке ви маєте право так казати! – скрикнула вона. – Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразді Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль… Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати? Я скільки разів казала вам, щоб ніяких розмов про любов між нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цієї умови додержати не можете, то прошу надалі не приходити!

Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі – може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.

– Яка вона прекрасна, – захоплено думав Льова.

Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. А що його постійне зринання із соробкопівського небуття в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, її не могло не дратувати, то й крику та гдирання в їх розмовах, отже, й таємної радості для хлопця було досить. Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого «я», від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з’являвся до неї в потрібну хвилину.

Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:

– Та в кого ж, зрештою, закохатись?

Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що – закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.

– О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали… багато нагод…

– Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне – це закінчити школу. Це цілком законно, – засміялась вона, – але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу – це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори – все це не те, не те… Бо мені хочеться, – сказала вона в підступі нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!

Льова кивнув головою.

– Але й він мусить закохатись так само, – суворо додала вона. – Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне…

– Марто, як ви чудово говорите!..

Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.

– Повинна бути казка, – гарячково вела вона. – Розкривається завіса, і таке м’яке, м’яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!

– Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?..

– Хіба обов’язково того самого?.. – задумливо промовила Марта.

Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.

Мовчанку урвала дівчина.

– Я вам, здається, дурниць наплела, – холодно сказала вона. – Ідіть додому.

– Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…

– Навіщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? – спитала вона, вмостившись на ліжкові.

– Це… один лікар.

– Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.

– Це такий лікар, що… нікого не лікує.

– Який же він лікар?

– Учений, тобто професор, – пояснював Льова. – Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, – додав він, червоніючи. – Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.

Дівчина мовчала, заплющивши очі.

– Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, – провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…

– У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!

– Не можна судити людину по спеціальності! – болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, – сказав він і знову злякався. – Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви, може, образились, Марто, що я так говорю?

– Ні, ні, – мляво відповіла дівчина, – кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.